Тоді Мельхіор похилявся над ним і чекав, чекав в нелюдській напрузі на останні слова батька, але ті так і не прийшли. Так Мельхіор з матір'ю просиділи два дні і дві ночі, зовсім вичерпані, напівсонні, і молилися, перш ніж старий Хінтам пішов за кивком гострої коси і віддав Богу душу.
Мельхіор з матір'ю влаштували всі справи спадщини і данини на спадок, затримали за собою дім, але на життя залишилося небагато. Матір Мельхіора освідчила, що після стількох років вона прагне знову відвідати своїх родичів в Надрейнськім краї, і Мельхіор супроводжував її в дорозі: вони почекали на купців з тих сторін; бо було небезпечним мандрувати одним через край на південь від Мозеля і через Гельдерн; з часу воєнних заворушень багато збіднілих та здичавілих людей бродило по шляхах. Це була перша подорож Мельхіора поза межі баронства, тому він видивляв очі; але в Брабанті та Гельдерні небагато було чого бачити, ніяких міст, кілька мізерних селищ, люди разом з худобою в одній халупі, дороги ледь-ледь прокладені і бідні місця постою. Лише в Надрейнській області знову можна було бачити кам'яні будинки, фортеці і високі церкви; Мельхіор відвіз матір до князівства Клеве, де ще жили двоє її братів. Багато було плачу і балаканини про сімейну долю та недолю, але ж, оскільки всі розмовляли німецькою Мельхіор розумів через два слова на третє; звідтіля він вибрався далі, у верхів'я Рейну, і в кожній хоч трошки значущій церкві чи абатстві дуже старанно оглядав образи. Причетники та світські брати, що його супроводжували, майже завжди казали, що ці зображення походять від кельнської школи, хоча не раз і не знали прізвища живописця. Довго стояв Мельхіор перед вівтарними образами зі світлими, насиченими кольорами: його гнівало, що висять вони так високо, що не може він торкнутися їх носом і очима, дійти таємниці цих світлих барв.
В одній монастирській школі на взгір'ї він зустрів художника, який виконував великий триптих: на зовнішніх крилах були Давид та Авессалом, а на відкритих крилах –Народження Христа. Мельхіор не міг відірвати очей від цього образу, оскільки і цей живописець писав в яскравих, блискучих кольорах; дуже скоро вони вдалися в розмову. З питань Мельхіора німець зробив висновок, що мандрівець одного й того, що і він, фаху, і спитав, чи не захотів би чужинець намалювати невеличкий образ, щоб показати, що вміє. За один день Мельхіор намалював св. Ієроніма з левом в найкращому стилі свого майстра. Німець був захоплений постатями, а ще більше – невеликим зеленим пейзажем з міськими мурами та вітряними млинами, які можна було бачити біля гроту пустельника. Він пізнав новий спосіб малювання в Брабанті та Фландрії[4], сказав і попросив Мельхіора залишитись на довше і допомогти йому в малюванні вівтаря. Ця праця, освідчив він, для нього в такі мокрі, холодні дні осені дуже утяжлива і одноманітна, нову ж таки, листопад вже на носі. Мельхіор погодився, бо він обов'язково бажав зглибити, як повстають ті яскраві барви, і на декілька тижнів залишився в монастирі. Художник доручив йому написати новий фон для Народження Христа, і Мельхіор знову намалював на фоні високого небосхилу вид на брабантські взгір'я, ниви та сади. Абат і монахи часто приходили і оглядали роботу, вони ж щедро наділяли обох живописців їжею та деревиною для опалу, в монастирі хватало усього, але похвали духовних отців змушували Мельхіора бентежитися. Окрім змішування яскравих фарб він трохи навчився балакати німецькою, але ж коли майстер хотів забрати його з собою в Майнц і Нюрнберг, і окрім спокус подорожі обіцяв йому ще славу, добробут та громадянство якогось з німецьких міст – Мельхіор з непокоєм помислив про свого майстера Панкраса, про могилу батька в приході святої Урсулі, про весь світ власної молодості і почув, що прийшов час повертатися. З доброю платнею повернувся він в Клеве за матір'ю, але ж дядьки заявили: — Залиш її у нас, ми щасливі, що знову разом, вона буде вести нам господарство. І ти теж залишайся, роботу тобі ми знайдемо.
Тільки Мельхіор заперечно покрутив головою. Він відповів, що з радістю залишиться ще на час свят, але потім він мусить повертатися до Брабанту, щоб закінчити термін навчання у Майстра Трьох Королів, як воно і годиться. Матір плакала, коли відразу після Нового Року він виступив в похід з купцями; зима була холодною, тому розставання випало ще сумнішим; Мельхіор і сам чув себе пригнобленим. Цього разу на судні всі попливли вверх проти течії Рейну, доки крига не зробила неможливим подальшу путь. Від Кельна до Аахена, а звідтіля до Льєжа, подорожували на возах. Час від часу сипав густий сніг, по дорозі вони зустрічали дуже мало людей — пару пілігримів та торгівців. В одній господі, де вони ночували, почули, що швейцарці вдруге побили герцога Бургундії, сам він поніс смерть від незнаної руки, так що його з великим трудом знайшли на полі битви[5]. Коли його врешті решт знайшли, той лежав наполовину голий, пограбований з коштовностей, з обличчям в напівзамерзлій калюжі і вже над'їдений вовками. Деякі гості на постоялому дворі не бажали вірити цій нещасній звістці, але ж торгівець, який все це оповідав, присягався всім святим, що говорить правду; у Фландрії вже шаліє бунт, казав він, панування Бургундії вже добігає кінця. Німецькі купці з неохотою потягли далі; спочатку вони планували їхати до Антверпена через Брюссель, але ще до того, як вони досягли Лювена, виявилося, що поголоси про герцога і розгром його останньої армії не були брехнею; в його нідерландських володіннях панував страшенний замет та здичавіння: пани сховалися в своїх укріплених замках, в містах ніхто і не мислив про торгівлю і ремесло. Народ у відкритому бунті кипів гнівом на помічників поконаного властителя – на вчених в законах, збирачів податків і міських адвокатів. Скрізь, куди прибували, Мельхіор і його товариші по подорожі бачили сліди насилля. Громадянська сторожа встала на сторону люду і не виступала проти бунту. Одного разу подорожні побачили обвуглені залишки будинку, в якому жив високопоставлений скарбник; його спалили разом з усім майном і добутком. Наступного дня вони прибули до малого містечка, де на ринковій площі на шибениці бовталося застигле тіло людини в тозі та суддівському береті; так що не треба було ніяких пояснень. Змучений народ мстив за багато років, протягом яких герцог залізною рукою утримував Нідерланди. Німецькі купці проклинали всіх володарів та їхню жадобу влади – римського папу, імператора та князів, в середині зими повернули назад. Мельхіор тоді мусив самостійно їхати далі, не знаючи краю, маючи заледве дев'ятнадцять років; гроші в нього скінчилися, а між ним та рідним містом пролягла територія з бідними селищами, де дороги під час заметілей, які ставали все більш частими та сніжними, робилися зовсім непроїзними. Більші і заможніші загороди, які він минав, замкнули перед ним ворота, а дворові пси гарчали і були в будь-яку мить вчепитися в чужинця; а там, де він ішов крізь бідні околиці, убогі дивилися настільки жадібно на його вовняний каптан, високі чоботи та шкіряну сумку, що він волів обходити такі поселення та вибирав утяжливі лісні стежки.
В одній степовій околиці він зустрів трьох пілігримів, які поверталися з Риму до південної Голландії. Так що потягнув він з ними і мусив слухати їхню непристойну балаканину про послаблення звичаїв, про жадобу посідати та вбивчу ненависть пап та кардиналів, так що волоси на голові ставали дибки. Він спитав у супутників, а чи не зустрічається у можних світу цього справжньої доброти. Ті відповіли: ні, нема в них ані крихти доброго, між тиранами Церкви та світськими княжатами немає вже ніякої різниці, всі вони продалися сатані взамін за розкіш та владу насилля. Ніщо не може врятувати людину, хіба що втеча від світу; тільки прості та низького роду люди ще заховали вчення Христа і не дозволяють чесноті згинути.
Так вони довго жалілися, приводячи багато прикладів. У Мельхіора склалося враження, що, окрім біди та пронизливого січневого морозу. він повинен на додаток зносити сморід невидимих мулистих вод, в які затягували його товариші подорожі. Він був майже радий, коли тим історіям, наповненим гріхами та лементуванням, поклала край поява громади збройних. Три пілігрими відразу ж пали на землю і прикинулися мертвими, якби раніше вже випробували такий спосіб, але Мельхіор і далі стояв. Солдати щось покрикували на незнаній мові д того, як його зауважити; Мельхіор здогадався, що то найманці, які заблукали і які після смерті герцога розпорошилися по його землях, аби на власну руку стягти належну їм платню, і стурбувався. Солдатня легко знайшла в кущах трьох набожних мандрівників. Вони викликалиtruffatori[6], доки ті не вилізли, після чого з-під їхніх латаних ряс найманці вирвали велику торбу, наповнену випрошеними фенігами. Мельхіор мав лише те, що було на ньому; солдати вдарили його в обличчя і потягли до свого предводителя, що сидів на коні. Мельхіор побачив молодого рудоволосого чоловіка з кучерявою бородою, в кольчузі з золотих кілець. Він розпитував Мельхіора італійською, художник відповідав йому ламаною французькою, і йому вдалося роз'яснити командирові, хто він такий. Італієць розсміявся, його холодні очі були наповнені презирством. Він наказав принести великий барабан, натягти шкіру і дав Мельхіорові зрозуміти, щоб той щось намалював на ньому. Мельхіор дістав зі своєї торби кольорові "олівці" і, тремтячи від тривоги, почав малювати святого Маврікія, покровителя солдатів. Його оточила ціла громада в своєму обладункові – в погнутих шоломах, яскравих хустках на головах, з готовими вдарити алебардами. Малюючи, Мельхіор був переповнений жахом, він був свідомий безжалісної байдужості та камінних кулаків озброєної солдатні – все ще ковтав кров після удару в ніс та вуста; у нього було враження, що злостивість цього солдафонського мотлоху замкнута, наче отруйний вар, в їхніх тілах, і він зовсім би не здивувався, якби та як дим почала б виходити крізь дірки в носах та розрізи в їх одязі.