Якби вони піднімалися на пагорб, ми почули б шум мотора.
— Не почули б... якби глушник на ньому, — сказала Арабелла. Вона ковзнула у свою автосукню. — Я думаю, нам краще виїхати.
— Добре.
Він поліз у свій "пікап".
— Наступної неділі... ти поїдеш зі мною? – спитав він.
Очі його були серйозними, вони благали.
— Так, — почула вона свій голос, — я поїду з тобою.
Наступної неділі було навіть краще, ніж у першу, — день тепліший, сонце яскравіше, а небо блакитніше. Знову Говард вийняв її з сукні, притиснув до себе, цілував, і знову їй не було соромно.
— Ходімо, — сказав він, — я хочу тобі щось показати.
Вони почали спускатися до лісового озера.
— Але ти йдеш ногами, — запротестувала вона.
— Нас ніхто не бачить, то чи не все одно? Ходімо!
Вона стояла в нерішучості. Блискучий внизу струмок надав їй рішучості.
— Ходімо, — сказала вона.
Спочатку їй було важко йти нерівною землею, але потім вона звикла і підстрибом бігла поруч із Говардом. Біля підніжжя пагорба вони увійшли в гай, де росли дикі яблуні. Через гай пробігав струмок, з дзюрчанням обтікаючи поросли мохом каміння. Говард ліг на землю і припав губами до води. Вона зробила те саме. Вода була крижана, Арабеллі стало холодно, і шкіра у її вкрилася пухирцями.
Вони лежали пліч-о-пліч. Листя і гілки химерно розкреслили над ними небо. Їхній третій поцілунок виявився солодшим за колишні.
— Ти бував тут раніше? — Запитала вона, коли вони нарешті випустили один одного з обійми
— Завжди один.
— А ти не боїшся, що Великий Джим дізнається?
Він розсміявся.
— Великий Джим? Великого Джима немає. Автопромисловці придумали його, щоб залякати людей і змусити їх носити автомобілі, щоб люди більше купували їх і частіше змінювали, а уряд сприяє цьому, оскільки без збільшення обороту автомобілів економіка зазнала б краху. Зробити це неважко, бо несвідомо люди давно одягалися у автомобілі. Весь фокус полягав у тому, щоб змусити людей носити автомобілі свідомо, змусити їх почуватися незручно без автомобілів у громадських місцях і, якщо можливо, навіть відчувати сором. Особливих зусиль це теж не потребувало, хоча, звичайно, автомобілі довелося зробити маленькими та приладнати до людської фігури.
— Не смій так казати. Це... це богохульство! Ще подумають, що ти нудист.
Він пильно глянув на неї.
— Чи так ганебно бути нудистом? – спитав він. — А хіба не ганебно, наприклад, бути господарем магазину і наймати мерзотників на кшталт Гаррі Чотирьохколісного, які впливають на нерішучих покупниць, а потім ламають їх покупки, щоб вони не скористалися пунктом договору, який свідчить, що сукню, що не сподобалася, можна повернути протягом доби?
Вибач, Арабелло, але краще, щоб ти це знала.
Вона відвернулася, щоб він не побачив її сліз. Він узяв її руку, ніжно обхопив за талію. Вона не противилася, коли він поцілував її у мокрі щоки. Рана, що відкрилася, затяглася, і цього разу назавжди.
Він міцно обійняв її.
— Прийдеш зі мною ще раз?
— Так, — відповіла вона, — якщо ти хочеш.
— Дуже хочу. Ми знімемо наші автомобілі та втечемо до лісу. Ми натягнемо ніс Великому Джимові. Ми...
На іншому березі в кущах щось клацнуло.
Вона завмерла в обіймах Говарда. Кущі заворушилися, і показався поліцейський в автомундирі. Піднялася велика квадратна рука з портативним звуковідеомагнітофоном.
— Ну, підійдіть, — промовив голосний голос. — Великий Джим хоче вас бачити!
Суддя Великого Джима несхвально подивився на Арабеллу через вітрове скло свого чорного "кортезу", коли її привели до нього.
— Як ви думаєте, це добре, — сказав він, — зняти сукню і бігати підстрибом з нудистом?
Арабелла зблідла.
— З нудистом? — вигукнула вона недовірливо. — Але Говард не нудист. Цього не може бути!
— Може. Власне, він гірший, ніж нудист. Він добровільний нудист. Однак ми розуміємо, — продовжував суддя, — що ви цього не знали, і якоюсь мірою ми самі винні в тому, що він вас обплутав. Якби не ваша непробачна втрата пильності, він не міг би вести подвійне життя. Удень навчатися в нудистському педагогічному інституті, а вечорами тікати з резервації та працювати в магазині вживаної сукні та намагатися звернути у свою віру добрих людей на зразок вас. Тому ми будемо до вас поблажливі. Замість того, щоб відібрати права, ми надамо вам можливість виправитися — відпустимо вас додому, щоб ви загладили свою погану поведінку: просіть прощення у батьків і надалі поводьтеся добре. Між іншим, ви багатьом зобов'язані молодій людині на ім'я Гаррі Чотирьохколісний.
— Я... я зобов'язана?
— Та ви. Якби не його пильність і відданість Великому Джиму, може статися, ми б дізналися про ваш вчинок надто пізно.
— Гаррі Чотирьохколісний? — здивовано сказала Арабелла. — Він, мабуть ненавидить мене.
— Ненавидить вас? Мила дівчинка, він...
— І я знаю чому, — продовжувала Арабелла, не помічаючи, що перебила суддю. — Він ненавидить мене, бо показав мені себе у справжньому світлі, а себе справжнього він у глибині душі зневажає. Ось... ось чому й містер Карбюратор теж мене ненавидить!
— Послухайте, міс Радіатор, якщо ви продовжуватимете в тому ж дусі, я можу переглянути своє рішення. В решті решт...
— А мої мама та тато! — продовжувала Арабелла. — Вони ненавидять мене,тому що теж показали себе у справжньому світлі, і в глибині душі вони себе теж зневажають. Такої наготи не можуть приховати навіть автомобілі. А Говард?
Йому нема за що ненавидіти себе... як і мені. Що... що ви з ним зробили?
— Зрозуміло, вивели назад у резервацію. Що ще ми могли з ним зробити? Запевняю вас, більше він не вестиме подвійного життя. А зараз, міс Радіатор, оскільки я вже покінчив з вашою справою, не бачу причин для подальшого перебування в суді. Я людина зайнята і...
— Суддя, а як стають добровільними нудистами?
– Демонстративно з'являються на людях без одягу. До побачення, міс Радіатор!
— До побачення... і дякую.
Спочатку вона поїхала додому, щоби зібрати свої речі. Мати та батько чекали її на кухні.
— Брудна повія! — сказала мати.
— І це моя дочка, — додав батько.
Не кажучи ні слова, вона проїхала через кімнату і піднялася вгору по апарелі до себе в спальню. Зібралася вона швидко: окрім книг, у неї майже нічого не було. По дорозі назад через кухню вона затрималася рівно настільки, щоб сказати "до побачення". Лиця батьків витяглися.
— Стривай, — сказав батько.
— Стривай! – закричала мати.
Арабелла виїхала надвір, навіть не глянувши в дзеркало заднього виду.
Залишивши позаду Макадам-плейс, вона попрямувала до міського саду. Незважаючи на пізній час , там ще були люди. Спочатку вона зняла капелюшок-шолом. Потім автосукню. Арабелла, освітлена блимаючим світлом реклами Великого Джима, стояла в центрі натовпу і чекала, коли приїде хтось із поліції цноти і заарештує її.
Вранці її перевели в резервацію. Над входом висів напис: "Стороннім вхід заборонений!"
Напис був перекреслений свіжою чорною фарбою, і над ним нашвидкуруч виведено інше:
"Ношення механічних фігових листків забороняється".
Страж, який їхав ліворуч від Арабелли, люто виглянув через своє вітрове скло.
— Знов бавляться, нахаби, — пробурчав він.
Говард зустрів Арабеллу біля воріт. На його очах вона зрозуміла, що все в порядку, і одразу опинилася в його обіймах. Забувши про наготу, вона плакала, утнувшись обличчям у лацкан його піджака. Він міцно притискав її до себе, вона відчувала його руки крізь тканину пальта. Глухо долинав його голос:
— Я знав, що вони стежать за нами, і дав їм можливість упіймати нас у надії, що вони пошлють тебе сюди. Оскільки вони цього не зробили, я сподівався... я благав бога, щоб ти прийшла сама. Люба, я такий радий, що ти тут. Тобі тут сподобається. У мене котедж із великим садом. У громаді є плавальний басейн, жіночий клуб, аматорська трупа.
— А священик? — спитала вона крізь сльози.
Він поцілував її.
— Священик також є. Якщо поспішаємо, то застанемо його, доки він не пішов на ранкову прогулянку.
Вони разом пішли стежкою.
© Віктор Часник. Переклад. 2023. Херсон.