Крізь стовбури криптомерій по той бік долини прозирали затінені зморшки гір.
— Невже ти думаєш, що мені буде приємно зустрічатися з тобою, якщо я проведу час з гейшею не такою вродливою, як ти?
— Не знаю... Який ви все-таки впертий! — насмішкувато сказала жінка. Однак якесь нове почуття торкнулося їхніх сердець. Зовсім інше, ніж до приходу гейші.
Щойно Сімамура усвідомив, що від самого початку прагнув цієї жінки, але за звичкою ходив манівцями. Він відчув до себе огиду. Зате жінка здалася йому ще привабливішою. А тоді, коли вона погукала його з-під тінистих криптомерій, від її постаті наче повіяло прохолодою.
На її обличчі виділявся тонкий прямий ніс, повні вуста видалися Сімамурі згорнутою в кільце п'явкою. Здавалося, вони ворушаться, навіть коли жінка мовчить. Якби вони були зморщені й бліді, то, напевне, відштовхували б. Але вуста приємно виблискували вологістю. Вії, обрамлені зверху дугами густих брів, розбігалися вбік навдивовижу прямо, як намальовані. Кругле й трохи випукле обличчя нічим особливим не вирізнялося, хіба що шкірою, схожою на білу порцеляну з тонким рожевим відтінком. Шия, тендітна й худа, видавала в ній дівчину. Мабуть, тому жінка вражала не красою, а скорше охайністю. І ще: в цієї такої молодої гейші були трохи за— пишні груди.
— Гляньте, скільки мошки раптом налетіло! — Жінка розгладила поділ кімоно й підвелася.
Серед тієї тиші обом чомусь стало ніяково. .
Того ж вечора, десь близько десятої, жінка покликала Сімамуру з коридора й за хвилю майже впала в його номер, наче хтось її вштовхнув. Ледве тримаючись на ногах, неслухняними від сп'яніння руками порозсувала все, що було на столі, налила склянку води й жадібно випила.
Вона, мовляв, зустріла чоловіків, знайомих ще від торішнього лижного сезону; вони того вечора спустилися з гір у долину і запросили в готель на вечірку з гейшами й там напоїли.
П'яно похитуючи головою, жінка, здавалось, не могла спинитися.
— Не годиться покидати товариство. Я піду. А то похопляться й шукатимуть. Але я ще вернуся.— І вона, заточуючись, вийшла з кімнати.
Десь через годину Сімамура почув у коридорі її невпевнену ходу. Здавалося, жінка наштовхується на стіни, спотикається.
— Сімамура-сан! Сімамура-сан! — розітнув тишу її голос.— Я нічого не бачу! Сімамура-сан!
То безпорадне жіноче серце кликало на допомогу свого оборонця. Сімамура розгубився. Адже її можуть почути в готелі. Сімамура підвівся й попростував до дверей. Саме в цю мить жінка, вхопившись за край сьодзі, знесилено поточилася йому на груди.
— Як же мені погано!
Жінка опустилась на мату й зіперлася на Сімамуру. — — Я не п'яна! їй-бо, не п'яна!.. Мені просто погано, та й усе... Але я розумію все, що роблю... Дайте води!.. І навіщо я мішала віскі з тим дешевим вином, що вони принесли?.. Тепер голова розколюється... А я не підозрювала. І от маєш...
Жінка долонею безперестанку розтирала обличчя.
Дощ за вікном раптом зашумів дужче.
Як тільки Сімамура послаблював обійми, жінка обм'якала. Його рука, що міцно обхопила жінку за шию, аж волосся її лоскотало щоку, опинилася під вилогою кімоно. Не відповідаючи на спокусливі слова, жінка загородилась руками, схрестивши їх на грудях.
— Що зі мною?! От прокляття! Я ж зовсім безвладна! Що зі мною? — Жінка в розпачі вкусила себе за зап'ястя.
Приголомшений Сімамура зупинив її. На її руці залишилися глибокі сліди зубів.
Однак жінка більше не опиралася. Здавшись на волю його рук, вона заходилась водити пальцем. Мовляв, хоче написати імена людей, які їй подобаються. Після того як згадала не один десяток артистів театру й кіно, її палець почав безперестанку виводити "Сімамура".
Чарівна опуклість під долонею Сімамури поступово тепліла.
— Ну от ти й заспокоїлась. Усе гаразд, гаразд,— приказував Сімамура, відчуваючи до неї невимовну ніжність.
Та жінку знову почав мучити головний біль. Вона аж звивалася, як в агонії, потім підвелася і впала долілиць у кутку кімнати.
— Ой, як погано! Як погано! Я йду додому, йду додому!
— Як же ти підеш? Надворі злива.
— Босоніж піду. Поповзу, а таки доберуся додому...
— Дорога ж небезпечна. Якщо вже ти наполягаєш, то я тебе проведу.
Готель стояв на пагорбі, дорога до нього була крута. . — Може б, ти розв'язала пояс? Полежиш трохи, й тобі стане легше.
— Ні в якому разі. Ось що я зроблю, мені не вперше.— Жінка випросталася і глибоко вдихнула. Але їй не полегшало. Вона підступила до вікна, відчинила його, хотіла блювати, але не змогла. Здавалось, вона ось-ось повалиться на підлогу й почне качатися. І не переставала повторювати: "Я йду додому! Я йду додому!" Тим часом минула друга година ночі.
— Лягайте спати! Я вам кажу, лягайте спати!
— А ти що робитимеш? — запитав Сімамура.
— Сидітиму. Трохи в голові проясніє, й піду додому. Піду, поки не розвидніє.— Вона підповзла на колінах до Сімамури і смикнула його за рукав.— Не зважайте на мене, лягайте спати.
Сімамура заліз під ковдру. Жінка сіґерлася на столик, випила ще склянку води.
— Вставайте! Чуєте, вставайте!
— То що ж мені робити: вставати чи лягати?
— Гаразд, лягайте.
— Я тебе не розумію.— Сімамура встав і притяг жінку до себе.
Спочатку вона одверталася, ховала обличчя, та за хвилю жагуче підставила губи для поцілунку.
Однак незабаром, мовби марячи, вона кілька разів повторила:
— Куди ж це годиться? Куди ж це годиться? Ви ж казали, що прагнете тільки дружби?
її суворий голос настільки охолодив Сімамуру, що, помітивши на її чолі зморшки — ознаку того, що жінка намагається опанувати себе,— він навіть подумав, чи не слід дотримати свого слова.
— Мені не жаль нічого. Нічогісінько. Але я не така, як вам здається. Я не така. Хіба не ви сказали, що не сподіваєтесь на щось тривале?
Від алкоголю її тіло наче задерев'яніло.
— Не я винна, а ви. Це ви показали свою слабкість. Ви програли, а не я,— повторювала жінка й кусала рукав кімоно, намагаючись стримати свою радість.
Знесилена, вона якийсь час мовчала. Та зненацька, мовби щось пригадавши, вибухнула:
— Ви смієтеся! Ви смієтеся з мене!
— Та ні, не сміюся.
— В глибині душі смієтеся. А якщо не зараз, то згодом будете сміятися.— Обхопивши обличчя руками, жінка схлипнула.
Та за хвилину вона стала лагідною й приязною, наче ладна була здатися на ласку Сімамури. Забувши про головний біль, вона заходилась розповідати про своє життя. Про те, що між ними щойно сталося, вона й словом не згадала.
— Я так захопилася своєю розповіддю, що забула все на світі. — Жінка ніяково всміхнулась, мовляв, їй пора йти, поки не розвидніло.— Надворі ще темно. Але тутешні люди прокидаються рано.— Кілька разів вона підходила до вікна й виглядала надвір.— Вони мене ще не впізнають. До того ж падає дощ. Навряд чи хто посміє вийти в поле?
Проте жінка не квапилась іти, навіть коли крізь дощову пелену прозирнули обриси гір і дахів під ними. І аж коли мали прокидатися готельні покоївки, вона вискочила з кімнати, не дозволивши Сімамурі провести її надвір. Вона побоювалась, що хто-небудь побачить їх разом. '
Того ж дня Сімамура повернувся в Токіо.
— Пригадуєш, що ти тоді сказала? От бачиш, ти помилилася. Інакше чого б я наприкінці року їхав у цю холодну закутину? Я не сміявся з тебе.
Жінка підвела голову. Навіть під густим шаром пудри було видно, як почервоніли її повіки й щоки, що притискалися до Сімамурової руки. Вони нагадали йому про нічний холод за вікном у цій країні снігу. І водночас чорне, як смола, волосся її наче випромінювало тепло.
її обличчя світилося ледве стримуваним усміхом. Тк слова Сімамури нагадали їй про те, іцо тоді сталося, і вона зашарілася. уцінка опустила голову, комір її кімоно відстовбурчився і Сімамура помітив, як червоніє навіть її шия.
Ще недавно Сімамуру вражало, що від її волосся віє холодом. І тільки зараз він збагнув, що те враження не від холодної погоди, а від кольору волосся. Жінка тим часом взялася щось рахувати на пальцях, поклавши руки на котацу.
— Що це ти підраховуєш? — запитав Сімамура, але вона не відповідала.
— То було двадцять третього травня...
— Ти що, дні рахуєш? Не забудь, що липень і серпень мають по тридцять одному дню.
— Сто дев'яносто дев'ятий день... Якраз сто дев'яносто дев'ятий...
— Як же ти запам'ятала, що саме двадцять третього травня?
— Дуже просто. Глянула в щоденник.
— Щоденник? А ти хіба ведеш щоденник?
— Атож... Приємно переглядати старі записи. Щоправда, іноді соромно читати, а я про все пишу, нічого не втаюю.
— Коли ти почала вести його?
— Перед тим, як найнялася в Токіо молодою гейшею.
Грошей було обмаль, навіть порядного паперу не було за що купити. Писала в простому блокноті за кілька сен. Сторінки так старанно розлінійовані, письмо чітке — видно, добре застругувала олівець. Всі аркуші зверху донизу списані, без жодного пропуску. А от пізніше, коли вже вистачало грошей і на добрий папір, записи виходили абиякі. Раніше я вправлялась у каліграфії на старих газетах, а тепер і чистого паперу не шкодую. Я зроду не дорожу речами. —
— І записи в щоденнику не уриваються?
— Ні. Та найцікавіші записи припадають на час, коли мені було шістнадцять, і на оцей рік. Я завжди пишу, коли повертаюся з бенкету. Перевдягаюсь у нічне кімоно й берусь до щоденника. Повертаюсь пізно і свідок тому щоденник. Во тепер читаю і бачу — ось тут я задрімала.
— Он як...
— Звичайно, я пишу не щодня, буває, пропускаю день— другий. Бо в цьому гірському закутку цікавого мало. Тут і вечірки всі однакові. Цього року мені не пощастило: купила зошит, а там на кожній сторінці дата. Іноді як розпишуся, то однієї сторінки не вистачає.
Більше, ніж розповідь про щоденник, Сімамуру вразило те, що жінка з п'ятнадцяти років конспектує прочитані романи й повісті. У неї, мовляв, назбиралося вже близько десяти таких зошитів.
— Ти записуєш свої враження?
— Враження запрасувати я не вмію. Занотовую лише
назву й автора, імена персонажів та їхні стосунки. Ото й усе. .
— А яка ж з того користь?
— Ніякої...
— Марна праця...
— Виходить, що так,— відразу погодилась жінка, але пильно глянула на Сімамуру.
Сімамурі чомусь закортіло голосніше повторити: "Марна праця",— але ніш заволоділа тиша така глибока, що, здавалось, було чути, як дзвенить сніг за вікном.