Фрідберг, мов засуджений на смерть, гостро сприймав кожну дрібницю як неоціниме багатство.
А яка насолода, вийшовши за міську браму і залишивши за плечима розлоге безладне передмістя, пірнути в непроглядну темінь заміської смуги. То було чудо з чудес — мовби розчиняєшся у відкритих просторах нескінченної свободи.
Вони помітили якусь темну постать, що снувала попід темною стіною повітки. А проходячи повз розчинені двері, побачили яскраво освітлені низькі крокви, бліді шовковисті боки корів, які то з'являлись, то зникали. Жінка в червоній хустці одірвала очі від вим'я корови, щоб глянути на солдат, що полчищами велетенських привидів виринали з темряви. Хтось із них гукнув до неї з грайливою зухвалістю. Яку ж чудодійну красу і чарівність таять у собі усі ці дрібнички!
Вони почовгали вниз по замерзлій, зритій борознами дорозі, обабіч якої вишикувались голі дерева. Які вони гарні! Які гарні замерзлі рівчаки! А онде в одному з них срібляста оболонка льоду віддзеркалює місячне сяйво. Він почув, як вона тріснула — це якийсь солдат, що проходив мимо, зумисне торкнувся її носаком чобота. Який приємний звук!
Солдати стиха загомоніли — сперечались, чи вже світає. Срібний серпанок місяця усе ще котився по хвилях недосяжної небесної гладіні. Неначе самоцвіт — очей не відведеш! Невже світанок? А там і день у всій своїй ганебній недовершеності? Він зіщулився. Ця ніч до світу — виняткове чудо.
Так і є. Він побачив, як обрій зайнявся безбарвною блідістю, як ствердла земля, неначе під бетонним покровом, — і замкнувся в собі. Дивився на своїх солдатів як на збрід згуртованих привидів. На їхніх посинілих від холоду обличчях уже відбивалася світанкова блідість. Це наближався день! Він лякав його.
Світало. Фрідберг побачив, як схід заблимав рожевими пасмами, а тоді спалахнув дивовижним багряним сяйвом, що розтеклось по всій землі. Яскраво— червоними блискітками запалахкотів під ногами лід, навіть руки забарвились у червоне, від чого їхні змахи видавались зловісними і неприродно важкими.
Хвилюючись, потопаючи у вогні, нерішуче підіймалося з-за обрію сонце. Біля дерев у рівчаках залягли чорні тіні, трава вкрилась інеєм, золотом заблищав лід. Осяяні обличчя ожили. Яка казкова чарівність, просто неймовірно! Якби ж ця хвилина тривала вічність!..
Коли о дев'ятій вони зайшли у трактир поснідати, запахи пива й тютюну, що ще не розвіялись від учорашнього дня, роз'ятрили на серці рану й оживили огиду.
Він підійшов до дверей і став дивитися, як чоловіки наминають свій чорний хліб: одні відкушували чималі кусні прямо від буханця, другі шматували його своїми складеними ножичками. Він повеселів. Жінки йшли по воду до криниці, а солдати кидали їм услід грубі жарти. Навіть це було йому до душі.
Але чари розвіювались. Чисте захоплення тануло, спустошуючи серце, і воно обернулось на холодну, застиглу грудку багна. О, то був жах. Йому зсудомило лице — на очі набігли сльози відчаю.
А втім, його чекає робота — важкий насичений день муштри. І поки день триває, він житиме, а от коли скінчиться і його затопить холодне багно відчаю — о, про це краще не думати. А поки що, на службі зі своїми солдатами він — щасливий. Безлюдна місцевість, виснажлива військова муштра — от якби все це було насправді: війна і смерть у нагороду!
До полудня небо затяглося мертвотно сірою пеленою і наче зависло над самою землею. Фрідберг стомився, потомились і солдати — і враз їх пройняв холод, несподівано, як розпач. Хто витримає все це?
І от саме тепер, коли його серце, налите свинцем, завмерло, він мусить подивитися, куди ж він утрапив. Мусить нагадати собі про те, який він бовдур, про ті нові борги, що осіли в його серці розм'яклим багном. Холоднокровно, з жахаючою безнадійністю усвідомлював він, що з армії його таки виженуть. А потім що? Що — окрім смерті? Зрештою смерть — то єдиний для нього вихід. Що ж — хай буде так.
Солдати все йшли і йшли, заточуючись від знемоги, — під обвислим небом, по замерзлій, мертвій землі. Вони мовчали; важке гупання чобіт гнітило душу. Фрідберг теж знеміг; від холодного вітру задубіло обличчя, а там і весь задубів. Ні про що не думав. У його страдницьку душу наче сипнуло морозом.
Хтось сказав, що, мабуть, піде сніг. Та слова не несли ніякого змісту. Він рухався як годинниковий механізм, з такою ж монотонністю; все у ньому заніміло, наскрізь просякло холодом.
Вони наближались до міста. У надвечірній імлі воно, ще далеке, лягало на душу нестерпним тягарем. О, це потворне передмістя! Як так сталося, що його життя минає у цій миршавій, недоладно-потворній подобі пекла?! Що б усе це значило? Зеленаво-жовте світло вуличних ліхтарів цятками в'їдалося в блідий морок раннього присмерку, а люди опуклими тінями снували перед тьмяно освітленими крамницями. З безколірного простору виринали сніжинки і налітали на нього, обліплюючи груди.
Нарешті він завернув додому, щоб змінити одяг, зігрітися й поновити сили, бо був глевкий і змерзлий, як той чорний безживний хліб, що їли його солдати. Мертвий і мерзлий — як його життя.
Коли він наблизився до будинку, пішов сніг, припорошуючи вулицю. Біля парадних дверей якась незрозуміла метушня: закритий автофургон, люди, поліція. Дамоклів меч, що висів над ним, враз упав. О Боже! Нова ганьба, нові тортури! Він подався вперед. Отак він і переминатиметься з одного страждання на друге — така вже доля людська. Іншого шляху не було — лише це довічне митарство, як не одне, то друге — і так до скону. Дивно, що людське життя таке витривале! Дивно, що люди перетворили його у нескінченне плетиво душевних тортур! Дивно, але факт! Дивно, що якби не людина, страждань не було б — бо не Бог послав їх людині, а той світ, який створила вона сама.
Двоє службовців запхали у фургон щось важке і біле, хряпнули задніми дверцятами і, повернувши лискучу ручку, побігли до кабіни. Поїхали. Люди, проте, не розходились. Фрідберг підійшов ближче. Рухався, як той, що переживає велику ганьбу й невимовні страждання, і знав, що говорять про нього. Зійшов сходами до дверей, що відкривалися врізнобіч, штовхнув їх і опинився в прямокутному передпокої.
Він побачив поліцейського, що стояв із записником у руках, розмовляв з домовласником. Тільки-но Фрідберг зайшов, господар, гер Капелл, у якого від тривоги й замішання наморщилось чоло, тицьнув на нього рукою як на злочинця і, ніби виправдовуючись, сказав:
— Ось вам і гер барон фон Фрідберг!
Поліцейський обернувся.
— Добрий вечір! Сталося нещастя! — сказав він з ввічливим нестерпним suffisance[3] чиновника.
— Яке нещастя?!
— У вашій кімнаті знайдено трупи двох молодих дам.
— Трупи?! — скрикнув Фрідберг, очі йому округлились, як у дитини. Він зробився маленьким, безпомічним — як немовля. Поліцейський мав його повністю у своїй владі і міг мордувати скільки завгодно. — Так, — заглянув у записник, — асфіксія від чаду.
Фрідберг стояв, не рухаючись, безглуздо вирячивши очі.
— Прошу пройти нагору.
Поліцейський поважно ступав услід за Фрідбергом. Той піднімався повільно, неначе хребет його розколено навпіл, а ноги от-от перестануть згинатися.
От і спальня. Поліцейський відчинив двері. Слідом за ними увійшов домовласник з лампою в руці. Офіційний допит розпочався.
— Отже, молода дама провела тут минулу ніч?
— Так.
— Ім'я, прошу.
— Марта Гогенест.
— Г-о-г-е-н-е-с-т, — повторив по буквах поліцейський і заніс їх у записник. — Адреса.
Фрідберг відповідав… Оце і був його кінець. Його жива сутність зазнала смертельного удару. Один живий мрець відповідав другому живому мерцю з непристойною прямолінійністю. Питання — відповіді. Записник заповнювався — по ньому водила рука старого мерця, який записував відповіді молодого, що теж був уже мертвий.
У кімнаті все залишалося без змін: блискуча яскраво-червона сукня м'яким жмутиком лежала там, де її недбало кинуто; навіть зі спинки крісла, як і раніше, кільцями звисали шовкові малинові підв'язки.
Але не дивись — навіщо? Нехай мертві ховають своїх мертвих. Молоді мерці — своїх, старі — своїх. Хіба мерці можуть пам'ятати, якщо вони мерці? Тільки живі пам'ятають і приймуть своїх живих, які відійшли.
[1] Щоб так, то ні (франц.).
[2] Холоднокровність (франц.).
[3] Самовдоволення (франц.).
Переклад: Ірина Бояновська