Та ось недавно вони мені згадалися, ще й поіменно. Я полічив, що за один той сезон убогої ласки мене сподобило дванадцятеро. Аж це зринуло ще одне ім'я — виходить, тринадцятеро. Я зупинився на цьому числі з якоюсь дитинною жорстокістю. Лишенько, нараз стукнула мені думка, я ж бо забув першу, Альбертину, ту, кого вже нема! Вона була чотирнадцятою.
Підхоплюючи нитку перерваної оповіді, ще раз кажу: я записав імена й адреси дівчат, у яких міг би відшукати Альбертину в ті дні, коли її не буде в Енкарвілі, проте я збирався скористатися з цих днів радше для того, щоб вибратися до пані Вердюрен. Зрештою, жадання, яке викликає в нас жінка, не завжди однаково сильне. Того чи іншого вечора ми не можемо обійтися без якоїсь жінки, зате потім, десь за місяць-другий, до неї нам байдуже. Зараз тут не з руки вивчати причини таких змін. У моменти фізичного виснаження хвилеву нашу старечу неміч вабить образ жінки, яку ми цілували б хіба в чоло. З Альбертиною ми сходилися в ті рідкі вечори, коли я не міг без неї перебутися. Якби мені припекло побачитися з нею, коли вона була далеко від Бальбека, відпоручником слугувала мені вже не Франсуаза — я просив ліфтера звільнитися раніше і посилав його до Еґревіля, до Ла-Соня, до Сен-Фріша. Він уходив до моєї кімнати, залишаючи двері отвором, хоча й сумлінно відробляв своє "гарування" в готелі; праця в нього була тяжка, з п'ятої ранку він уже порався зі шваброю, а от здобутися на труд причинити двері вже не міг, і коли йому нагадували, що двері не зачинені, повертався назад і, чинячи над собою насильство, легенько примикав їх. З властивою йому демократичною гордістю, неприступною багатьом людям вільної професії, адвокатам, літераторам, лікарям, які називали своїм "побратимом" лише адвоката, літератора чи лікаря, він цілком слушно послуговувався виразом, уживаним лише в замкненому середовищі, наприклад у середовищі академіків, і казав мені про якогось посильного, що виконував обов'язки ліфтера щотретього дня: "Я постараюся, щоб мене заступив колега". Гордість не перешкоджала йому для підвищення, як він висловлювався, положеної платні брати нагороду за виконані доручення, за що Франсуаза його зненавиділа: "На перший погляд — чисто тобі янголятко, а в деякі дні — справжнісінький чухрай. їм би тільки куку в руку". До цього розбору людей вона стільки разів відносила й Евлалію, а також — гай-гай! — (потім це накликало стільки напастей) уже горнула Альбертину, бо я при нашій служниці часто випрохував у мами для моєї немаєтної приятельки всяку всячину, марнички, а Франсуазі це здавалося річчю непрощенною лише тому, що пані Ботан має всього одну служницю, "на всі руки". Ліфтер, скинувши те, що я назвав би лівреєю, а він величав уніформою, незабаром з'являвся в солом'яному брилику, з ціпочком, силкуючись бути в ході легким і триматися рівно,
— так вимуштрувала його матір, переконуючи, що він не якийсь там чорнороб чи посильний. Так само як наука завдяки книгам стає приступна робітникові, який, скінчивши працювати, перестає бути робітником, гожість робиться здобутком ліфтера завдяки канотьє і парі рукавичок: припинивши возити постояльців готелю, він перекидався, наче молодий хірург, який скинув халат, наче вахмістр Сен-Лу, що скинув мундира, справжнім світовцем. До речі, він не був позбавлений ні честолюбства, ні таланту, і талант його був у тім, що він уміло маніпулював у ліфтовій кабіні й не давав їй застрягати між двома поверхами. Але говорив він суржиком. Я гадав, ніби він амбітний, бо про швейцара, свого зверхника, він казав "мій швейцар" таким самим тоном, яким паризький посильник, власник, як мовив би ліфтер, "палацика", відгукується про свого портьє. У суржикові ліфтера було цікаве те, що він чув сто разів на день, як гості кричать: "Підіймач!", а сам казав: "Приймач". Деякі вихватки ліфтера доводили мене до білого жару, хай би там що я йому торочив, він упадав мені в річ, вигукуючи: "Ще б пак!" чи "Отож-бо й воно!", і ці вигуки можна було зрозуміти так, що це, мовляв, самоочевидне або що він перший до цього додумався і звернув на це мою увагу. "Ще б пак!" або "Отож-бо й воно!", вигукувані вельми енергійно, вихоплювалися щодві хвилини з його уст у зв'язку з такими речами, які йому й не снилися, і це так бісило мене, що я зараз же починав доводити супротивне, аби тільки загнати його на слизьке. Проте, вислухавши і цю мою думку, яку було годі примирити з попередньою, він все-таки відповідав: "Ще б пак!" або "Отож-бо і є!" — наче без цих вигуків і вода не освятиться. Я ледве стримувався, коли певні технічні терміни, цілком слушні, коли їх уживано буквально, він уживав фігурально і тільки фігурально, через що вони набирали відтінку дешевої дотепности, як, скажімо, в його устах, слово "педалювати". Він ніколи не вживав того слова щодо велосипедної їзди. Але, якщо йдучи пішки, він мав наддати, щоб не спізнитися, ходи, то замість казати, що поспішає, мовив: "Уявіть, як я педалював!" Ліфтер був радше малого зросту, лемішкуватий, незугарний. Але коли при ньому заходила мова про якогось високого, ставного, гожого молодика, він щоразу докидав: "А^знаю, він мого зросту". Одного разу він мав принести мені відповідь, і я, почувши кроки на сходах, з нетерпцю відчинив двері моїх покоїв, але побачив посильного, гарного, як Ендіміон, з рисами неймовірно бездоганними: він ішов з дорученням до якоїсь незнайомої мені дами. Коли ліфтер повернувся, я сказав йому, що нетерпляче ждучи відповіді, я подумав, що то він береться сходами, аж це, виявляється, посильний з готелю "Нормандія". "А, я знаю, хто се, — відгукнувся він, — там лише один такий і є, хлопчина мого зросту. Лицем він теж так на мене схожий, що можна вклепатися або взяти нас за близнят". Нарешті ліфтер любив удавати, ніби все розуміє з півслова; тільки починаєш давати йому розпорядження, а він: "Так, так, так, так, так, усе зрозуміло", і цей його тон, тон тямущої і кмітливої людини, попервах дурив мене; але що ближче ми пізнаємо людей, то більше вони нагадують метал, занурюваний у якийсь розчинник, і потроху втрачають свої високі прикмети (а часом і вади). Перш ніж я почав давати йому вказівки, я побачив, що двері він покинув отвором; я зробив йому зауваження, побоюючись, як би нас не почули; він зглянувся на моє прохання і ледь-ледь причинив двері: "Тільки щоб догодити вам. На всьому поверсі нас тільки двоє". Аж це по коридору пройшла одна людина, потім дві, потім три. Це сновигання дратувало мене: я боявся, як би нас не підслухали, а головне — ліфтера, як я помітив, це анітрохи не дивувало, мовляв, це річ світова: "А, це наша покоївка — йде по валізи. Не хвилюйтеся — це винар несе свої ключі. Ні, ні, нічого, можете говорити спокійно — то заступає на чергування мій колега". Його пояснення, чому ці люди никають по коридору, не зменшували мого остраху, що нас можуть почути, і нарешті, на мій категоричний розказ, він рушив до дверей, але не на те, щоб щільно зачинити їх (це було не до снаги цьому велосипедистові, який мріяв про мотоцикл), а лише на те, щоб трохи потягнути їх до себе: "Тепер усе гаразд". Як виявилося, аж настільки гаразд, що якась американка вдерлася до нас і вискочила, перепросивши, що помилилася номером. "Привезіть до мене цю дівчину, — сказав я, сам прибивши щосили двері (на грюкіт прибіг ще один посильний, аби побачити, чи не розчинилось у мене вікно). — Затямте як слід: панна Альбертина Сімо-не. Я написав на конверті. Ви тільки скажіть, що це від мене. Вона прийде з дорогою душею", — додав я, щоб заохотити його і не надто принижуватися самому. "Ще б пак!" — "Та ні, що ви, далеко не кожний на її місці поїхав би з дорогою душею. їхати сюди з Бернвіля не дуже зручно". — "Отож-бо й воно!" — "Скажіть їй, щоб вона поїхала з вами". — "Так, так, так, так, усе зрозуміло", — відповів він з виглядом спритної та кмітливої людини, тоді як вигляд його давно вже не викликав у мене довіри, бо я знав, що ліфтер вимовляє ці слова майже машинально і що за позірною справністю криється безодня тупости і глупоти. "О котрій годині ви повернетеся?" — "Мені не тра' на це багато часу, — відповів ліфтер, який зловживав еліпсисом і послуговувався утятим тра' замість треба. — Це мені завиграшки. Власне, нам оце заборонено покидати готель, бо в окремому кабінеті замовлено сніданок на дванадцятеро душ. А моя перерва припадала саме на цей час. От і маю нині ввечері відгул. Я туди махну на ровері. Так буде швидше". Він вернувся за годину і сказав: "Пан, мабуть, заждався, але панянка зі мною приїхала, вона внизу". — "А! Дякую! А швейцар на мене не розсердиться?" — "Пан Поль? Він навіть не знає, де я був. Навіть портьє нічичирк". Іншим разом я послав його з розказом: "Привезіть її негайно", а він, повернувшись, заявив мені з усмішкою: "Отож-бо й воно, що я її не знайшов. Немає там її. А мені не можна було гаятися
— я боявся, що зі мною станеться те, що з колегою: він мусцв виступити з готелю". (Коли мова заходила про те, щоб вступити на якусь роботу, ліфтер уживав архаїзму: "обсаджувати місце"; приміром, він казав: "Я був би не проти обсадити місце на пошті", так само, маючи на увазі звільнення, він для відповідно-сти і щоб м'якше висловитися — ану ж колись доведеться повідомити про те, що прогнали його самого, а, з другого боку, щоб висловитися в'їдливіше, коли він розповідав про когось іншого, — казав: "Я чув, що він мусив виступити".) Усміхався він не з лихої втіхи, а з несміливости. Він гадав, що його провини можна трохи затерти жартівливим тоном. А коли казав: "Отож-бо й воно, що я її не знайшов", то це не означало, що він певен, ніби я про все знав заздалегідь. Навпаки, він не сумнівався, що мені це невідомо, і саме це його й лякало. Ліфтер починав з "отож-бо й воно", щоб не наражатися на зайві хвилювання, коли він доводив це до мого відома. Не випадає гніватися на тих, хто, прошпетившись перед нами, усміхається. Це не кпини, це побоювання розсердити нас. Будьмо ж милосердними щодо тих, хто сміється, будьмо ж вибачливими. Немов під час удару, ліфтер зашарівся апоплектичним рум'янцем, ба більше, мова його змінилася, стала простіша. Кінець кінцем він розтлумачив мені, що Альбертини немає в Еґревілі, що повернеться вона допіро о дев'ятій, а як раптово, а це в його устах означало випадково, повернеться раніше, то їй усе перекажуть і вона з'явиться до мене ще до першої ночі.
Зрештою той вечір ще не почав утверджувати мою страшну підозренність.