Але це огидне слово. Від нього аж канудить, я б так ніколи не висловилася. То він їй брат? До мене це ще не дійшло. А втім, усе так і має бути. Вона так само до всіх лащиться і всіх мавпує. Така сама лабуза і така сама причепа. Тепер я вивела на чисту воду цей рід.
— Сідай, зараз чаюватимем, — сказала маркіза де Вільпарізіс дукині Ґермантській. — Обслужи себе сама, тобі нема чого дивитися портрети твоїх прабабусь. Ти не згірш їх знаєш, ніж я.
Маркіза де Вільпарізіс знову вмостилася і взялася до малювання. Усі обступили її; скориставшися з того, я підійшов до пана Леґрандена. Не бачачи нічого негожого в тім, що він нині у маркізи де Вільпарізіс, я сказав, не здаючи собі справи, що мої слова для нього дошкульні і що він може подумати, ніби йому дошкуляють навмисне:
— Оскільки і вам захотілося завітати до цього салону, я почуваюся майже розгрішеним.
Пан Леґранден виснував із цих слів (так принаймні він відгукнувся про мене через кілька днів), що я всесвітнє зле ледащо, яке розкошує тим, щоб комусь докучати.
— Вам годилося б бодай із ґречности спершу привітатися зі мною, — не подаючи руки, відповів гострим, брутальним тоном, якого ніколи раніше я від нього не чув і який, нібито нелогічний до його звичайної мови, одначе зраджував його душу щиріше і повніше. А все тому, що поклавши собі раз і на все приховувати деякі свої почуття, ми відвикаємо від того, як їх передати. Аж це у нас починає ревіти незнаний • мерзенний звір, і це виття іноді жахає того, хто чує це мимовільне, еліптичне і майже нездоланне звіряння в ваді чи в гріху; воно лякає так, як лякало б несподіване, пересічне і химерне признання злочинця, нездоль-ного довше приховувати, що він убійник, хоча ми його ні в чому не винуватимо. Певна річ, я добре знав, що ідеалізм, навіть суб'єктивний, не заважає великим філософам бути ласогубами чи штурмувати крісло в Академії. Але, сказати по щирості, Леґранден даремно так часто нагадував, що він чужопланетянин, бо всі конвульсивні вияви його гніву чи ґречности плинули з бажання добре влаштуватися в цьому світі.
— Природно, коли мене двадцять разів намагаються кудись затягти, — стиха додав він, — то я хоч і вільна птаха, а проте не можу чинити по-хамському.
Дукиня Ґермантська сіла. Супутній її іменню титул і нерозлучне з її особою герцогство стелили довкола пуфа, на якому вона сиділа, затінок і наповнювали салон ряснолистою золотою свіжістю ґермантських лісів. Мене тільки дивувало, що це лісове побратимство уже не читається на її обличчі, на ньому нічого рослинного не відчувалося, хіба що почервоніння щік, на яких, здавалося, мав красуватися герб Ґермантів, було слідом (але не образом) довгих прогулянок верхи на свіжому повітрі. Згодом, коли я збайдужів до дукині, я вивчив багато її рис, зокрема (поки що я називаю лише такі, звабу яких я відчував уже тоді, але не здолав би її визначити) очі, де, як на картині, було впіймане блакитне небо французького полудня, чисте, ясне, навіть як полудень був не сонячний, і голос — надтріснутий, перші звуки якого зривалися в хрип, майже вульгарний, але в якому розтікалося, як по східцях комбрейської паперти або по цукерні на ринку, ледаче, оліїсте золото провінційного сонця. Але того вечора я нічого не розрізняв; палюча моя увага випаровувала ту дещицю, яку я встигав зібрати і в якій міг би знайти щось від імені Ґермант. У кожному разі я казав собі, що саме цю жінку і величають усі дукинею Ґермантською; що саме це тіло несе в собі незбагненне життя, назване її іменем; воно ввело її в коло нових істот, у той салон, який оточував її звідусіль і де вона викликала таку бурхливу реакцію, що там, де обривалося її життя, мені ввижалося якесь вирування на кресах: в обводі, який малював на килимі поділ її голубої шовкової спідниці, у ясних її зіницях, у точці перетину її клопотів і спогадів, повних незбагненних думок, погордливих, утішних, цікавих, з образами зовнішніх образів, які в них відбивалися. Мабуть, я був би не такий збурений, якби спіткав її у маркізи де Вільпарізіс на вечорі, а не на "журфіксі", на "чаюванні", яке є для жінок лише короткою зупинкою під час їхнього виходу, на рауті, де вони появляються, не скидаючи капелюшка, приносять із собою до анфілади віталень вуличне повітря і відкривають ширший вид на передвечірній Париж, ніж високі, настіж розчинені вікна, куди вривається стукіт коліс.
На дукині Ґермантській був солом'яний брилик із блаватками, і квіти нагадували мені не вискалене над комбрейськими нивами старосвітське сонце, під яким я так часто рвав їх на схилі біля тансонвільського живоплоту, а запах і куряву присмерку, ті самі запах і куряву, які допіро, коли дукиня Ґермантська йшла крізь них, застилали вулицю Миру. З неуважною і поблажливою усмішкою, кривлячи зціплені губи, вона парасолькою, наче кінчиком мацака таємничого свого єства, креслила кола на килимі, потім з байдужою увагою, яка відкидає всяку дотичність до того, на що людина дивиться, погляд її по черзі спинявся на кожному з нас, потім робив огляд канап і фотелів, але коли він теплішав від симпатії, яку пробуджує в нашій душі якась дріб'язкова знайома річ, річ до пари чомусь майже живому; ці меблі були для неї не те, що ми, вони якимсь чином належали до її світу, вони були пов'язані з тітчиним життям; потім з меблів бове погляд її повертався до людей, які сиділи на них, і набував зіркої догани, яку з поваги до тітки дукиня Ґермантська хоч і не висловила б, але з якою вона знайшла б на кріслах замість нас масну пляму або шар пороху.
Ввійшов маститий письменник Ґ***, візиту до маркізи де Віль-парізіс він вважав за повинність. Дукиня хоч і рада була його бачити, але навзнаки не подала, він підійшов сам; її шарм, такт, простота вабили його до неї, бо все це схиляло його до думки, що дукиня жінка розумна. Зрештою цього вимагала від нього звичайність: він був милий і славний, тож-бо дукиня часто запрошувала його обідати з нею і з чоловіком або восени до Ґер-манта, а іноді, користуючися з його приязні, кликала його вечеряти з вельможними особами, яких він цікавив. Бо дукиня любили вітати у себе чоловіків високого лету, під умовою, щоб вони були безженці, умовою, яку вони задля неї виконували бездоганно, навіть бувши одружені: адже дружини, всі наголо — більш чи менш вульгарні, разили б у салоні, куди допускалися лише найпишніші вродливиці Парижа, — ось чому їх завжди запрошували без жінок; а щоб не було ніяких образ, дук пояснив цим солом'яним удівцям, що дукиня жінок не приймає, що вона цурається жіночого товариства, пояснив таким тоном, ніби вона так чинить за приписом лікаря, ніби він заявляв, що їй шкідливо бути в кімнаті, де пахне парфумами, шкідливо їсти солоне, їхати спиною до коней або носити корсет. Щоправда, ці великі люди бачили у Ґермантів принцесу Пармську, принцесу де Саган (Франсуаза, яка часто чула її прізвище, зрештою, думаючи, що граматика вимагає жіночого роду, перехрестила її Саганою) і багатьох інших жінок, але всі вони були або родичами, або подругами дитинства — тут, мовляв, нічого не вдієш. Вірили чи не вірили великі люди поясненням дука Ґермантського з приводу химерної хвороби дукині Ґермантської, жінконенависниці, але своїм дружинам вони ці пояснення переповіли. Деякі дружини вважали, що хворобою дукиня прикриває ревнощі, бо хоче неподільно владати над почтом шанувальників. Хто простодушніший, вважав, що в дукині особливий смак, може, навіть осудо-вищне минуле, що самі жінки не хочуть приходити до неї, а вона незмогу запрошувати до себе жінок видає за свою химородь. Кращі, яким чоловіки вуха натуркали про дукинин розум, вважали, ніби вона настільки вища за інших жінок, що з ними нудиться, що їй нема про що з ними розмовляти. Справді, дукиня нудила світом із жінками, якщо тільки їх не оздоблював якийсь титул. Проте вигнані жінки помилялися, судячи, що вона не бажає приймати нікого, окрім чоловіків, бо иГкортить побалакати з ними про письменство, про науку, про філософію. Вона ніколи про це не говорила, принаймні зі світочами розуму. З тієї самої родинної традиції, з якої, хай би як дочки великих воєначальників були втягнуті в нурт світської суєти, вони завжди пам'ятають, що треба шанувати все, що тичеться війська, дукиня Ґермантська, онука жінок, знайомих із Тьєром, Меріме й Ож'є, вважала, що верховодити у її салоні мають люди великого розуму, але, з другого боку, через тепле й інтимне ставлення, з яким приймали всіх у Ґерманті, вона привчилася бути з талановитими людьми на короткій стопі, даючи їм зрозуміти, що талант нікого тут не засліплює, і не говорити з ними про їхню роботу, тим паче, що їм самим було це не цікаво. До того ж склад мислення вона мала такий самий, як Меріме, Мельяк і Галеві, які за контрастом із солодкослів'ям попередньої доби повиганяли тріскучі фрази та звірювання високих почуттів, і навіть вважала за добрий тон говорити з поетом чи музикою про страви, які були на столі, або про майбутню картярську гру. Ця тематична вбогість дещо пан-теличила тих, хто знав її мало, вона була для них загадкою. Коли дукиня Ґермантська питала когось із таких людей, чи йому буде приємно провести час із відомим поетом, той, страшенно зацікавлений, приходив на призначену годину. Дукиня мовить із поетом про погоду, Сідають за стіл. "Чи любите ви яйця, зварені в такий спосіб?" — питає дукиня поета. Вислухавши його похвалу, яку вона поділяла (бо все у неї вдома здавалося їй бездоганним, навіть огидний сидр, привезений з Ґерманта), вона говорить метрдотелеві: "Покладіть панові ще яєць", а інший гість, палаючи все ще нетерпінням, чекає того, що, безумовно, дукиня передбачала, бо влаштувати цю зустріч перед від'їздом поета було дуже важко і поетові, і їй. А обід усе триває, обносяться полумиски, даючи, зрештою, змогу дукині Ґермантській ввернути якийсь жарт чи згадати анекдотичний випадок. Поет наминає собі, а дуцтво нібито й забуло, що він — поет. Та ось уже з обідом докінчено, і всі прощаються, не пустивши пари з уст про поезію, яку всі люблять, але про яку через ту саму стриманість, яку я вперше виявив у Сванна, воліють мовчати. Ця стриманість вважалася лише ознакою доброго виховання. Але для гостя, якщо він хоч трошки замислювався над цією стриманістю, у ній було щось дуже сумне: сніданки у Ґермантів нагадували йому побачення несміливих коханців, які аж до розлуки балакають про всяку всячину, а велика таємниця, яку вони були б раді звірити одне одному (чи то через їхню несміливість, чи то через їхню сором'язливість, чи то через їхню невмілість), так і не пробивається від серця до уст.