Може, Аура все зрозуміє і після вечері загляне до тебе?
Ти примушуєш себе знову взятися за роботу. Потім, стомлений, повільно роздягаєшся, падаєш у ліжко, миттю засинаєш, і вперше за багато років тобі сниться сон. З мороку тягнеться до тебе висхла рука з дзвоником, вона кричить, гонить тебе, проганяє усіх, і тоді над тобою схиляється безоке обличчя, і ти прокидаєшся з німим криком на вустах, укритий холодним потом, і відчуваєш, як чиїсь руки гладять твоє обличчя, волосся, і чиїсь губи шепочуть заспокійливі слова, слова кохання. Ти простягаєш руки, і обіймаєш голе тіло, знайомий ключ торкається твоїх грудей, ти впізнаєш жінку, що лягає поруч, цілує, вкриває поцілунками всього тебе. В темряві тобі не видно її, місяць не світить, але ти відчуваєш, що її волосся пахне так само, як квіти в темному дворику, ти пестиш її на диво ніжні, гарячі руки, трепетні перса в мереживі прожилок і, ні про що не питаючи, теж цілуєш, бурхливо, нестямно…
Потім, вивільнившись з її обіймів, ти лежиш знеможений, а вона шепоче: "Ти мій чоловік…" Ти згоден на все. Вона каже, що вже світає, і прощається з тобою, обіцяє ждати увечері в своїй кімнаті. Ти знов киваєш головою й відразу поринаєш у сон, розслаблений, легкий, спустошений насолодою, і ще ніби відчуваєш поруч трепетне й покірне дівоче тіло, твою Ауру…
Вранці ти ніяк не можеш прокинутися. Хтось стукає у двері, і ти знехотя встаєш з ліжка, незадоволено буркочучи, й чуєш голос Аури: відчиняти не треба, вона тільки прийшла сказати, що сеньйора Консуело хоче поговорити з тобою і чекає у себе в спальні.
Через десять хвилин ти входиш до святилища старої вдови. Вона лежить непорушно на високих мереживних подушках, вкрита по саме підборіддя, важкі зморщені повіки опущені, і тобі знову впадають у вічі обвислі мішки на вилицях, зів'яла, брезкла шкіра на щоках.
— Ключ у вас з собою? — питає вона, не підіймаючи повік.
— Так… Здається, зі мною. Так, ось він.
— Можете братися за другу частину. Вона теж там, у скрині, перев'язана голубою стрічкою.
Ти йдеш, тепер уже з огидою, до скрині, навколо якої шмигають миші, бачиш, як вони визирають із щілин у прогнилих дошках, як розбігаються і зникають у норах вздовж поточеної ними стіни. Ти відчиняєш скриню, береш другу частину мемуарів і вертаєшся до ліжка. Сеньйора Консуело гладить свого білого кроля. З горла старої, схованого в застебнутому високому комірці, виривається глухе кахкання:
— Ви не любите тварин?
— Ні. Мабуть, ні. Може, через те, що в мене ніколи їх не було.
— Вони добрі, вірні друзі. Це так потрібно, коли приходить старість і самотність.
— Може, й так.
— Вони не вміють прикидатися, сеньйоре Монтеро. Для них не існує спокус.
— Як, ви казали, його звати?
— Мою кролицю? Сага. Вона розумна. Живе інстинктами. Вона щира і вільна.
— Я думав, це кріль.
— О, то ви навіть не вмієте їх розрізняти…
— Що ж, головне, щоб ви не почували себе самотньою.
— А вони хочуть, щоб ми були самотні, сеньйоре Монтеро, вони кажуть, що тільки в самотності можна очиститись від гріхів. Але вони забули, що самотність породжує найбільші спокуси…
— Я не розумію вас, сеньйоро.
— Тим краще, тим краще. Працюйте собі далі.
Ти повертаєшся до неї спиною, рушаєш до дверей, виходиш у передпокій, і аж тут тебе охоплює лють. Чому ти не посмів сказати їй, що кохаєш Ауру? Вернися і скажи відверто, що вирішив забрати дівчину з собою, коли закінчиш роботу. Ти знову підходиш до дверей, якусь мить вагаєшся, прочиняєш їх і бачиш сеньйору Консуело. Вона стоїть посеред кімнати випростана, зовсім інша, в руках у неї мундир — голубий мундир з золотими гудзиками і червоними еполетами, сяють відзнаки з зображенням вінценосного орла; стара люто кусає його, потім ніжно цілує, накидає на плечі і робить кілька непевних кроків в якомусь повільному танку.
Ти причиняєш тихенько двері.
Так, їй було п'ятнадцять років, коли я познайомився з нею, — читаєш ти в другій частині мемуарів, — elle avait quinze ans lorsque je l'ai connue et, si j'ose le dire, ce sont ses yeux verts qui ont fait ma perdition[102]. Зелені очі Консуело, якій у 1867 році, коли генерал Льоренте одружився з нею й забрав з собою до Парижа, у вигнання, було п'ятнадцять років. "Ma jeune poupée, — натхненно писав генерал, — ma jeune poupée aux yeux verts; je t'ai comblée d'amour[103]. Він описував будинок, де вони жили, прогулянки, бали, виїзди, Париж Другої імперії — і все так сіро, буденно… J'аі même supporté ta haine des chats, moi qu'aimais tellement les jolies bêtes…[104] Одного разу він побачив, як вона, підібравши поділ спідниці, топтала ногами, мордувала кота, але не став заважати їй, бо tu faisais ça d'une façon si innocent, par pur enfantillage[105]. Це видовище навіть приємно збудило його, і тієї ночі він кохав її, якщо вірити записам, особливо палко, parce que tu m'avais dit que torturer les chats était ta manière a toi de rendre notre amour favorable, par un sacrifice symbolique…[106] Ти підраховуєш: нині сеньйорі Консуело має бути сто дев'ять років… Сорок дев'ять років минуло після смерті чоловіка. Ти перегортаєш останню сторінку. Tu sais si bien t'habiller, ma douce Consuelo, toujours drappé dans des velours verts, verts comme tes yeux. Je pense que tu seras toujours belle, mente dans sent ans…[107] Завжди в зеленому. Завжди прекрасна, навіть у сто років. Tu es si fière de ta beauté; que ne ferais-tu pas pour rester toujours jeune?[108]
4
Ти згортаєш записи. Так ось навіщо старій потрібна Аура: нещасна, напівбожевільна стара бачить у ній себе, свою молодість і красу! Ауру тримають тут під замком, мов чарівне дзеркало, мов ще одну реліквію серед святих скарбів віри — ікон, сердечок, святих і дияволів.
Ти відкладаєш папери вбік, поспішаєш униз, туди, де в цю ранкову годину може бути Аура, бо де ж їй іще бути в такої скнари, як стара сеньйора? Ну, звичайно, ти знаходиш її на кухні, вона саме розбирає цапеня: відрізана голова, осклілі очі тварини, кров, що скапує з горла, і тепла пара — все це викликає в тебе нудоту, і за цією картиною ти майже не бачиш Аури: вона вдягнена недбало, незачесана, сукня забризкана кров'ю. Вправно орудуючи ножем, дівчина дивиться на тебе і ніби не впізнає.
Ти прожогом вибігаєш із кухні. Ну постривай, тепер таки ти поговориш з старою каргою, нехай почує про свою скупість, про свою мерзенну тиранію, про все. Ти рвучко відчиняєш двері і бачиш, що сеньйора стоїть за завісою світла, її руки щось роблять у повітрі: одна простягнута вперед і ніби щось тримає, друга міцно стискає якийсь невидимий предмет, замахується ним раз, удруге і ніби встромляє в одне й те саме місце. Ось вона витерла пальці об сорочку на грудях, перевела дух, і руки її знову заснували в повітрі, неначе… Ну, звичайно, все ясно — неначе здираючи шкуру з тварини!
Ти кидаєшся через передпокій, залу, їдальню і вбігаєш на кухню. Аура зосереджено здирає шкуру з цапеняти, поглинута своєю роботою, і не чує ні твоїх кроків, ні слів, зводить на тебе очі й дивиться так, ніби ти невидима тінь…
Насилу переставляючи ноги, ти піднімаєшся сходами до своєї кімнати, причиняєш двері і підпираєш їх спиною, немов боїшся, що за тобою хтось женеться. Ти задихаєшся, обливаєшся холодним потом, не в силі більше ступити й кроку, і знаєш: якщо хтось або щось зараз увійде до кімнати, боронитися ти не зможеш. Ти приречено відходиш від дверей, потім гарячково хапаєш крісло, підпираєш ним двері — адже замка в них немає, — підтягуєш ліжко, а тоді, знесилений, безпорадний, падаєш на нього, заплющуєш очі і лежиш, обхопивши руками подушку — чужу подушку, в чужому домі…
Помалу тебе сковує оціпеніння, ти поринаєш у важкий сон, і це єдиний вихід, все, що ти можеш зробити, щоб не рішитися глузду. "Вона просто божевільна, божевільна", — запевняєш ти сам себе, засинаючи, і в уяві знов і знов постає стара сеньйора, що білує невидиме цапеня… "Вона божевільна…" На дні чорної безмовної безодні вона виринає з мороку і мовчки, з розкритим ротом, поповзе до тебе навкарачки, в німотній тиші простягаючи висхлу руку, все ближче, ближче, і ось її обличчя майже торкається твого, і вже видно кровоточиві, зовсім беззубі ясна старої, і ти чуєш свій крик; тоді вона зашкандибає геть, розмахуючи рукою, і тут ти побачиш — то вона сіє по безодні свої жовті зуби, дістаючи їх із заляпаного кров'ю фартуха.
Але твій крик — то лише відлуння крику Аури, це вона закричала щойно, бо хтось розпанахав на ній навпіл зелену спідницю, а збоку з тихим сміхом котиться до тебе обстрижена голова з клаптями розірваної спідниці у руках, голова кружляє в тиші навколо тебе й регоче, і ти бачиш у неї в роті, поверх її власних зубів, зуби старої, і водночас ноги Аури, голі ноги, вони раптом відвалюються від тіла, розпадаються і летять у прірву…
У двері стукають, потім лунає дзвоник — він кличе тебе на вечерю. Голова страшенно болить, і ти навіть не можеш розібрати, котру годину показує годинник. В кожному разі, вже пізно: по скляній стелі твоєї кімнати пропливають нічні хмари. Ти встаєш змучений, розбитий, приголомшений, голодний. Підходиш з графином до крана, чекаєш, поки набіжить вода, потім виливаєш її в тазик, умиваєшся, чистиш зуби своєю старенькою щіткою, набравши на неї зеленуватої пасти, змочуєш волосся і навіть не помічаєш, що все це треба було робити навпаки, — старанно зачісуєшся перед овальним дзеркалом у дверцятах горіхової шафи, зав'язуєш краватку, одягаєш піджак і сходиш до порожньої їдальні, де на столі знов лише один прибор — для тебе.
Поруч з тарілкою, під серветкою, щось лежить: ти намацуєш пальцями і бачиш, що це невеличка, жалюгідна ганчір'яна лялька, набита борошном, воно сиплеться з погано зашитого плеча.