Мак довго лежав і мовчав, хоч як вона горнулась та пестилась до нього. Потім хрипко, уривчасто почав допитувати її. Як воно було? Тільки точно! У ліжку? Чи вони навмисне лягли для цього в ліжко? Чи він її тільки обнімав, чи було ще що-небудь? І чи вона опиралась, чи ні? І чи вона з самого початку знала, що це ОТара? І чому вона, зрозумівши це, як вона каже, аж під кінець, не відштовхнула його? І чи було їй приємно? А якщо не дуже приємно, то чом вона не відштовхнула ОТари зразу, тільки-но зрозуміла, що це він? І що це означає: "Не. дуже приємно"? І так далі, аж поки Поллі заснула, знемігшись від плачу.
Кінець кінцем вони, звичайно, помирились, і Макхіт зрадів, коли Поллі знову почала палко, вимагати від нього обіцянки не брати з собою до Швеції Фанні Крайслер. Потім він став умовляти її повернутися до батьківського дому. Мовляв, звідти вона зможе найбільше допомогти йому, повідомляючи, які каверзи ще замишлятиме проти нього її батько.
Заспокоєні, обоє поснули.
Вранці вони попрощалися. Макхіт натяг свої жовті рукавички й узяв палицю із стилетом. Поїзд його відходив аж пізно ввечері, але в Макхіта була ще ціла купа справ. Адже люди ОТари, напевне, були не дуже вдоволені своїм становищем, та й Аарона або котрогось із братів Опперів він ще мусив побачити.
Але передусім Макхіт пішов до редактора Гона, якому свого часу передав матеріали про маклера Кокса, Пічемо-вого компаньйона. Поки що в газеті ще нічого не надрукували.
— А, Макхіт! — досить приязно озвався один із молодиків.— Ви, мабуть, збираєтесь надрукувати у нас протест проти вашого арешту? Чи ви хочете, щоб вас заарештували тут? Дуже люб'язно з вашого боку!
Гон, який сидів, напхавши повен рот жувальної гуми, й посміхався, відразу ж побачив, що Макхіт іще нічого не знає, й дістав з внутрішньої кишені піджака газету.
Макхіта вже розшукували. В ранкових випусках були надруковані його фотографії. Бічер дав кореспондентам інтерв'ю, в якому розповідав про недописаний лист загиблої.
Гон узяв Макхіта під руку й вивів з кімнати.
У сусідньому ресторанчику, куди вони зайшли, редактор сказав Макхітові, що матеріал про Кокса — це, власне, матеріал проти Гейла з морського міністерства, бо в щоденнику описано пригоду з Гейловою дружиною. Викривальну кампанію буде розпочато найближчими днями.
Він нічого не сказав про те, що використав доручений йому матеріал, щоб здерти з Гейла добрячий шмат грошей. Містерові Пічему через це довелося труснути капшуком, і від того посаг його дочки анітрохи не збільшився.
Макхіт знов розтлумачив йому, що зовсім не хоче публічного скандалу; йому треба тільки нагнати холоду Коксовій компанії. Гон пообіцяв зробити все, що зможе, й своєю Чергою попросив у Макхіта інтерв'ю.
"Я комерсант, а не злочинець,— заявляв він.— У мене є вороги. Нечуваний успіх і розквіт моїх Д-крамниць розворушив їх. Але я не така людина, щоб кидатися на них із ножем у руках. Я намагаюсь перемогтп їх невтомною працею на благо клієнтури. Всі висловлені проти мене підозри через кілька днів упадуть на голови тих, хто їх розповсюджує. Я сподіваюся, що ні в кого з моїх компаньйонів і колег, про добробут яких я думаю повсякчас, не виникне сумніву щодо моєї непричетності до цієї справи. Небіжчицю Свеєр я знав зовсім мало. Вона, скільки мені відомо, держала одну з Д-крамничок у районі Мал-бері-стріт. Я стикався з нею не більше, ніж з десятками інших своїх крамарів. Очевидно, вона сама вкоротила собі віку. Для мене це дуже сумна подія, як і для кожного чесного комерсанта. Підстав для душевної депресії в даний момент є задосить; ніхто не знає цього краще, ніж ми, комерсанти. А становище місіс Свеєр, видно, було особли-во тяжке".
Попрощавшись із Гоном, Макхіт поїхав до Комерційного банку. Там він застав Анрі Оппера.
Ранкові газети вже зняли страшенний галас навколо Макхітового імені, і Оппер здавався зовсім приголомшеним. Він мовчки вислухав Макхіта, а потім сказав:
— Вам ні в якому разі не слід іти під арешт! Винні ви чи не винні, але ж це пляма на все життя: "Сидів у в'язниці!" їдьте за кордон! Керувати своїми справами ви зможете й звідти. Адже в ЦЗТ сидять ваші друзі, та й ми можемо доглянути за всім, якщо хочете. Але їдьте негайно ж! Аарон уже був у мене. Він сам не свій.
Макхіт пішов від нього в тяжкій задумі. Завзяття, з яким Оппер умовляв його виїхати, не сподобалось йому. Він поїхав на Нижній Блексмітський майдан і там зайшов до однієї вбогої, бруднючої перукарні. В низенькому просмерділому тютюновим димом салоні було дуже людно.
Сюди ходила половина всього лондонського підпільного світу. Ніде більше не можна було почути стільки всякої всячини.
Усі перукарі були зайняті. Макхіт сів на лавку до тих, що чекали черги. На підлозі перед ними стояла велика мідна миска, в яку спльовували недокурки та жувальну гумку. Макхіт не побачив жодного знайомого обличчя.
Низенький, пронозуватий на вигляд чоловічок голосно розповідав про каверзи митників у якомусь датському порту.
— Вони не хочуть пропускати до себе нічого дешевого,— скаржився він,— щоб наш братчик дрібнота не міг купити собі брильянтів! Отака підлість! Мовляв, вугілля і картоплю нехай купують; а тільки-но тобі забажається брильянтів, починають такі палиці в колеса стромляти, що хоч-не-хоч скажеш: "Ну що ж, бувайте здоровенькі!"
Макхіт прикмітив собі цього чоловіка: він йому сподобався.
Коли Макхіт сідав на лавку, один з перукарів, опасистий гігант із малесенькою голівкою, на якій, проте, красувалась ціла виставка перукарського мистецтва, ковзнув по ньому швидким хитрим поглядом. Макхіт давно вже домовився з цим перукарем, щоб той заводив мову про нього, щойно він прийде сюди. За хвилину вся перукарня говорила про вбивство Мері Свеєр.
Усі погоджувалися на тому, що оптовик зовсім не причетний до смерті крамарки.
— Хіба такий чоловік схоче руки бруднити! — з апломбом заявив контрабандист.— Що йому, більп* робити нічого? Ви хіба тямите, скільки такому чоловікові за день усіляких справ доводиться вирішувати! Пишуть, що вона йому погрожувала. Чим там вона могла йому погрожувати! Хоч би що вона сказала, її хіба тільки оаму б арештували за образу королеви й протизаконну дурість.
— І буцімто він не має алібі! Що він, призначив десять фунтів винагороди кожному, хто посвідчить, ніби не бачив його в ту годину? Ет, що там балакати! Він, певне, візьме зорову трубу та видивлятиметься, хто не зарегоче, коли його забиратиме поліція.
Чогось конкретнішого Макхітові не пощастило почути. Він не став дожидати черги до перукаря, а вийшов і, затиснувши під пахвою свою товсту палицю, пройшов пішки два-три квартали. Біля одного старого, похиленого двоповерхового будиночка, де містився вугільний склад, він зупинився. На чорній дошці біля дверей було крейдою написано ціни на вугілля.
Макхіт прочитав: "Антрацит — 23" — і пішов далі. Дійшовши до будинку № 23, він постукав палицею в двері й увійшов.
Антрацит коштував коли двадцять три пенси, коли двадцять сім або двадцять дев'ять — залежно від того, де містилася в той день штаб-квартира банди. Справжні ціни на вугілля, сказав одного разу Макхіт ОТарі, теж залежать від цілої низки обставин, які, по суті, не мають Нічого спільного з вугіллям. Та вугляр, власне, й не торгував антрацитом.
Лунко тупаючи ногами, Макхіт пройшов через два двори між складами, а в третьому зайшов до невеличкої конторки на першому поверсі, в якій уже світилося.
Груч і Фазер сиділи на столах червоного дерева; біля кожного стояла пляшка пива. Груч диктував листа молоденькій, модно вбраній секретарці. У складі за стіною забивали якісь ящики.
Груч підвівся, коли ввійшов хазяїн, Фазер не поворухнувся.
— Добре, що ви заглянули сюди, хазяїне,— похмуро сказав він.— А то тут ніщо не клеїться. Самі перекори та гризня.
Макхіт мовчки взяв з простої дощаної полиці біля стіни товстелезний фоліант і сів на бильце ампірного крісла, що знало кращі часи й вишуканіше товариство.
Офіційна контора ЦЗТ була в Сіті; тут містилися самі склади. Зв'язки між цими двома частинами організації здійснювались тільки кружними шляхами.
Макхіт не хотів говорити, поки Фазер не встане зі столу. Тому почав доповідати Груч.
Він сказав, що бездіяльність дуже несприятливо відбивається на людях. Частина складів ще повна. ОТара дозволив працювати на власний ризик, адже товари колись будуть потрібні. Але інструментів він їм не дає, бо інструменти — власність фірми. А старими, примітивними знаряддями спеціалісти ОТари вже не хочуть чи не можуть працювати. Адже навіть для простого пограбування крамниці потрібні принаймні підводи. А передусім необхідні детальні плани операцій. Одно слово, банда опинилась на мілині. Люди сидять без діла й гризуться між собою.
Макхіт засміявся.
— Вони ж, здається, вважали, що умови життя найманого працівника з твердою платнею затісні для них. їм хотілося свободи, простору, вільного плавання! — недбало сказав він.— Весь час вони бунтуються, а як доможуться свого — знов їм щось не так. А як мені пощастить домогтися чогось від них, то так і жди якоїсь капості.
— Та вони б свого домоглися, якби їм інструменти,— огризнувся Фазер.
— Еге, якби ж то,— знехотя відказав Макхіт. Та Фазер не відступав:
— Квайт хоче відкупити в нас нове свердло. Каже, що гроші в нього є, а, крім нього, ніхто ж не вміє працювати тим свердлом.
— Я інструментів не продаю,— сердито відрубав Макхіт.— Та й столи я тут поставив не для того, щоб на них сиділи.
Підсунувши до себе акуратно наклеєний на картоні план складів, він кивком голови вислав за двері секретарку.
— Чому склади й досі повні? Адже був наказ очистити їх усі, крім двадцять третього номера.
Груч глянув на Фазера, і той, щось буркнувши, зліз зі столу.
— А нам ОТара про це й слова не сказав,— промовив Груч, не спускаючи з Фазера очей.
Макхіт нічим не виказав свого здивування.