Я прямував до Англії, а не до Москви, і тому треба вибирати: або я йду з караваном до Ярославля й звідти на захід – до Нарви, Фінської затоки й далі до Данциґа, де можна вигідно продати китайський крам, або залишити караван у містечку на Двіні й річкою за шість днів дістатися до Архангельська, звідки вже кораблем допливти до Англії, Голландії чи Гамбурґа.
Але вирушати в таку путь узимку бездумно, бо Балтійське море замерзає, і до Данциґа морем я не дістанусь, а суходолом у тому краї їхати небезпечніше, ніж в монгольській Татарії; те саме й з Архангельськом у жовтні – жодних суден там вже не буде; купці, що живуть там улітку, зимують, коли нема кораблів, на півдні, у Москві. Тож, крім лютих морозів, на мене там нічого не чекатиме, і доведеться зимувати в порожньому місті, ще й без харчів. І тому, подумав я, найкраще відпустити караван і самому прилаштуватися в Тобольські, в Сибіру, на широті шістдесят ґрадусів, де в мене взимку буде напевне т ри речі: достатньо їжі, враховуючи тутешні можливості, тепле житло з достатком палива й чудове товариство, – про все це я далі розповім.
Тутешній клімат був зовсім не схожий на клімат мого любого острова, де я відчував холод тільки під час лихоманки. Там мені було важко носити найлегший одяг, і я розводив вогонь тільки для приготування їжі. А тут я собі спорядив три камізелі, згори на них одягалась облямована хутром кирея до самої землі з застібками на зап'ястках, щоб було тепліше. Щодо теплого дому, то, визнаю, що мені дуже не подобається англійське опалення кімнат з димним вікном, том у що тільки-но загасає вогонь, там стає холодно, як надворі. У містечку я вибрав помешкання у гарному домі й замовив спорудження димаря в центральній з шістьох суміжних кімнат – навпроти вхідних дверей, завдяки чому й дим відводився, і приміщення нагрівалися більш рівномірно. Самого вогню видно не було, як в англійських лазнях: і однаково тепло в усіх приміщеннях, і дим очі не виїдає.
Найкраще те, що в цій варварській країні можна було мати гарне товариство, – адже цей край розташований на крайній півночі Європи, біля замерзлого океану і в кількох градусах від Нової Землі.
Попри те, що московити висилають сюди державних злочинців, в місті було повно російської знаті: відомий князь Голіцин, старий німець Робостискі та ще кілька відомих осіб та пань. Мій шотландський купець, з яким ми тут прощалися, познайомив мене з кількома знакомитими людьми, і в мене були вельми приємні гості, з якими ми бавили довгі вечори.
Розділ XVI. Безпечне повернення в Англію
Якось увечері я розговорився із князем ***, одним з міністрів царя Московії у засланні, про свої незвичайних пригоди. Він розповідав цікаві речі про велич, пишноту, володіння абсолютну владу російського імператора. Я перебив його і сказав, що був ще могутнішим князем, ніж московський цар, хоча мої володіння були не так великі, а підданих не так багато. Російський вельможа здивувався і, пильно дивлячись на мене, попросив розтлумачити, що я маю на увазі.
Я відповів йому, що він припинить дивуватися, щойно я все йому поясню. По-перше, я мав абсолютну владу над життям і майном підданих. Попри абсолютну владу, в моїх володіннях не було незадоволених моїм урядуванням або мною особисто. Він похитав головою і визнав, що в цьому я справді перевершив царя Московії. Я вів далі, що всі землі королівства належали мені, а всі підлеглі були добровільними орендарями. Вони битимуться за мене до останнього подиху, і ніколи підлеглі так не любили, і страшенно водночас боялись тирана, котрим я себе вважав.
Порозважавши трохи своїх слухачів загадками про способи урядування, я докладно виклав їм історію свого перебування на острові, як я давав раду собі й підлеглим, – все як я потім було позаписував. Слухачі дуже перейнялися оповіддю, особливо князь, який зітхнув і сказав, що дійсна велич життя полягає в тому, щоб бути самому собі хазяїном, і що він не поміняв би моє життя на життя московського царя, бо бачить більше талану в своєму вигнанні, ніж на найвищих посадах при дворі свого господаря – царя. Найвища людська мудрість полягає у пристосуванні своїх поривань до реальних обставин і у збереженні внутрішнього спокою, попри всі бурі довкола. Спершу, коли приїхав сюди, він рвав на собі волосся і одяг, як це робили інші перед ним. Але через деякий час, пильніше зазирнувши в себе і уважніше поміркувавши над тим, що його оточувало, він переконався, що, якщо поглянути на життя з погляду універсалій, зрозумієте, як мало справжнього талану в цьому світі, цілком можна витворити певний самодостатній талан при мізерній допомозі світу. Талан – це повітря, яким ви дихаєте, їжа, яку ви споживаєте, одяг, який вас гріє, можливість робити вправи для підтримання здоров'я; та й більше від світу нічого не треба. Він колись теж знав, що таке світська велич, влада, багатство, насолода, бо це вабить нас, але тепер він розуміє, що такі речі живлять лише найгрубіші наші почуття, як от амбіції, пиху, скупість, марноту, чуттєвість. Це найгірша частина людини сама є злочином і породжує злочини, вона ніяк не пов'язана з чеснотами мудрих людей, тим паче з благодаттю християн. Наразі він позбавлений того модного талану, котрий увібрав у себе всі пороки і котрий він тепер краще роздивився й бачить у ньому лише потворність, тоді як лише чесноти роблять людину мудрою, багатою й великою й береже її для блаженства у майбутньому житті. У цьому відношенні засланці набагато щасливіші за своїх ворогів, що насолоджуються повнотою влади та благами багатства.
"Ні, сер, – вів він далі, – міркую я так не через нинішні свої обставини й політичні погляди; мені щиро не хочеться повернутися до двору, хоча б цар, мій, повелитель, знову закликав мене і відновив у колишній величі".
Він настільки переймався своїми відвертими й натхненними словами, що годі було сумніватися в його щирості. Я відповів йому, що на своєму острові я також почувався ніби монархом, але його я вважаю не тільки монархом, але й великим переможцем, бо той, хто долає власну безрозсудність, одержує необмежену владою над собою, у кого розум панує над волею – більш великий, ніж завойовник міста. "Але, мілорде, дозвольте одне питання". "Ласкаво прошу". "Якби вам відкрилися двері до свободи, хіба ви не схотіли б покінчити з засланням?". "Ваше питання, – відповів він, – Питання ваш вельми діткливе і потребує ретельного з'ясування деяких поважних речей, щоб щиро, поклавши руку на серце, відповісти на нього. Ніщо у світі не могло б, здається, спонукати мене звільнитися з цього заслання, крім двох речей: бажання побачитися зі своїми і жити в більш теплому кліматі. Але я заявляю вам, що придворний блиск, слава, влада, становище міністра, багатство, веселощі, задоволення – радше божевілля – мене нітрохи не ваблять; якщо оце зараз я отримаю листа від мого повелителя, що він повертає мені все, чого мене позбавлено, то, заявляю вам, наскільки я себе знаю – я не проміняю цю пущу, ці пустелі, замерзлі озера – на палац у Москві". "Але, мілорде, ідеться не тільки про принади двірського життя, владу, посаду і багатства, якими ви насолоджувалися, але й про елементарні життєві зручності, конфіскований маєток, розграбоване майно, зрештою, тутешніх засобів може просто бракувати для задоволення найбільш нагальних ваших потреб". "Все це так, якщо ви бачите в мені вельможу, князя тощо. Я дійсно князь; але я ще й просто людина, як і всі інші, і тому мені мало б усього вистачати, – хіба що захворію чи отруюсь чимось. Щоб було зрозуміліше, подивіться на наше життя: тут нас п'ятеро високопосадовців, ми живемо на відлюдді, як і личить засланцям, щось вдалося врятувати з колишнього майна, і це позбавляє нас потреби виживати завдяки полюванню. А от бідні солдати, які мають такої підмоги, живуть, до речі, не гірше за нас, полюючи в лісах на соболів і лисиць. Місяць роботи – й вони можуть існувати протягом цілого року. Життя тут недороге, і потреби невеликі. Ось вам відповідь на ваше зауваження".
Нема можливості викласти тут детально всі цікаві бесіди з цією великою людиною: він надихався ґрунтовними знаннями, реліґією та життєвою мудрістю. Він не приховував свою зневагу до світу й завжди залишався самим собою, як ви далі пересвідчитесь.
Я прожив у Тобольську вісім місяців похмурої та суворої зими. Морози були такі сильні, що на вулицю не можна було вийти, не закутавшись у шубу і не запнувши обличчя хутром чи радше то був такий хутряний каптур з отворами для очей та рота. Протягом трьох місяців присмерк тривав лише п'ять-шість годин, але зовсім темно не було, бо у ясну ніч все чисто вкривав сніг. Наші голодні коні стояли в глибках, а слугам, яких ми найняли для догляду за нами й за кіньми, раз по раз треба було розморожувати пальці на руках і ногах, аби вони не відмерзли й не відпали.
Правда, в домі було тепло, бо все щільно закривалося, стіни були товсті, вікна маленькі з подвійним склінням. Їли ми здебільшого оленячу солонину, гарний хліб чи радше бісквітні сухарі, різну в'ялену рибу, зрідка баранини й буйволятину, досить приємну на смак. Харчі на зиму готують улітку. Пили не бренді, а спирт, розведений водою, в урочистих випадках брали мед замість вина, вельми гарний напій. Мисливці тут полюють у будь-яку погоду, – вони часто приносили нам свіжу оленину і ведмежатину, але остання нам не дуже подобалася. У нас був великий запас чаю, яким ми частували друзів. Тож, жили ми й не журились.
А ось і березень: дні значно подовшали, і стояла погідна година. Мандрівники почали готувати сані й речі до транспортування, а що я вирішив їхати до Архангельська, а не до Москви чи Балтійського моря, то й не квапився, знаючи, що кораблі приходять з півдня до Архангельська не раніше травня або червня і що, якщо я буду там на початку серпня, кораблі саме приготуються до відплиття. Через це я й не поспішав і встиг ще усіх провести в дорогу. Люди їдуть до Москви торгувати хутром і купувати все необхідне для своїх крамниць, а інші в цій же справі їдуть до Архангельська, хоча тоді їм назад вертати треба 800 миль, тож усі й рушили в путь.
Наприкінці травня і я став помалу пакуватися, і під час приготувань багато роздумував над становищем людей, яких московський цар засилає до Сибіру.