Проте слід зауважити, що нехіть до розмов на поважні теми, розмов, яких здебільшого марно ждали гості, — дукиня, хоча це й було характерною її ціхою, все ж іноді долала. Дукиня Ґермантська провела молодість у трохи іншому середовищі, такому самому великопанському, але не такому пишному, а головне, не такому порожньому і висококультурному. Те середовище залягло під нинішнім метушливим дукининим середовищем ґрунтом твердішим, невидимо відживчим, і ось із цього ґрунту дукиня і добувала (вкрай рідко, бо зневажала педантство) цілком правильно нею сприйняту цитату з Віктора Гюґо або з Ламартіна, і коли їх вимовляла з глибоким виразом своїх гарних очей, то вони завжди вражали і полонили слухащих. Дехто навіть, без усякої претензії, просто і доречно давав драматургові-академікові якусь слушну пораду, радив згладити ту чи іншу ситуацію або змінити розв'язку.
У салоні маркізи Вільпарізіс, так само як у комбрейській церкві, коли вінчалася панна Переп'є, я на превелику силу виявив на гарному і надто людському обличчі дукині Ґермантської те невідоме, що було в її імені, зате я чекав, що, тільки-но вона заговорить, у її словах, завдяки їхньому глибокому, таємничому змістові, я відчую всю питомість, якою наділені середньовічні гобелени або готичні вітражі. Але, щоб не розчарувати мене, промови тієї, що звалася дукинею Ґермантською, мали бути не лише дотепні, гарні й глибокі, а ще й квітнути квітом амаранта, квітом останнього складу її імені, квітом, якого я, на свій подив, не знайшов у її образі, коли вона постала переді мною вперше, і яким я через те наділив її думки. Звісно, маркіза де Вільпарізіс, Сен-Лу та інші люди, люди не дуже великого розуму, вимовляли при мені ім'я Ґермант без усякої врочистосте, ніби прізвище того, хто зараз прийде до них у гості або з ким вони обідатимуть, — вимовляли, десь напевно, не бачачи в цьому прізвищі ні пожовклих лісів, ні сповитої таємницею провінційної глухомані. Але це було, мабуть, з їхнього боку прикидом, схожим на прикид класичних поетів, які не діляться з нами своїми глибокими думками, хоча їх і мають, прикидом, який я намагався наслідувати, якнайпри-родніше вимовляючи "дукиня Ґермантська", ніби це прізвище нічим не відрізнялося від інших. Зрештою всі запевняли, що дукиня дуже розумна, що вона дотепна співрозмовниця і що її гурток чи не найцікавіший; усе це підсичувало мої мрії. Коли мені казали, що її оточують розумні люди, що вона дотепна співрозмовниця, я уявляв собі розум, зовсім не такий, як я знав, навіть не такий, як великі уми, подумки я складав собі її гурток не з таких людей, як Берґотт. Ні, її розум ввижався мені якоюсь незрівнянною властивістю, золотавою, овіяною лісовою прохолодою. Снуючи найрозумніші гадки (у тому значенні, в якому я прикладав слово "розумний" до філософа чи критика), дукиня Ґермантська, може, навіть ще більше розчарувала б мене у моєму сподіванні на те, що вона виявить цю свою одрубну властивість, ніж у щебетанні, коли вона цокотіла про кухарські рецепти чи про опорядження замку, називала імена сусідів або своїх кревних, які мені допомагали уявити її життя-буття.
— Я думала, що застану тут Базена, він збирався до вас, — мовила дукиня Ґермантська до тітки.
— Я вже не бачила твого чоловіка кілька днів, — уражено і квасно відповіла їй маркіза де Вільпарізіс. — Зовсім не бачила, а може, лише разочок після твого премилого жарту з наказом ознаймити себе як шведську королеву.
Замість усмішки дукиня закусила губу так, ніби хотіла вгризтись у вуалетку.
— Учора ми обідали з нею у Бланш Леруа, ви б її не впізнали, вона роздобріла — я певна, що це хвороба.
— Я саме казала панству, що вона скидається на жабу.
Дукиня Ґермантська пустила якийсь хрипкий звучок, знак,
що вона сміється для годиться.
— Мені й забулося, що то я зробила таке порівняння, — але в такому разі це жаба, яка зуміла порівнятися з волом. А втім, це не зовсім так, бо вона тільки черевата, це радше жаба при надії.
— Гм! Химерний образ, — мовила маркіза де Вільпарізіс, у душі горда на дотепність сестрениці.
— Але головне, що вона химерниця, — підхопила дукиня Ґермантська, з іронічним притиском на знайденому нею епітеті, як це вчинив би Сванн, — я-бо ні разу не бачив породільниці жаби. У кожному разі ця жаба, яка, зрештою, не домагається короля, — в такі жирухи вона пошилася, повдовівши, — обідатиме в нас на тому тижні. Я їй сказала, що про всяк випадок попереджу вас.
Маркіза де Вільпарізіс щось муркнула під ніс.
— Мені відомо, що позавчора вона обідала в дукині Мекленбурзької, — додала вона. — Був там Ганнібал де Бреоте. Потім він приходив до мене і переповідав, і, мушу визнати, дуже дотепно.
— На цьому обіді був хтось, хто більший дотепник за Баба-ла, — озвалася дукиня, бажаючи підкреслити цим здрібнілим ім'ям свою близиню з де Бреоте-Консальві. — Це Берґотт.
От уж зроду не думав, що Берґотта можна назвати дотепником; ба більше, як на мене, він належить до інтелігентної верстви, та й край, тобто, він незмірно далеко від таємничого царства, яке я узрів за пурпуровими фіранками ложі-бенуару, де пан Бреоте розважав дукиню і чудасійничав з нею мовою богів, провадив непомисльну розмову сен-жерменців. Це порушення рівноваги, те, що пан де Бреоте віддає перевагу Берґоттові, зажурило мене. Але ще тяжче я став побиватися, що ховався від Берґотта на виставі "Федри" і не підійшов до нього, коли почув, як дукиня Ґермантська мовить до маркізи де Вільпарізіс.
— Ось із ким я мрію познайомитися, — призналася дукиня, — у неї завше, як у мить духовного піднесення, було видно, як приплив цікавости до світил культури зударясться з одпливом аристократичного снобізму. — Це була б для мене така втіха!
Отакої: якби поряд зі мною сидів нині Берґотт, чого я міг легко домогтися, але що, як мені здавалося, знизило б мене в очах дукині Ґермантської, то потім вона, десь-найпевніш, запросила б мене до ложі й попросила привести до неї на сніданок великого письменника.
— Здається, він був не дуже привітний; його відрекомендовано дукові Кобурзькому, а він йому на відповідь нічичирк. — Дукиня Ґермантська підкреслювала цю цікаву рису так, ніби оповідала, як китаєць сякається в папір. — Він ні разу не сказав йому "ваша високість", — додала вона, очевидно, вражена цією подробицею не менше, ніж коли б протестант на аудиєнції у папи відмовився вклякнути перед його щасливістю.
Берґоттові вибрики зацікавили її, але вона його не гудила, радше ставила їх йому в заслугу, хоча сама не знала до путгя, яка ж це саме заслуга. Попри особливий підхід дукині Ґермантської до чудасії Берґотта, я згодом мав нагоду переконатися ось у чому: коли дукиня Ґермантська, на подив загалу, зауважила, що Берґотт дотепніший за пана де Бреоте, то вона була не така вже далека від істини. Такі судження-переверти, хай і кричущі, але, власне, слушні, висловлюються лише окремими світськими людьми, які переросли інших. Саме ці люди і креслять перший зарис тієї ієрархії вартостей, яку прийме нове покоління, відкинувши колишні цінності.
Граф д'Аржанкур, повірений на справи Бельгії, свояк маркізи де Вільпарізіс, вступив, кульгаючи, а слідом за ним двоє молодиків: барон Ґермантський і його високість дук де Шательро, і дукиня Ґермантська сказала дукові: "Як ся маєте, голубе Шательро?", сказала недбало і не зрушивши з пуфа, вона щиро приятелювала з матір'ю молодого дука, і той змалку звик її шанувати. Високі, щуплі, з золотавою шкірою і золотавим волоссям, типові Ґерманти, ці двоє молодиків здавалися згустками весняного вечорового світла, що заливало велику вітальню. За тодішнім звичаєм вони поставили свої циліндри біля себе просто на підлогу. Історик Фронди подумав був, що це вони заморочилися, що вони розгубилися мов той хлоп, який заходить до мерії і не знає, куди подіти капелюх. Гадаючи, ніби він рятує в біді цих незграбних і вовкуватих хлопців, він звернувся до них:
— Ба ні, панове, не ставте капелюхи долі, а то побрудняться.
Барон Ґермантський кинув на нього косяка, його очі світилися при цьому такою проразливою й колючою синню, що історик умовк.
— Маркіза де Вільпарізіс познайомила мене зараз із йогомос-цю, як його звати? — спитав мене барон.
— Пан П'єр, — відповів я півголосом.
— А далі?
— П'єр це його прізвище, він заслужений історик.
— Скажіть на Бога!
— Ні, зараз мода — класти на підлоги капелюхи, як учинило це панство, — пояснила маркіза де Вільпарізіс, — я теж ніяк не можу до цього призвичаїтися. Але краще вже так, ніж залишати капелюх у сінях, як це завжди робить мій сестринець Робер. Коли він до мене приходить, я кажу йому, що він схожий на дзиґар-майстра, і запитую, чи він не прийшов направити годинника.
— Ви оце говорили, пані маркізо, про капелюх Моле; так небавом дійдемо ми, як Аристотель, до розділу про капелюхи, — почав був історик Фронди, трохи підбадьорений втручанням маркізи де Вільпарізіс, але озвався так тихо, що, окрім мене, ніхто його не почув.
— Диво-дивне ця наша кохана дукиня, — промовив граф д'Аржанкур, показуючи на дукиню Ґермантську, втягнену в розмову з Ґ. — Коли в вітальні людина відома, вона неодмінно при ній. Очевидно, це якийсь великий могол. Не можна мати щодня Бореллі, Шлемберже, д'Авнеля. Тогді це буде пан ГГєр Лоті або пан Едмон Ростан. Учора ввечері у Дудовілів, де, між іншим, така пишна була наша дукиня у своїй смарагдовій діадемі, у рожевій бальовій сукні зі шлейфом, вона сиділа між Дешанелем та німецьким послом; вона сперечалася з ними про Китай; публіка, публіка, на шанобливій від них відстані, не чула, про що вони там правлять, і все питала, чи не загрожує нам війна. Далебі, можна було сказати, що це королева зі своїми двораками.
Всі попідходили подивитися на малювання маркізи де Віль-парізіс.
— Ці квіти насичені якоюсь правдивою небесною рожевістю, — проголосив Леґранден. — Є небесна рожевість і є небесна синява. А мені, — зашепотів він, щоб ніхто, окрім маркізи, його не чув, — ще більше до вподоби шовкуватість і яскравість вашої копії. Перед вами бліднуть і Пізанелло і Ван-Гейсум зі своїм дріб'язковим і засушеним зільником.
Найскромнішому мистцеві приємно, коли підносять саме його, хоча він намагається віддати належне і своїм супротивцям.
— Ваше вражіння іде від того, що вони малювали бознако-лишні квіти, нам уже незнані, але вони були великі майстри.
— Справді, ви прегарно малюєте вишневий цвіт...