Якби вони тоді поснули, як робили їхні попередники, наша справа була б вирішена, проте передчуття небезпеки – хоч вони не знали звідки – не дозволяло склепити повіки.
І ось капітан вигадав дуже дотепний план: можливо, розбишаки ще раз стрілятимуть випалом, щоб усе-таки товариші їх почули, і нам треба зробити вилазку, коли їхня зброя розрядиться, бо тоді можна їх усіх подолати без кровопролиття. Пропозиція мені сподобалась, але для цього нам треба зайняти позицію поближче, щоб вони не встигли перезарядити зброю. Проте так не сталося, – ми лежали, чекали й не знали, до чого вдатися. Нарешті я сказав, що, на мою думку, до ночі діла не буде, а тоді, якщо вони не повернуться до човна, ми відріжемо їх від моря і якось спробуємо виманити вартових із човна на берег. Ми дуже довго чекали, хоча й конозило їх порішити; занепокоїло нас те, що, після тривалої наради, вони гуртом рушили до моря, ніби їх лякало це небезпечне місце, щоб повернутись на облавок, примирившись із втратою товаришів, і продовжити свою морську подорож.
Щойно вони рушили до берега, я зрозумів, що вони й справді відмовились від розшуку і вертають на корабель; я поділився цими думками з капітаном, і він занепав духом, але я тут же придумав, як їх повернути, – це найкраще відповідало моїм планам. Я наказав П'ятниці й помічникові капітана перейти через потічок, що впадав у бухту, на захід – туди, де висаджувалися дикуни, коли я рятував П'ятницю; там за півмилі є невеличка високість, тож треба зійти на неї й горлати щодуху, доки моряки їх не почують, а тільки-но ті відгукнуться, непомітно перейти на інше місце та знову відповісти на крик, і так завести їх подалі углиб острова, в чащобу, а тоді вже околясом повернутись до мене.
Матроси саме сідали в шлюпку, коли П'ятниця з помічником капітана почали галайкати, – вони почули й відразу відгукнулись та побігли вздовж берега на захід – на голоси, але зупинились біля бухточки, тому що в приплив не могли її перейти, а тому гукнули на вартових у шлюпці, аби ті їх переправили, на що я й сподівався. Під час переправи шлюпка зайшла углиб бухти – вони повисідали й прихопили одного з трьох з собою, а решта двоє залишились у човні, примоцувавши його до невеличкого пенька. Отак і треба: П'ятниця й помічник капітана далі робили своє, а решту я взяв з собою; ми непомітно перейшли бухточку та запопали двох матросів зненацька – один вилежувався на березі, а другий був у шлюпці. Матрос на березі продрімав нас і збирався тільки-но звестись на рівні ноги, як на нього налетів капітан і вирубав, а тоді гукнув до того, що в човні, аби скоріше допоміг, бо інакше він – покійник. Одного розбишаку довго умовляти не довелося – він побачив проти себе п'ятьох чоловіків і непритомного товариша, ще й активним заколотником він не був, а тому й охоче допоміг, а потім і приєднався до нас. Тим часом П'ятниця й помічник капітана чудово давали собі раду й цими перегукуванням заманювали матросів від одного пагорка до іншого, від одного лісу до іншого, доки остаточно не виснажили розбишак і не покинули їх у нетрях, звідки повернутися на берег завидна вони не могли, але й самі добре здорожилися та ледве доплентались до нас.
Тепер треба було в темряві їх пильнувати, наскочити зненацька й дати їм перегону. Лише через кілька годин після повернення П'ятниці розбишаки додибали до човна – ми чули як передніший з них заохочував відсталих не баритися, а ті відповіли, що ледве совають ноги від утоми, і нам було це до душі. Аж ось підійшли вони до шлюпки і вкрай замішалися: шлюпка на березі далеко від води через відплив, двох товаришів нема. Ми чули, як вони один до одного плачма лементували, що потрапили на зачарований острів і що живуть тут або духи вбитих остров'ян, або дияволи, і що усіх їх схоплять і зжеруть. Знову й знову гукали двох своїх товаришів на ім'я – усе марно. Лягла імла, але ми бачили, як вони шастали, заломлюючи руки, ніби в розпачі, то сідали в шлюпку пересапнути, знову висідали й дибали довкола, і так без кінця. Нашим кортіло наскочити, щойно зовсім посутеніє, але я вичікував, мо' в нас більше з'явиться переваг, аби людей вберегти й зменшити втрати, та й наших же могли покласти, бо розбишаки були всі озброєні. Краще почекати – раптом ті розділяться; тому я ще посунув засідку вперед, а П'ятниці й капітанові наказав непомітно підповзти плазом поближче, перш ніж стріляти.
Так повзли вони недовго: боцман – головний їхній ватаг, який найбільше вдався зараз у розпуку – нахопився на них із двома своїми поплічниками; капітанові хотілося будь що схопити цього паскудника й він ледь стримувався, відколи почув його голос, і тепер схопився з П'ятницею на рівні ноги й стрелили до нього. Боцмана вбили відразу, а другий розбишака, поранений, упав поруч, але помер лише за годину-дві, третій дременув звідти. Коли гримнули постріли, я повів в атаку всю свою армію з вісьмох вояків: я – генералісимус, П'ятниця – генерал-лейтенант, капітан зі своїми людьми і троє військовополонених, яким ми довірили зброю. Наступали ми в темряві, й нашої чисельності вони не бачили, і я наказав матросові, що лишався у човні й пристав до нас, гукнути їх на ім'я, аби спробувати провести перемовини і якось домовитися; сталося по-нашому, тому що, зрозуміло, в їхньому стані вони ладні були б віддатися на нашу ласку. Отже, він зіпонув щодуху до одного з них: "Томе Сміт! Томе Сміт!" Том Сміт тут же відповів, нібито упізнавши голос: "Робінсоне, це ти?" Робінсон на те: "Атож, ради Бога, Томе Сміт, кидай зброю і здавайся, бо зараз вас усіх тут покладуть". "Кому треба здаватися? Де вони?" – прокричав Том Сміт. "Осьде, – відповів Робінсон. – Наш капітан і з п'ятдесят вояків уже дві години полює на вас, боцмана вбито, Віла Фрая поранено, а я – полонений, і якщо ви не здастеся, вам гаплик". "Якщо нас подарують життям, – сказав Том Сміт, – ми здамося". "Якщо обіцяєте здатися, то я піду запитаю," – відповів Робінсон і передав справу капітанові, який гукнув тепер до розбишак: "Сміте, ти мій голос знаєш; якщо негайно покладете зброю й здастеся, помилують усіх, крім Віла Аткінса".
На це Віл Аткінс закричав: "Бога ради, капітане, змилуйтеся, що я такого зробив? Ми всі однакі…" Але це була брехня, бо саме Віль Аткінс під час заколоту схопив капітана, брутально зв'язав і дошкульно шпетив. На це капітан запропонував йому покласти зброю та здатися на ласку губернатора, – це ж мене всі звали губернатором. Отож, усі поклали зброю і попросили подарувати їх життям, а я загадав перемовнику і ще двом усіх їх позв'язувати, і тоді все моє велике військо з п'ятдесятьох вояків (а насправді з вісьмох) заволоділо ними й шлюпкою, а тимчасом я та ще один тримались не на видноті з державних міркувань.
Тепер належало полагодити шлюпку й поміркувати, як захопити корабель, а капітан мав тепер змогу вичитувати заколотникам за зраду, за паскудне поводження з ним, а також змалював, яка біда чекає на них попереду, а може й шибениця. Вони всі, здавалось, каялись, і благали пожалувати їх. На це капітан відповів, що їхню долю тепер вирішить управитель острова; вони, мовляв, гадали, що висадили його на відлюдний острів, а Бог звершив так, що тут живуть люди, і у них англієць губернатор; він міг би усіх повісити, але наразі вирішив помилувати й доправити в Англію, де їх судитимуть за законом, крім Аткінса, котрого губернатор наказав підготувати до страти, бо вранці його повісять.
Хоча капітан усе це повигадував, але він досяг бажаного результату: Аткінс упав навколінки й благав капітана заступитися за нього перед губернатором, а решта просила, Бога ради, не відправляти їх до Англії.
Аж тепер я збагнув, що настав час визволення і що тепер нескладно буде заохотити хлопців допомогти нам заволодіти кораблем; тож я сховався у темряву, щоб вони не розглядали незвичного губернатора, і покликав капітана до себе, — голос лунав ніби здаля, а одому з наших прибічників наказали ще й передати капітанові: "Капітане, вас кличе командувач", а капітан на те: "Перекажи його вельможності, що я вже йду". Це справило належне враження, і матроси повірили, що командувач із п'ятдесятьма вояками перебуває неподалік. Коли прийшов капітан, я виклав йому свій план захвату корабля, – він настільки ним захопився, що вирішив завтра ж уранці його здійснити. Аби виконати план краще та успішніше, я наказав капітанові поділити полонених: він візьме Аткінса й ще двох паскуд і зв'язаними доправить їх у печеру, де вже перебували інші. Доручити це слід П'ятниці й тим двом, що з капітаном висіли на берег. Вони й відвели трьох полонених до печери, наче до в'язниці, – вона для таких негідників і справді виглядала зловісно. Решту я наказав розмістити в своєму фільварку, як я його називав, надавши капітанові докладний опис його: там глуха огорожа, а ці полонені теж зв'язані й знали, що їхнє життя залежить від їхньої поведінки.
Наступного ранку я послав капітана, котрий мав домовитися з в'язнями, подивитися, чи можна буде їм довіряти, коли ми братимем корабель зненацька. Він нагадав їм, як вони його скривдили, звернув увагу на те, до чого вони дожилися, сказав, що хоч губернатор і зберіг їм досі життя, в Англію, їх, закутих, повісять, але якщо вони приєднаються до спроби повернути корабель, він попросить губернатора оступитися за ними.
Зрозуміло, що люди в такому стані з дорогою душею пристали на пропозицію: вони вклякли перед капітаном та щиро пообіцяли до останку служити йому, бо він урятує їм життя, – вони перейдуть з ним увесь світ і до скону вважатимуть своїм батьком. "Ну, – мовив капітан, – піду й переповім губернаторові та подивлюсь, як можна його прихилити на ваш бік". Отож капітан переповів мені про їхні настрої й сказав, що, на його думку, вони дотримають слова. Проте, щоб було надійніше, я наказав йому повернутися, вибрати з них п'ятьох і сказати, що вояків і без них достатньо, а ці п'ятеро стануть до підмоги; решта двоє й троє тих, що сидять у замку (в печері), залишаються заручниками, і якщо ці п'ятеро не виявлять себе у справі, закутих заручників повісять на березі. Така жорстокість довела їм, що губернатор не жартував, і їм лишалось тільки коритись, – тепер не лише капітан, але й заручники переконували обранців виконати свій обов'язок.
Отож до виправи стали: по-перше, капітан, його помічник і пасажир; по-друге, двоє полонених із першої банди, яким, після звіту капітана, я повернув волю і озброїв; по-третє, двоє в'язнів з фільварку, звільнених на прохання капітана; по-четверте, п'ятеро відібраних, – разом дванадцять, крім п'ятьох заручників у печері.
Я спитав капітана, чи зможе він із такою командою ризикнути й захопити корабель, тому що нам із П'ятницею варто пильнувати сімох залишенців, яких треба тримати нарізно й годувати.