Маркіза відразу ж заявила, що Джонні — великий свинтюх, бо, по-перше, він посварився з нею (не призналася чому), а по-друге, той свинтюх мусив добре знати, що, якби гарненько перепросив її, одразу ж дістав би чек на новий саксофон. Певна річ, що Джонні не захотів перепрошувати її після повернення до Парижа — посварилися вони, здається, в Лондоні місяців зо два тому, — отож ніхто й гадки не мав, що він загубив свій клятий саксофон у метро… Коли вже маркіза почне говорити, то виникає враження, що для своєї балаканини вона запозичила стиль гри Діззі, — це, власне, суцільний потік слів у найрізноманітніших регістрах, а наприкінці маркіза раптом ляскає себе по стегнах, роззявляє рота від вуха до вуха і заходиться сміхом, ніби їй лоскотно до нестями. З цього й скористався Арт Букайя, щоб докладно розповісти мені про вчорашню гру Джонні, якої я не міг чути, бо моя дружина підхопила запалення легенів.
— Тіка може підтвердити, — сказав Арт, показуючи на скулену від сміху маркізу. — Знаєш, Бруно, цього ти не зможеш собі уявити, доки не послухаєш записи. Якщо вчора бог навідував землю, то, присягаюся, він був саме там, у цій проклятущій студії звукозапису, де, до речі, парило, як у пеклі. Марселю, ти пам'ятаєш цю "Плакучу вербу"?
— Чи пам'ятаю? — перепитав Марсель. — Що за дурне запитання: ця верба відшмагала мене з голови до п'ят.
Тіка принесла нам "highballs"[93], і ми з приємністю стали гомоніти. Взагалі ми майже не згадували про вчорашній грамзапис, кожен музикант добре знає, як важко говорити про такі речі, але кілька їхніх слів сповнили мене надією, що, може, якраз мій саксофон і принесе Джонні щастя. Щоправда, вони розповіли й про такі вибрики Джонні, які похитнули цю надію, приміром, як він у перерві між першим та другим записом скинув черевики і босий тинявся по студії. Зате помирився з маркізою і обіцяв заскочити до неї перехилити чарчину перед сьогоднішнім концертом.
— Ти знаєш його нову дівчину? — цікавиться Тіка.
Якомога лаконічніше я описую їй Деде, але Марсель доповнює мою розповідь — на французький спосіб — з безліччю пікантних подробиць, які дуже бавлять маркізу. Про наркотики ніхто ані слова, але я так цього боюся, що вчуваю їхній запах у студії Тіки; та й маркіза сміється, як іноді, я помічав, сміялися Джонні й Арт, — ця манера сміятися видає наркоманів. Але в такому разі звідки Джонні діставав маріхуану, коли розсварився з маркізою? Моя довіра до Деде, коли я взагалі її мав, лопається, як мильна бульбашка. Усі вони, зрештою, одним миром мазані.
Я навіть трохи заздрю тій рисі, що їх єднає, що так легко робить із них спільників. З мого пуританського погляду (я міг би цього й не казати, бо всім, хто знає мене, відома й моя огида до всякої розбещеності), вони — хворі ангели, які дратують своєю легковажністю, але якими варто опікуватися, бо вони віддячують за це: Джонні — своїми платівками, маркіза — щедрістю характеру. Навіть більше — мушу признатися, хоча в мене язик ледь повертається: так, я заздрю Джонні, тому потойбічному Джонні, навіть не знаючи, що ж воно є — ота його потойбічність. Заздрю йому в усьому, крім його страждань, ясна річ. Але навіть його страждання несуть, напевне, якесь прозріння, чого мені не дано. Заздрю йому і водночас злюся, що він занапащає себе, марнує свій хист, бабрається в тому болоті, куди його засмоктало. Щоправда, думаю я, коли б він міг керувати своїм життям (не відмовляючись навіть від наркотиків), коли б міцніше тримав кермо свого літака, який уже років з п'ять літає наосліп, то, можливо, він кінчив би ще гірше, з'їхав з глузду чи вмер би, але ж перед тим таки сягнув би глибин тієї суті, що її так уперто дошукується у своїх сумних, справді фантастичних монологах, в своїх розповідях про дивовижні відчуття, що завжди обриваються на півдорозі. А може, в цих міркуваннях промовляє моє боягузтво, може, я взагалі хотів би, щоб Джонні спалахнув умить і вибухнув, як зірка, що розлітається раптом на тисячу іскор, змушуючи астрономів дивуватися цілий тиждень, — і тоді піти б спати, а вранці зустріти новий день…
Джонні, ніби здогадавшись, про що я тут думав до його приходу, весело кивнув мені і сів біля мене, встигнувши мимохідь поцілувати маркізу, крутнути її навколо себе й обмінятися з нею та Артом якоюсь складною ритуальною звукоімітацією, що викликала у всіх величезне захоплення.
— Бруно, — мовив він, зручно вмощуючись на канапі, — твоя сопілка просто диво, нехай ось вони скажуть тобі, щó я вчора з неї видмухав. У Тіки котилися сльози завбільшки з грушу і, звичайно ж, не тому, що їй треба платити кравчині, правда ж, Тіко?
Мені кортіло дізнатися якомога більше про вчорашній запис, але Джонні задовольнився сплеском гордощів й одразу ж заговорив із Марселем про програму наступного вечора і про те, як їм обом личать новісінькі сірі костюми, в яких вони виступатимуть. Він був таки в добрій формі й, очевидно, курив останнім часом не більше, ніж йому треба було для натхнення. Тільки-но я це подумав, як Джонні поклав мені руку на плече, нахилився до мене й прошепотів:
— Деде казала, що я погано з тобою повівся останнього разу.
— Та ти ж навіть не пам'ятаєш про це.
— Ще й як пам'ятаю. І, коли хочеш знати, вважаю, що повівся таки жахливо. Але ти повинен радіти, що я тебе не соромлюсь: я ні з ким такий не буваю, присягаюсь тобі. То був доказ того, як я тебе шаную. Нам треба десь піти з тобою і багато про що погомоніти… Тут, сам розумієш… — Він презирливо відкопилює нижню губу і регоче, знизуючи плечима, мало не танцює на канапі. — Бруно, голубе, а Деде каже, що я повівся з тобою дуже погано, он як.
— А як твій грип — тепер тобі краще?
— То ніякий не грип. Прийшов лікар і відразу почав теревенити, як він любить джаз, запрошував мене якось надвечір заскочити до нього послухати платівки: Деде сказала, що ти дав їй грошей.
— Щоб ви якось перебилися, а коли заробиш — віддаси. Ну як, заграєш сьогодні ввечері?
— Атож. Кортить заграти вже зараз, та саксофона немає. Деде вперлася, що сама принесе його до театру. Чудовий сакс. Коли вчора грав на ньому, то здавалося мені, ніби я кохаюся з жінкою. Якби ти лишень побачив обличчя Тіки, коли я скінчив. Що, Тіко, ти ревнувала?
І вони голосно зареготали, а Джонні вирішив, що настав слушний момент застрибати по студії, а потім вони з Артом почали танцювати без музики — лише брови в них смикалися, позначаючи ритм. Неможливо гніватися на нього чи Арта, — це все одно, що сердитися на вітер, який куйовдить вам волосся. Тіка, Марсель і я обмінялися впівголоса враженнями від учорашнього концерту. Марсель переконаний, що Джонні знову матиме шалений успіх, такий, як 1951 року, в його перший приїзд до Парижа. Після вчорашнього концерту він упевнений, що все буде якнайкраще. Хотілося б і мені бути таким спокійним, як він, але, хай там як, лишається тільки сісти в першому ряду і слухати концерт. Добре, що принаймні він не накурився маріхуани, як того вечора в Балтіморі. Коли я кажу про це Тіці, вона стискає мого руку, ніби боїться впасти у воду. Арт і Джонні підходять до піаніно. Арт програє Джонні якусь нову тему, той киває головою, підтягуючи. Обидва справді елегантні у своїх сірих костюмах, хоча Джонні нагуляв останнім часом жирку, і це трохи псує його зовнішність.
Ми з Тікою пригадуємо той вечір у Балтіморі, коли Джонні вперше охопив напад шалу. Під час розмови я пильно дивлюсь їй в очі, щоб вона мене зрозуміла й цього разу не поступилася. Якщо Джонні вип'є забагато коньяку або хоч раз затягнеться маріхуаною, — концерт зірветься і все полетить до дідька. Париж — не провінційне казино, тут на Джонні дивиться весь світ. Думаю про це і аж відчуваю на губах гіркоту злості — не так на Джонні та його вибрики, як на самого себе, на людей, які його оточують, маркізу чи Марселя, наприклад. Зрештою, ми звичайнісінька банда егоїстів, під приводом турботи за Джонні ми піклуємося тільки про власне уявлення про нього, про ту втіху, яку він нам дасть, прагнемо, щоб статуя, яку ми самі поставили над собою, сяяла якомога прекраснішим блиском. Провал Джонні став би провалом і моєї книжки (ось-ось вона має вийти англійською та італійською мовами), і, напевне, це не остання причина, чому я так турбуюсь про Джонні; Артові і Марселю він потрібен, щоб заробляти на хліб, а маркіза… важко вгадати, що саме бачить у ньому маркіза, крім таланту. Усе це не має нічого спільного з тим, іншим Джонні, і раптом мені спадає на думку, що, мабуть, саме це хотів він сказати, коли зірвав із себе ковдру й показався мені голий, як хробак. Без саксофона, без грошей, без одягу, заполонений чимось таким, чого не може збагнути його вбогий розум, але що витає в його музиці, сповнює трепетом його плоть, готує його до якоїсь незбагненної вихватки, що її ми ніколи не зрозуміємо.
А коли думаєш про таке, звичайно ж, відчуєш гіркоту в роті, і ніщо в світі не може притлумити прикрості несподіваного відкриття, що ти не вартий навіть мізинця такого чолов'яги, як Джонні Картер, який оце сидить і смакує коньяк, іронічно поглядаючи на мене з канапи. Час уже їхати до зали Плейєль. Нехай музика врятує хоча б частину цього вечора і до кінця виконає один із своїх найтяжчих обов'язків: відгородить нас від дзеркала щільною завісою, перенесе хоча б на дві години до іншого світу.
Завтра, як звичайно, я напишу для "Jazz-Hot"[94]рецензію на сьогоднішній вечірній концерт. Але, сидячи в цьому залі в перервах і поспіхом записуючи собі дещо в покладеному на коліно блокноті, я не маю найменшого бажання виступати як критик, тобто давати якісь оцінки. Я вже знаю, що для мене Джонні перестав бути тільки джазистом, його музичний геній — це фасад, який, зрештою, кожен може добре роздивитися і милуватись ним, але за тим фасадом ховається щось зовсім інше, єдине, що повинне мене цікавити, можливо, тому, що то єдина річ, яка цікавить самого Джонні.
Легко так казати, поки я весь — у музиці Джонні. Але коли приходжу до тями… Чому я не такий, як він, чому не пробую пробити мур головою? Я з дріб'язковою ретельністю добираю слова, які нібито описують дійсність, затуляюся всякими міркуваннями та припущеннями, які є всього лише дурною грою в діалектику.