Вона подивилася вгору. Синяву перетинали білі хмари.
— Хмари! — сказала вона.
— Тільки білі баранчики, — відказав він. На велику галявину упала тінь. Кріт виплив на пухку жовту землю.
— Неприємне звіря, треба б його вбити, сказав Кліфорд.
— Глянь! Наче пастор на кафедрі, — сказала вона.
Вона вирвала кілька паростків маренки і кинула Кліфордові.
— Свіже сіно! — сказав він. — Пахне, як романтичні дами минулого століття, чиї голови врешті були правильно поставлені, правда?
Вона дивилася на білі хмари.
— Мабуть, буде дощ, — сказала вона.
— Дощ! Чому? Ти хочеш дощу?
Вони рушили назад. Кліфорд обережно трясся вниз схилом. Спустилися в темне дно долини, повернули праворуч і ярдів за сто обігнули підніжжя довгого пагорба, де на сонці стояли дзвіночки.
— Ну, старенька шкапо! — сказав Кліфорд, направляючи туди крісло.
Це був стрімкий і тряский підйом. Застопорюючись, наче з зусиллям, неохоче, крісло повільно повзло. І все ж, хилитаючись, воно сунуло вперед, аж доки його обступили з усіх боків гіацинти, там запручалося, спіткнулося, шарпнулося з квітів і спинилося.
— Краще просурмити в ріжок, може, надійде лісник, — сказала Коні. — Він трохи його підіпхне. І я з ним підіпхну. Це допомагає.
— Дамо йому перепочити, — сказав Кліфорд. — Ти не підкладеш під колесо якийсь клин?
Коні знайшла камінь, і вони чекали. Через якийсь час Кліфорд знову ввімкнув мотор і завів крісло. Воно спотикалося й затиналося, немов хворе, видаючи дивні звуки.
— Дозволь мені штовхати! — сказала Коні, підходячи ззаду.
— Ні! Не штовхай! — він сказав люто. — Яка користь від цього чортового корита, якщо його треба штовхати! Підклади камінь!
Знову пауза і новий старт; та ще невдаліший за попередній.
— Та дозволь мені підштовхнути, — сказала вона. — А ні, то просурми в ріжок, поклич лісника.
— Почекай!
Вона чекала, і він зробив ще одну спробу, від якої було більше лиха, ніж користі.
— Просурми в ріжок, якщо не хочеш, щоб я штовхала, — сказала вона.
— Чорт! Помовч хоч хвилину!
Вона хвилину мовчала, він відчайдушно боровся з маленьким мотором.
— Ти тільки остаточно його доламаєш, Кліфорде, — умовляла вона, — а крім того, зовсім рознервуєшся.
— Якби мені тільки вийти й подивитися на цю чортову штуку! — сказав він роздратовано. І різко просурмив у ріжок. — Може, Мелорз зрозуміє, що сталося.
Вони чекали серед стоптаних квітів, небо починало хмаритися. В тиші загукала горлиця: ту-ур, ту-ур, ту-ур! Кліфорд примусив її замовкнути свистком ріжка.
Лісник з'явився скоро, вийшов з-за повороту стежки, дивлячись запитливо. Віддав честь.
— Ви хоч трохи розумієтеся на моторах? — різко запитав Кліфорд.
— Боюся, ні. Зіпсувався?
— Певно! — буркнув Кліфорд.
Чоловік дбайливо сів навпочіпки біля колеса і втупився у маленький моторчик.
— Боюся, я не знаю нічого про всі ці механічні речі, сер Кліфорд, — сказав він спокійно. — Якщо в ньому вистачає бензину й мастила…
— Погляньте-но уважно й перевірте, чи не зламалося що, — буркнув Кліфорд.
Лісник прихилив до дерева рушницю, скинув плащ і кинув його поряд з рушницею. Коричневий пес сів на сторожі. Лісник присів і зазирнув під крісло, штрикнув пальцем у засмальцьований моторчик, так щоб не забруднити мастилом чистої недільної сорочки.
— Здається, нічого не зламалося, — сказав він. Підвівся, відсунув з чола капелюха, почухав чоло, вивчаючи ситуацію.
— Видно нижні стрижні? — запитав Кліфорд. — Перевірте, чи вони в порядку?
Чоловік розпластався на землі, вигнув шию, підлазячи під мотор, і поштрикав його пальцем. Коні подумала, як жалюгідно виглядає чоловік, слабкий, маленький, лежачи долілиць на цій великій землі.
— Наскільки мені видно, все гаразд, — долинув глухий голос.
— Не думаю, щоб ви могли чимось зарадити, — сказав Кліфорд.
— Здається, ні! — Він підвівся і сидів по-шахтарськи навпочіпки. — Жодних явних пошкоджень.
Кліфорд завів мотор, тоді ввімкнув зчеплення. Крісло не рухалося.
— Натисніть сильніше, — запропонував лісник.
Кліфорда дратувало втручання, але він змусив мотор гудіти, наче муху. Зрештою мотор кахикнув, загарчав і наче запрацював. Ніби поїде, — сказав Мелорз. Та Кліфорд уже затрясся по траві. Крісло трохи нахилилося й повільно посунуло вперед.
— Якщо я підштовхну, воно піде, — сказав лісник ззаду.
— Відійдіть! — буркнув Кліфорд. — Воно само поїде.
— Але, Кліфорде! — втрутилася Коні. — Зрозумій, воно не потягне. І чому ти такий впертий!
Кліфорд зблід від злості. Він натис важелі управління. Крісло зробило ривок, проспотикалося ще декілька ярдів і застигло серед прегарної галявини дзвіночків.
— Не може! — сказав лісник. — Бракує потужності.
— Воно вже виїздило раніше, — холодно відказав Кліфорд.
— А цього разу не виїде, — сказав лісник.
Кліфорд не відповів. Він почав перемикати мотор то на велику, то на малу потужність, так наче видобуваючи з нього голос. Ліс відлунював моторошними звуками. Тоді, різко сіпнувши, він привів його в рух і натиснув на гальмо.
— Ви розтрощите його, — пробурмотів лісник.
Крісло нахилилося в бік схилу.
— Кліфорде! — вигукнула Коні, кинувшись уперед.
Але лісник схопив крісло за поперечину. Однак Кліфорд, натискаючи з усієї сили на важелі, спромігся виїхати на дорогу, і з диким гуркотом крісло намагалося здолати підйом. Мелорз підштовхував ззаду, і воно сунуло угору, наче бажаючи себе виправдати.
— Отож виходить! — сказав Кліфорд, переможно зиркнувши через плече. Там він побачив обличчя лісника.
— Ви що, штовхаєте?
— Інакше воно не поїде.
— Відпустіть. Я вас не просив.
— Воно не поїде.
— Дайте йому спробувати! — гаркнув Кліфорд.
Лісник відійшов, тоді повернувся по плаща та рушницю. Крісло одразу, наче захлинувшися, застигло на місці. Кліфорд, опинившись у нього в полоні, побілів від роздратування. Він руками смикав важелі, адже ноги не мали сили. Видобував з крісла чудні звуки. У дикій нетерплячці шарпав маленькі ручки і добував з нього ще нові звуки. Та воно не зрушило. Ні, не зрушило. Він вимкнув мотор і сидів, застигши у своїй люті.
Констанс сиділа на пагорбі й дивилася на стоптані й потовчені дзвіночки. "Що може бути краще за англійську весну", "Я можу внести свою частку в керівництво", "Що нам тепер потрібне — це батоги, а не мечі", "Правлячі класи!"
З плащем і рушницею підійшов лісник, Флосі обачно тулилася до його ніг. Кліфорд попросив його чимось зарадити з мотором. Коні, яка зовсім не розумілася на технічних особливостях моторів і вже мала досвід аварій, терпляче сиділа на пагорбі, наче сфінкс. Лісник знову ліг на живіт. Правлячі класи і службові класи!
Він підвівся і сказав терпляче:
— Ну, спробуйте знову завести.
Він говорив спокійно, наче до дитини.
Кліфорд завів, а Мелорз швидко став позаду і почав штовхати. Воно поїхало — половину роботи виконував мотор, іншу половину — чоловік.
Кліфорд озирнувся, жовтий від гніву.
— Ви заберетеся звідси?!
Лісник зразу пустив крісло, а Кліфорд додав:
— Як мені знати, що з ним коїться?
Чоловік поклав рушницю і став надягати плаща. З нього було досить.
Крісло повільно покотилося донизу.
— Кліфорде, гальма! — закричала Коні.
Вона, Мелорз і Кліфорд спохопились одночасно, Коні й лісник ледь зіштовхнулися. Крісло зупинилося. На мить запанувала мертва мовчанка.
— Ясно, я у вашій владі! — сказав Кліфорд. Він пожовтів від люті.
Ніхто не відповів. Мелорз перекинув рушницю через плече. Його лице чудне й невиразне — суцільне абстрактне терпіння. Собака Флосі, застигнувши насторожі майже між ногами господаря, ніяково заворушилася, позираючи на крісло з великою підозрою, ці троє людей її дуже бентежили. Tableau vivant[30]завмерла між зім'ятих дзвіночків, ніхто не вимовив ні слова.
Жодної відповіді. Відсутнє обличчя Мелорза виглядало так, наче він і не чув нічого. Коні схвильовано глянула на нього. Кліфорд так само озирнувся.
— Ви не могли б штовхати крісло додому, Мелорзе? — промовив з холодною вищістю. — Сподіваюся, я не сказав нічого образливого для вас, — додав він неприязно.
— Зовсім ні, сер Кліфорд! Ви хочете, щоб я підіпхнув крісло?
— Якщо ваша ласка.
Чоловік підступив до нього, але цього разу нічого не вийшло. Заклинило гальмо. Вони смикали, штовхали, лісник знову скинув рушницю й плащ. Тепер Кліфорд більше не говорив ні слова. Нарешті лісник підняв задню частину крісла з землі й одночасним ударом ноги спробував звільнити колеса. Нічого не вийшло, крісло осіло. Кліфорд стискав бильця. Чоловік засапався від тягаря.
— Не робіть цього! — крикнула йому Коні.
— Якщо ви потягнете колесо туди, отак! — він звернувся до неї, показуючи, що зробити.
— Ні! Не треба піднімати! Надірветеся, — вона спалахнула від люті.
Та він поглянув їй в очі і кивнув. І їй довелося відійти і взятися за колесо. Він підважив його, вона смикнула, і крісло перехилилося.
— Бога ради! — з жахом вигукнув Кліфорд. Та все було добре і гальмо відпустило.
Лісник підклав камінь під колесо і, відійшовши, сів на узвишшя, його серце калатало, напівпритомне обличчя зблідло від напруги. Коні поглянула на нього і мало не заплакала від злості. Мовчанка, мертва тиша.
Вона побачила, що його руки тремтять на стегнах.
— Ви поранилися? — запитала вона, підійшовши до нього.
— Ні! Ні! — він відвернувся майже роздратовано.
Мертва тиша. Кліфордова світловолоса потилиця не ворушилася. Навіть собака завмерла. Небо затягло хмарами.
Нарешті лісник зітхнув, висякався в червоного носовичка.
— Пневмонія таки відібрала здоров'я, — сказав він.
Ніхто не відповідав. Коні вираховувала, скільки треба було сили для того, щоб підважити крісло з громіздким Кліфордом — надто багато, аж надто багато! Хоч би це не вбило його!
Він підвівся, знову взяв плащ і перекинув його через бильце крісла.
— Отже, ви готові, сер Кліфорд?
— До ваших послуг!
Він зупинився, витяг з-під колеса клин, тоді з усією силою навалився на крісло. Таким блідим і таким відсутнім Коні його ще ніколи не бачила. Кліфорд був важкий, а пагорб — стрімкий. Коні збоку підійшла до лісника.
— Я теж штовхатиму! — сказала вона.
І вона накинулася на крісло з бурхливою жіночою енергією люті. Крісло пішло скоріше. Кліфорд озирнувся.
— Це необхідно? — запитав він.
— Конче! Ти що, хочеш убити людину? Якби ти дав моторові працювати, коли…
Та вона не закінчила — вже задихалася.