Сайгаки, пережидаючи вечірню спеку, ночами йшли на водопій до надто рідкісних і далеких джерел вологи в савані. Окремі групи вже тепер, швидко набираючи ходу, потяглися у той бік. їм треба було подолати велику відстань.
Одне із стад проходило так близько від пригірка, де були вовки, що ті крізь примарно освітлений травостій чию виразно бачили швидко пропливаючі боки й спини, трохи опущені, з невеликими ріжками голови самців. Вони завжди йдуть з опущеною головою, щоб не відчувати зайвого опору повітря, бо в будь-яку мить готові кинутися навтікача. Так створила їх природа в ході еволюції, і в тому головна перевага сайгаків, що рятуються від першої-ліпшої небезпеки втечею. Навіть нічим не стривожені, сайгаки, як правило, долають відстань розміреним галопом, невтомно і неухильно, не поступаючись дорогою нікому, крім вовків, оскільки їх, антилоп, безліч і в цьому вже їхня сила...
Тепер вони проносились мимо сімейства Акбари, прихованого кущами, галопуючою масою, здіймаючи за собою вітер, пронизаний духом стада і курявою з-під копит. Вовченята на пригірку занепокоїлись, інстинктивно стривожились. Усі троє ретельно принюхувалися до повітря і, ще не розуміючи, в чому справа, поривалися бігти в той бік, звідкіля долинав цей хвилюючий стадний дух, їм дуже хотілося кинутись у ті стеблисті зарослі чию, серед яких вгадувалось мелькання багатьох тіл. Одначе вовки-батьки, ні Акбара, ні Ташчайнар, не поворухнулись і не змінили своїх поз, хоча їм нічого не варто було двома стрибками опинитися поряд із стадом і погнати його, заповзято, нестримно переслідувати на змор, так, щоб у тому загальному бігу, бігу-змаганні на грані смерті, коли здається, що земля і небо міняються місцями, приловчитися на якому-небудь крутому віражі і на льоту повалити пару-другу антилоп. Така можливість була цілком реальною, але могло трапитись і так, що не поталанило б, не вдалося б наздогнати здобич, траплялося й таке. Як би там не було, Акбара і Ташчайнар і не подумали розпочати погоню — хоча, здавалося, здобич мало не сама йшла в руки, вони не зрушили з місця. На це були свої причини — вони були ситі того дня і влаштовувати в таку несусвітну спеку при набитих шлунках шалену гонитву, погоню за невловимими сайгаками було б подібно смерті. Але головне — для молодняка ще не настала пора такого полювання. Вовченята могли зламатись — раз і назавжди, коли б, задихнувшись під час бігу, відстали од недосяжної мети — вони б більше не осмілювалися дерзати, втратили б кураж. Взимку, в сезон великих облав — ось коли первістки, що набралися сил, на той час уже майже однолітні, могли б випробувати себе, могли б переконатись, наскільки вистачить їхньої моці, могли б прилучитись до діла, а поки що не варто псувати гру. На те буде преславний час!
Акбара трохи відійшла від вовченят, які надокучали їй у нетерпінні мисливського азарту, перейшла на інше місце, так само проводжаючи чіпким поглядом антилоп, які, поспішаючи до водопою, ковзаючи бік у бік в сріблястих чиях, як рибини під час нересту, що пливуть у верхів'я по річці — всі в одному напрямку і всі схожі одна на одну, як дві краплини води. У погляді Акбари, одначе, проступало своє розуміння речей: нехай буде водопій для сайгаків, настане день урочний, все, що є в савані, нікуди із неї не зникне. Вовченята тим часом почали напосідати на батька, намагаючись розворушити похмурого Ташчайнара.
А Акбара уявила собі раптом початок зими, велику напівпустелю, в один прекрасний день білу на світанку від ново-явленого снігу, якому строк на землі день чи півдня, але той сніг — сигнал вовкам до великих ловів. З того дня полювання на сайгаків стане основною справою у їхньому житті. І настане той день! З низовим туманом, з морозяним інеєм на сумних білих чиях, на похилених від снігу кущистих тамарисках і димним сонцем над саваною,— вовчиця уявила собі той день так виразно, що мимоволі здригнулася, немовби вдихнула неждано морозне повітря, немовби ступила пружними подушечками лап, зімкнутими в квіткове суцвіття, на снігову кору і цілком чітко прочитала сама і свої дебелі сліди, і сліди вовченят, які вже підросли, зміцніли і визначились у своїх нахилах, що можна було простежувати вже по слідах, і поряд найбільші відбитки — могутнє суцвіття з пазурами, як із дзьобами, що ледь виступають із гнізд,— від лап Ташчайнара, вони глибші від інших і більше проваляться в сніг, бо Ташчайнар великий, заважкий у підгрудді, він — сила, він блискавичний ніж по горлянках антилоп, і кожна повалена сайга пофарбує білий сніг савани яскраво-червоною кров'ю, як птах помахом гарячих червоних крил, заради того, щоб жила інша кров, що прихована в їхніх сірих шкурах, бо ж їхня кров живе за рахунок іншої крові — так звелено началом усіх начал, іншого способу не буде, і тут ніхто не суддя, оскільки немає ні правих, ні винуватих, винен тільки той, хто сотворив одну кров для іншої. (Лише людині інше судилося: хліб вирощувати у праці і м'ясо добувати працею — творити для самого себе природу.)
А ті сліди по першому снігу Моюнкумів — вовчі суцвіття, більші й трохи менші, потягнуться рядком в низовому тумані і зупиняться у підвітряному видолинку серед кущів — тут вовки зачекають, огледяться, залишать тих, кому в засідці бути...
Та ось час жаданий наближається — Акбара підкрадеться, наскільки можна підповзти, розпластавшись на снігу, притискуючись до обледенілих трав, затамувавши подих, наблизиться до сайгаків, які пасуться, так близько, що побачить їхні очі, ще не сполохані, і кинеться потім раптово, як тінь,— і настане зоряний час вовка! Акбара так живо уявила собі тут першу облаву — урок молодняку, що мимоволі верескнула і ледь втрималася на місці.
Ой як піде погоня в савані по первозимках! Сайгачі стада понесуться стрімголов, як від пожежі, і білий сніг вмить прокреслиться чорним земляним шрамом, і вона, Акбара, за ними слідом, найперша, а за нею, майже впритул, її вовченята, молоді вовки, всі троє первістків, її потомство, що споконвічним призначенням і мало появу на світ заради такого полювання, а за ними її Ташчайнар, батько сильний, нестримний під час бігу, який переслідує лише одну мету — загнати сайгаків так, щоб спрямувати їх на засідку і тим подати урок полювання своїм нащадкам. Так, то буде шквальний біг! І в майбутній цілеспрямованості не стільки сама здобич була жадана в той час Акарі, скільки те, щоб якомога швидше відбулося полювання, коли б понеслись вони у степовій погоні неначе птахи швидкокрилі... У цьому смисл її вовчого життя...
То були мрії вовчиці, навіяні її природою, хто знає, можливо, послані їй згори, мрії, яким судилося пізніше згадатись — гірко, до болю в серці, і снитися часто і неминуче... І буде виття вовчиці як плата за ті мрії. Адже всі мрії так — спочатку народжуються в уяві, а потім здебільшого терплять крах через те, що наважились проростати без коріння, як деякі квіти і дерева... Адже всі мрії так само — і в тому їхня трагічна необхідність у пізнанні добра і зла...
ІІІ
Зима зайшла в Моюнкуми. Якось уже випадав сніг, досить великий для напівпустелі,— той сніг забілив ненадовго всю савану, яка постала того ранку білим безбережним океаном із застиглими на бігу хвилями, де є де розгулятися вітру і перекотиполю і де нарешті запала така тиша, як у космосі, як у безконечності, оскільки піски встигли напитися вологи, а зволожені такири пом'якшали, втративши свою жорсткість... А перед цим над саваною про-гелготіли зграї осінніх гусей, так високо і голосно пролітали вони в бік Гімалаїв над Моюнкумськими степами, відбуваючи з літовищ від північних морів і річок на південь, до споконвічних вод Інду і Брахмапутри, що, будь у мешканців савани крила, всі піддалися б поклику. Але кожній тварині свій рай наперед визначений... Навіть степові шуліки, які ширяли на тій висоті, і ті лише збочували вбік...
А у Акбари до зими вовченята помітно піднялись і, втративши невиразність дитячості, усі троє стали вайлуватими переростками, але вже кожний із своїм норовом. Зрозуміло, вовчиця не могла дати їм імена: коли богом не визначено, не переступиш, зате за запахом, що людям не дано, і за іншими живими прикметами вона легко могла і відрізнити, і покликати до себе будь-якого із своїх нащадків. Так у самого великого вовченяти був широкий, як у Ташчайнара, лоб, і сприймався він як Великоголовий, а середній, теж величенький, з довжелезними ногами-важелями, якому бути б з часом вовком-загоничем, той сприймався Швидконогим, а синьоока, точнісінько як сама Акбара, і з білою плямою в паху, як у самої Акбари, грайлива улюблениця Акбари значилась в її безсловесній свідомості Любимою. То підростав предмет чвар і смертельних двобоїв між самцями, тільки прийде її пора кохання.
А перший сніг, який випав непомітно за ніч, тим раннім ранком був несподіваним святом для всіх. Спочатку вовче-нята-переростки сторопіли було від запаху і вигляду незнайомої речовини, яка змінила всю місцевість довкола лігвища, а потім сподобалась їм прохолодна відрада, і закрутились, забігали довкола наперегони, борсалися в снігу, фиркали і пробували завивати від задоволення. Так починалась та зима для первістків, наприкінці якої їм належало розлучитись з вовчицею-матір'ю, вовком-батьком і одне з одним, розлучитися для нового життя кожного із них.
До вечора сніг ще підсипав, і на другий ранок ще до сходу сонця в степу було вже видно і прозоро, як удень. Спокій і тиша розлилися всюди, і гострий голод по-зимовому давав про себе знати. Вовча зграя прислухалася до округи — впору було на промисел, добувати прокорм. Акбара очікувала для облави на сайгаків спільників з інших зграй. Поки що ніхто не дав про себе знати. Всі слухали і ждали сигналів. Ось Великоголовий сидить у нетерпеливому напруженні, ще не відаючи, які клопоти несе полювання, ось Швидконогий також напоготові, а ось Любима — дивиться в сині очі вовчиці віддано і сміливо, а поряд походжає батько сімейства — Ташчайнар. І всі ждали, як повелить Акбара. Та був над ними ще верховний цар — цар Голод, цар погамування плоті.
Акбара встала з місця і рушила підтюпцем, ждати далі було ніколи. І всі рушили слідом за нею.
Все починалось приблизно так, як марилось вовчиці, коли вовченята були ще малі.