Чисто полум'я.
—'Ну, стривай. Ти ж засоромила...
— Розказуй, я не буду.
Докійка смаглявими долонями розтирала зашарені лиця, притискаючи пальці до скронь, видзвонювала молодим, безпричинним сміхом: "Ти, — каже, — мов та повная рожа..."
— Ну, ну?—підбадьорювала Наталка, радіючи чужій радості, забуваючи про свою, розтоптану і минулу.
— А я йому: "Не бреши, Михайло". А він божиться, — Докійка дзвіночками розсипала сміх по світлиці, мотала головою, і чорні, туго заплетені кіски ящірками метлялися по нлечах її та спині.
— Що ж він ще плів?
— Хустку, мовляв1 дай на пам'ять.
— Дала?
— Ні, — кажу, — не дам. Піди в своєї кралі попрохай. Адже він з Єрофеєвою невісткою... Вона жалмерка, гуляє.
— Ти подалі від нього.
— Я й так далеко. — Докійка, перемагаючи усмішку, огю-відала: — 3 вулиці йдемо додому, троє нас дівчат, і доганяє нас п'яний дід Михей: "Поцілуйте,—кричить,—хороші мої, по гривні відвалю". Як кинеться на нас, а Нюрка його хворостиною через лоб. Насилу втекли.
Сухе тліло літо. Проти хутора мілішав Дін, і там, де раніш бистрилося шалене стрем'я, утворився брід, на той бік переходили воли, не замочивши спини. Ночами в хутір злазила з гребня густа, пекуча задуха, вітер насичував повітря пряним запахом припалених трав. На толоці горіли сухостійні бур'яни, і тьмяне мариво невидимою запоною висло понад Доном. По ночах густіли за Доном хмари, тріскалася сухо й розкотисто громовиця, але не падав на палку землю дощ, дарма спалахувала блискавка, ламаючи небо на гострокутне блакитне Груддя.
Вночі на дзвіниці кричав сич. Пливкі й моторошні висіли над хутором крики, а сич з дзвіниці перелітав на кладовище, витолочене телятами, стогнав над бурими затравілими могилами.
— На біду, — пророкували старі, зачувши виголоси сича на кладовищі.
— Війна буде.. о".
— Перед турецькою кампанією накликав отакечки.
— Може, знову холера?
— Добра не сподівайся, з церкви до мертв'яків злітає.
— Ох, Миколо-угоднику...
Шумілій Мартин, брат безрукого Олекси, дві ночі засідав на проклятого птаха, під огорожею кладовища, але сич — невидимий і таємничий —нечутно пролітав над ним, сідав на хрест в другому кінці кладовища, сіючи над заснулим хутором тривожні клики. Мартин непристойно лаявся; стріляв учорне, обвисле черево хмари, і йшов геть. Жив він поруч. Жінка його, полохлива хвора баба, плодюча, мов кролиця, зустрічала чоловіка докорами:
— Дурень, ото дурень! Що він тобі, вражий сину, заважає чи що? А як бог покарає? Ходжу от на останньому, а ну як не розрожуся через тебе, чортяко?
— Цить ти! Надісь розродишся! Розходилась, мов бондарський кінь. А чого він тут, проклятий, в тугу вганяє? Біду, диявол, кличе. Трапиться війна, — заберуть, а ти їх он скільки нащенила, — махав Мартин у куток, де на повсті плелися мишача пискнява й хропіння дітей, що спали покотом.
Мелехов Пантелей, розмовляючи на майдані з стариками, поважно доводив:
Пише Григорій наш, що австрицький цар наїздив на кордон і віддав наказа, щоб все своє військо зігнати в одне місце і йти на Москву і Петербург.
Старі згадували минулі війни, ділились здогадами.
— Не бувати війні, по врожаю видно.
— Врожай тут ні до чого.
— Студенти баламутять, мабуть.
— Ми про це останні взнаємо.
— Як під японську війну.
— А коня синові справив?
— Чого там загоді...
— Брехня це!
— А з ким війна бо?
— З турками, за море. Море ніяк не поділять.
— І чого там мудрого? Розбили> на ділянки, от як ми траву, і діли!
Розмова замазувалася жартом, і старі розходились.
Чекала на людей бистроплинна на луках косовиця, доцвітала за Доном трава, —не під пару степовій,— квола й без духу. Одна земля,'а соки різні тягне зілля: за горбком на степу кляклий чорнозем, що хрящ, табун майне — сліду від попитів не побачиш; тверда земля, і росте по ній трава буйна, духовита, коневі по черево; а над Доном і за Доном мочли-вий пухкий ґрунт жене трави безрадісні й нікудишні, гидує нею й худоба бува.
Клепали коси по хуторі, вистругували граблища. Баби кваси готували косарям на потіху, а тут сталася пригода, що сколихнула хутір від краю до краю: приїхав становий із слідчим і з чорнозубим плюгавеньким офіцером в формі досі невиданій; викликали отамана, зігнали понятих та й попростували до Ликёрки зизуватої.
Слідчий ніс у руці парусиновий кашкет з форменним значком. Ішли понад тинами, лівим боком вулиці, на стежці лежали соняшні плями, і слідчий, наступаючи на них запорошеними черевиками, розпитував отамана, що по-півнячому забігав наперед.
— Приїжджий Штокман вдома?
— Так точно, ваше благородіє.
— Чим він займається?
— Звісно, майструє... Стругає собі.
— Нічого не помічав за ним?
— Ні.
. Пристав на ході давив пальцями .прищ між бровами; відсапувався, пріючи в сукняному мундирі. Чорнозубий офіцерик колупав у зубах соломинкою, брижив зм'яклі червонясті згорбки очей.
— Хто в нього буває? — допитувався слідчий, відводячи
рукою отамана, що забігав наперед. :
— Бувають, так тошно. Часом у карти гуляють.
— Хто ж?
— З млина більш, робітники.
— А хто саме?
— Машиніст, вагар, вальцівник-Давидко і дехто з наших козаків учащає.
Слідчий' зупинився, чекаючи відсталого офіцера, кашкетом витер піт на переніссі. Він щось сказав офіцерові, крутячи в пальцях ґудзика його мундира і кивнув отаманові пальцем. Той підбіг навшпиньках, стримуючи подих. На шиї його здулись і тремтіли переплутані жили.
— Візьми двох стійкових ї піди їх заарештуй. Жени до управи, а ми зараз прийдемо. Зрозуміло?
Отаман витягнувся, звисаючи верхньою частиною тулуба так, що на стоячий комір мундира синім шнурком упала найбільша жила, і, микнувши, подався назад.
Штокман в спідній сорочці, розстібнутій коло коміра, си--дів спиною до дверей, випилюючи ручною пилкою на фанерці покручений візерунок. Він глянув "на слідчого і тих, що входили за ним, придавлюючи долонею пилку, закусив нижню втягнуту губу.
— Потрудіться встати. Вас заарештовано.
— В чому справа? 7
— Ви дві кімнати займаєте?
— Так.
— Ми у вас зробимо трус. —.Офіцер зачепившись остро-їом за килим коло порогу, пройшов до столика і, мружачись, узяв першу книжку.
— Дозвольте ключі від цієї скрині.
— Чим я зобов'язаний, пане слідчий?..
— Ми встигнемо з вами поговорити.
— Понятий, ану!
З другої кімнати виглянула дружина Штокмана, залишивши незачинені двері. Слідчий, за ним писар, пройшли туди.
— Це що таке? — тихо спитав офіцер, держачи на відльоті книжку в жовтих палітурках.
— Книжка, — знизав плечима Штокман.
— Дотепи прибережи до слушнішого випадку. Я тебе попрошу відповідати на запитання іншим порядком.
Штокман притулився до грубки, тамуючи криву посмішку. Пристав заглянув офіцерові через плече і перевів очі на Штокмана.
— Вивчаєте?
— Цікавлюся, — сухо відповів Штокман, маленьким гребінцем розділивши бороду на дві рівні половині.
— Та-а-ак-с.
Офіцер перегорнув сторінки і кинув книжку на стіл. Вік швиденько проглянув другу; відклав її набік і, прочитавши обгортку третьої, повернувся до Штокмана обличчям.
— Де в тебе ще переховується подібна література? Щтокмац примружив ліве*око, раче націляючись.
—. Все, що є, тут.
— Брешеш! — чітко кинув офіцер, помахуючи книжкою.
— Я вимагаю...
— Шукайте!
Пристав, придержуючи рукою шаблю, підійшов до скрині, де рився в білизні і одежі рябуватий, очевидно наляканий тим, що відбувається, козак-стійковий.
— Я вимагаю поводитись ввічливо, — договорив Штокман, націляючись примруженим оком офіцерові в перенісся.
— Помовчіть, голубе.
На половині, яку займав Штокман з дружиною, перерили все, що можна було перерити. Шукали і в майстерні. Пильний пристав навіть стіни вистукав зігнутим пальцем. '
Штокмана повели до управи. Йшов він попереду стійко-вого, серединою вулиці, заклавши руки за борт старенького сурдута, другою помахував, наче стряхуючи прилиплу до пальців грязь; інші йшли попід тинами, стежкою змере-женою соняшними плямами. Слідчий так само наступав на них черевиками, позелененими лободою, тільки кашкета не в руці ніс, а міцно насунув на бліді хрящі вух.
Допитували Штокмана останнього. В передпокої тіснились під охороною стійкового вже допитані Іван Олексійович, що не встиг вимити замащені мазутом руки, Давидко, що винувато посміхався, 'Валет, в накинутому наопашки піджаку, й Кошовий Михайло..
Слідчий, риючись в рожевій папці, спитав у Штокмана, що стояв по той бік столу:
— Чому ви затаїли, коли я вас допитував з приводу вбивства на млині, що ви член РСДРП?
Штокман мовчки дивився понад голову слідчого.
— Це доведено. Ви за свою роботу дістанете належне,— під'юджений мовчанкою, кидав слідчий.
— Прошу вас починати допит,—нудьгувато кинув Штокман і, косячись на вільний стілець, попросив дозволу СІСТИ. Слідчий промовчав; шелестячи папером, глянув з-під лоба на Штокмана, що спокійно сідав.
— Коли ви сюди прибули?
— Торік.
— З доручення своєї організації?
— Без ніяких доручень.
— 3 якого часу ви член вашої партії?
— Про що мова?
— Я питаю. — слідчий підкреслив "я", член РСДРП/
з якого часу ви
— Я гадаю, що...
— Мені аж ніяк не цікаво знати, що ви гадаєте. Відповідайте на запитання. Відмагання ні до чого, воно навіть шкодить, — слідчий відокремив одного папірця і притис його до столу вказівцем. — Ось довідка з Ростова, що стверджує вашу належність до зазначеної партії.
Штокман зведеними вкупу очима майнув по біленькому клаптику, на хвилину затримав на ньому погляд і, погладжуючи руками коліно, твердо, відповів:
— З 1907 року.
— Так. Ви заперечуєте те, що вас прислала сюди ваша партія?
— Так.
— В такому разі чого ви сюди приїхали?
— Тут була потреба в слюсарській роботі.
— Чому ви вибрали саме цей район?
— З цієї ж причини.
— Маєте ви, чи мали за цей час зв'язок з вашою організацією?
— Ні.
— Чи знають вони, що ви поїхали сюди?
— Напевне.
Слідчий гострив перлямутровим цизориком олівця, тор-бучив губи, не дивився на Штокмана.
— Чи листуєтесь ви з кимнебудь із своїх?
— Ні.
— А той лист, якого було знайдено під час трусу?
— Це лист товариша, що немає, надісь, жодного відношення до будь-якої революційної організації.
— Чи діставали ви будь-які директиви з Ростова?
— Ні.
— Для чого збирались у вас робітники млина?
Штокман знизав плечима, ніби дивуючись безглуздому
питанню.
— Просто збирались зимовими вечорами...