Я все життя відчував огиду до поглинання їжі. Можливо, це ознака певного самозаперечення.
Я ніколи не чув цього слова, воно налякало мене й змусило з ввічливости вигукнути:
— Самозаперечення? О ні, мілорде, тут ніхто з вами не погодиться. Навпаки, в цьому випадку кожен намагатиметься вам заперечити!
— Ви так гадаєте? — запитав він, повільно піднімаючи очі від тарілки й дивлячись мені прямо в обличчя. У цьому погляді, як завжди, було щось примусове, пересилення чогось мені невідомого. Тільки цього разу я бачив, що таке пересилення йому приємне. На його губах з'явилась меланхолійна усмішка, від цього ще різкіше виступив наперед непропорційно великий ніс.
"Це ж треба, у людини може бути такий прекрасний рот, а ніс — картоплею", — промайнуло у мене в голові.
— Так, — не без ніяковости підтвердив я.
— Можливо, моя дитино, — зауважив він, — що самозаперечення сприяє утвердженню особистости іншого.
Із цими словами він підвівся й вийшов із зали. Занурений у роздуми, я залишився біля свого столика, який мав прибрати й знову сервірувати.
Не викликало сумніву, що зустрічі зі мною кілька разів на день йшли лордові на шкоду. Але я не міг скасувати їх, не міг зробити їх нешкідливими, хоча викинув із свого звертання відтінок ласкавої запопадливости, став холодний і офіційний, ранячи почуття, мною ж таки збурені. Насміхатися над ними я, звичайно, не міг, якщо вже я не насміхався над почуттями маленької Елінор, але тим більше не міг прийняти їх по суті. Отже, я переживав складний внутрішній конфлікт, який загрожував перетворитися на спокусу, коли лорд Кілмарнок зробив мені несподівану пропозицію, проте несподівану лише в сенсі її ділового змісту.
Сталося це наприкінці другого тижня за післяобідньою кавою. Невеликий оркестр розташувався біля самого входу до зали за кількома пальмами. Далеко від нього, на іншому кінці зали, лорд уподобав собі столик, трохи на відшибі, за який сідав уже не вперше, і я негайно подав йому каву. Коли мені довелося знову пройти повз нього, він попросив сиґару. Я приніс дві скриньки окільцьованих і неокільцованих сиґар. Поглянувши на них, він запитав:
— Які ж мені вибрати?
— Наш постачальник, — відповів я, вказуючи на окільцьовані, — особливо рекомендує ось ці, але я особисто порадив би інші.
Сам того не бажаючи, я спровокував його куртуазну відповідь:
— У такому разі я прийму вашу пораду, — сказав він, але не взяв у мене з рук ні тої, ні тої скриньки, хоча і не відривав від них погляду.
— Армане, — тихо промовив він, так тихо, що оркестр майже заглушив його голос.
— Мілорде?
Він назвав моє інше ім'я:
— Феліксе?
— Що бажаєте мілорде? — з усмішкою відповідав я.
— Чи не хотіли б ви, — долинуло до мене, хоча він продовжував дивитися на сиґари, — змінити вашу нинішню посаду на посаду камердинера?
Ось воно що!
— Тобто як, мілорде? — відгукнувся я, вдаючи, ніби не розумію.
Він вважав за краще почути: "У кого?" — і, злегка пересмикнувши плечима, відповів:
— У мене. Все дуже просто. Ви поїдете зі мною в Абердин, у замок Нектанголл. Скинете цю ліврею й одягнетесь в елеґантний цивільний костюм, що відрізнятиме вас від інших слуг. У замку багато різної челяді; ваші обов'язки зведуться лише до обслуговування моєї особи. Ви завжди будете при мені — в замку і в моєму літньому будинку. Платня ваша, — додав він, — разів у два чи три перевищить те, що ви отримуєте тут.
Я мовчав, і він жодним поглядом не квапив моєї відповіди. Навіть узяв у мене з рук обидві скриньки й почав порівнювати той і той ґатунок.
— Про це треба серйозно подумати, мілорде, — нарешті пробурмотів я. — Чи варто говорити, що ваша пропозиція — велика честь. Але все це так несподівано. Я попрошу собі трохи часу на роздуми.
— Для роздумів, — відповів він, — у вас мало часу. Сьогодні п'ятниця, я їду в понеділок, Поїдьмо зі мною! Я цього хочу.
Він узяв одну з рекомендованих мною сиґар, оглянув її, повільно повертаючи між пальців, і підніс до носа. Жодна людина не могла б здогадатися, що він при цьому сказав, а він сказав:
— Це бажання самотнього серця.
У кого вистачить жорстокости поставити мені за провину моє сум'яття? І все-таки я вже знав, що не наважуся пуститися цією бічною стежкою.
— Мілорде, — пробурмотів я, — даю слово, що зумію сумлінно використати час, наданий мені на роздуми. — І поквапився піти.
"Він палить, — подумав я, — гарну сиґару й запиває її кавою. Вищою мірою затишне заняття, а затишок — все таки мала форма щастя. Часом доводиться вдовольнятися саме нею".
У цієї думки було приховане бажання прийти йому на допомогу, й собі теж. Але тепер саме настали важкі дні, тому що після кожного сніданку, обіду, вечері, навіть чаю, лорд підводив на мене погляд і питав: "Отже?" Тоді як я або опускав очі додолу й втягував голову в плечі, наче на мене навалювався важкий тягар, або вдумливо відповідав:
— Я ще не ухвалив до остаточного рішення.
Його гарний рот скривила гірка посмішка. Але навіть якби хвороблива сестра лорда не переймалася нічим, окрім його щастя, то чи подумав він про ту жалюгідну роль, яку мені довелося б відігравити серед численних слуг, згаданих ним, і навіть серед гельського населення його рідних гір? "Обсипати насмішками будуть не вибагливого вельможу, — казав я собі, — а іграшку його забаганки". І, співчуваю чи йому в глибині душі, я водночас подумки звинувачував його в егоїзмі. І до всього цього мені треба було ще постійно дбати про тамування неприборканого прагнення Елінор Твентімен до усамітненої зустріч для "слова й діла".
У неділю під час обіду в залі пили багато шампанського. Лорд, правда, до нього не торкався, але на іншому краю, в Твентіменів, корки раз по раз стріляли в стелю, і я щоразу думав, як це погано для Елінор. Незабаром моїм побоюванням судилося справдитися.
Після обіду я, за звичаєм, подавав каву в нижньому кафе, з якого засклені двері, запнуті зеленими шовковими фіранками, вели до приміщення бібліотеки, де стояли шкіряні крісла й довгий стіл посередині. Ця кімната найчастіше пустувала, тільки іноді вранці там сиділо декілька людей, занурених у читання свіжих газет. Газети не дозволялося виносити з читальні, але хтось прихопив із собою до зали "Журналь де Деба" й, ідучи, залишив газету на стільці, біля свого столика. З любови до порядку я акуратно обгорнув її навколо палиці, щоб не зім'ялася й поніс у порожню читальню. Не встиг я покласти її на довгий стіл, як у дверях з'явилася Елінор, усім своїм виглядом показуючи, що кілька келихів "Моет-е-Шандон"[131] її доконали. Вона рішуче попрямувала до мене, тремтячи як у лихоманці, обвила руками мою шию й залепетала:
— Armand, I love you so desperately and helplessly, I dont know what to do, I am so deeply, so utterly in love with you that I am lost, lost, lost… Say, tell me, do you love me a little bit, too?[132]
— For heaven's sake, miss Eleanor, be careful, somebody might come in… for instance, your mother. How on earth did you manage to escape her? Of course, I love you, sweet little Eleanor! You have such moving collarbones, you are such a lovely child in every way… But now get your arms off my neck and watch out… This is extremely dangerous.[133]
— What do I care about danger! I love you, I love you, Armand, let's flee together, let's die together, but first of all kiss me… Your lips, your lips, I am parched with thirst for your lips…[134]
— Ні, дорога моя Елінор, — сказав я, намагаючись без застосування грубої сили вивільнитися з її обіймів, — краще не треба. Ви випили шампанського, здається, навіть декілька келихів, і якщо я тепер ще поцілую вас, ви геть захмелієте і вас уже нічим не переконаєш. Адже стільки разів я терпляче нагадував вам, що не личить доньці панів Твентіменів, які завдяки багатству посідають чільне становище в суспільстві, закохуватися в першого-ліпшого кельнера. Це ж чистісіньке безумство, і якщо навіть ви відчуваєте до мене прихильність, то вам треба побороти її в ім'я природного правопорядку й моральности. Ну, от-от! Адже правда, ви вже стали знову розумницею, слухняною дівчинкою, ви зараз відпустите мене й підете до вашої мами?
— О, Армане, як ви можете бути таким холодним, таким жорстоким, а ще запевняли, що трішки любите мене? Мама? Та я її ненавиджу, і вона ненавидить мене, а от тато мене любить, і я знаю, що все чудово влаштується, коли ми поставимо його перед доконаним фактом. Нам просто треба втекти. Давайте втечемо цієї ночі на експресі, ну, скажімо, в Іспанію чи Марокко. Я тому й прийшла, щоб вам це запропонувати. Там ми сховаємось, я подарую вам дитину, це й буде доконаний факт, і тато з нами примириться, коли ми разом з дитиною кинемся йому в ноги. Він дасть нам грошей, і ми будемо багаті й щасливі… Your lips![135]
І шалена Елінор повелася так, наче я тут-таки на місці мав зробити їй дитину.
Годі вже, вистачить, dear little Eleanor,[136] — сказав я і м'яко, але рішуче зняв її руки зі своєї шиї.
— Усе це марні мрії! Заради них я не зверну з прямого шляху і не зіб'юсь на манівці. Дуже негарно з вашого боку, що ви на мене тут напосідаєте й, попри всі запевнення в коханні, намагаєтеся заманити в пастку, а у мене й без вас клопоту під саму зав'язку. І щоб ви знали, ви жахлива егоїстка! Але врешті-решт усі ви такі, тож я не серджуся, а навпаки, дякую вам і ніколи не забуду крихітку Елінор. А тепер мені потрібно йти виконувати свої обов'язки.
— Угу-гу! — розплакалася Елінор. — No kiss! No child! Poor, unhappy me! Poor little Eleanor, so miserable and dis dained![137]
Затуливши обличчя долоньками, вона впала у шкіряне крісло й жалісно схлипувала. Я хотів підійти й ласкаво погладити її, перш ніж піти. Але зробити це було призначено іншому. Якраз цієї миті двері відчинилися, й до читальні хтось увійшов, — і не хто-небудь, а лорд Кілмарнок власною персоною. Увійшов у бездоганному вечірньому костюмі, в туфлях, не лакованих, а з матової м'якої замші, зі свіжопоголеним, блискучим від крему обличчям та носом, що стирчав уперед. Злегка нахиливши голову набік, він поглянув з-під косо окреслених брів на Елінор, яка ридала в кулачки, підійшов до її крісла й тильною стороною пальця заспокійливо погладив її по щоці. Розтуливши рота від здивування, вона зиркнула на незнайомця повними сліз очима, схопилася з крісла й, ніби ласиця, кинулася притьмом через другі двері, ті, що були навпроти засклених.
А той так само задумливо подивився їй услід.