Подушечки, "приставки" потворних "турнюр" зникали так само, як корсажі з баскою, які нависали над спідницею, напнуті китовим вусом, і довго присобачували Одетті якесь черево, створюючи враження, ніби вона складається з різношерстих частин, які навряд чи могла б поєднати в собі якась індивідуальність. Вертикаль "френдзлів" і крива рюшів були витіснені вигином тіла, який хиляє шовк, як хиляє хвилю сирена і який надавав бавовняній саржі людської подоби тепер, коли тіло, як струнка і жива форма, нарешті вивільнилося з хаосу і млистого савану повалених мод. А проте пані Сванн хотіла і вміла зберегти щось від старого, поєднуючи його з новим віянням. У ті вечори, коли мені не працювалося і коли я знав напевне, що Жільберта пішла з приятельками до театру, я сюрпризом ішов до її батьків і часто заставав пані Сванн у вишуканому дезабільє: на ній була спідниця гарного темного кольору (густо-червоного чи жовтогарячого — кольори якісь надто значущі, бо вже знемодилися), а спідницю краяв прозірчастий широкий косячок чорного мережива, подібний до старосвітських воланів. Якось ще холодного весняного дня пані Сванн забрала мене з собою — перед моїм розривом з її донькою — до Зоологічного саду; від швидкої ходи вона розігрілася, і коли її жакетка розпиналася, я помічав зубцьовану "доточку" блузки, подібну до вилоги камізельки, десь як ті, що вона носила кілька років тому, неодмінно з такими зубчиками на бортах; а краватку з "шотландки", — вона їй зосталася вірна, ось тільки пом'якшила її тони (червоний заступила рожевим, небесний — бузковим, від чого та нагадувала тепер останній крик моди — міньону тафту), — пані Сванн підв'язала під підборіддям так (дивно, як вона там трималася), що несамохіть угадувалися стьожки від капелюшка, яких тоді вже не носилося. Якщо пані Сванн пощастить "протриматися" ще скількись там часу, молодь, пробуючи зглибити її вміння вбиратися, питатиме: "Пані Сванн — се ціла доба, чи не так?" Як у гарному стилі накладаються одна на одну скріплені невидимою традицією розмаїті форми, так у туалетах пані Сванн оті невиразні спогади про камізельки, застібки, ота відразу нищена тенденція: "Стрибай у човен"[116], аж до відлеглої і блідої тіні того, що звалося: "Ходіть за мною, паничу", — все це спомагало циркуляцію під цілком певною обгорткою пуп'янкової схожости з давнішими формами, що не під силу жодній швачці чи модистці, і ось ця старосвіччина крутилася у твоїй голові, оточуючи пані Сванн ореолом шляхетности — може, тому, що сама даремність її уборів викликала думку, що їхня мета не тільки утилітарна, може, тому, що в них почувалася минувшина, а може, тому, що вона вміла строїтися по-своєму, і це вміння надавало найрозмаїтішим її строям "фамілійної" схожости. Відчувалося, що вона вбирається так не лише тому, що так зручно і гарно; туалет надавав їй витонченої й одуховленої гідности, помазаної цивілізацією.
Коли Жільберта, яка зазвичай запрошувала на чаювання у дні материних раутів, натомість у такий день ішла з дому і я міг піти на "журфікс" до пані Сванн, я завжди бачив на ній гарну сукню, іноді тафтяну, іноді фаєву, оксамитну, крепдешинову, атласну, шовкову, і ці сукні не такі вільні, як дезабільє, які Одетта звичайно носила вдома, а вбрані немовби на вихід, наповнювали її пообіднє дозвілля чимось бадьорим і чинним. І, безперечно, смілива простота їхнього крою пасувала до її постати й до її рухів, а рукави ніби надавали цим рухам що не день, то іншої забарви: блакитний оксамит передавав якусь наглу рвію, біла тафта свідчила про добрий гумор, а якась панська, вельможна стриманість у звичці стенати плечем убиралася, щоб показати себе, в чорний крепдешин, який сяяв усміхом великої жертви. І водночас до цих барвистих суконь складність "доповнень", здавалося б, необов'язкових, нічим не виправданих, додавала чогось свого, безкорисливого, задумливого, таємничого, суголосного меланхолії, яка завше жила у пані Сванн, бодай у темних ободах під очима та в пальцях. Під ряснотою дармовисиків із сапфірами, що дарують щастя, емалевих чотирилисників, срібних та золотих медальйончиків, туркусових амулетів, ланцюжків з рубінами, топазового намиста малюнок на ґестці самої сукні, що заявляв про своє походження, низка атласних ґудзиків, які нічого не запинали і не розпиналися, сутаж, який прагнув догодити нам надійністю, скромністю тихого нагадування про себе, — усе це, так само як клейноди, наче поривалося, — інакше воно не виправдувало б свого існування, — в щось утаємничити, заповісти якусь любов, освідчитися, розпалити якийсь забобон, нагадати про якесь зцілення, про клятву, про жагу або про гру в пилипка. А іноді в небесному оксамиті корсажу таїлася тінь розрізу доби Генріха II, невеличкі бганки, на рукавах біля рамен, чорної атласної сукні нагадували про "буфи" 1830-х років, а такі самі бганки під спідницею — про "фіжми" доби Людовіка XV, отож, не зогледишся, як перед тобою вже не сукня, а елегантний костюм, і це вбрання, переносячи якісь спогади про минуле в теперішність, надавало особі пані Сванн чару історичних чи романних героїнь. І коли я спитав її про ґольф, вона відповіла так: "Я в ґольф, на відміну від багатьох моїх подруг, не граю. Светри їм вибачити можна, а мені — ні".
У салонному розгардіяші, відпровадивши гостя або передаючи таріль із тістечками іншому гостеві, пані Сванн, проходячи повз мене, шепотіла мені на вухо: "Жільберта уповноважила мене запросити вас на післязавтра. Я не була певна, чи побачу вас нині, але якби ви не прийшли, я б вам написала". Я все ще стояв пнем. І ця запеклість коштувала мені дедалі менших зусиль, бо хоч би як ми любили псувати собі кров, але якщо нас позбавляють такої змоги, то ми невдовзі оцінимо спокій, якого не знали, те, що нам не треба катуватися й гризти себе. Людина не зовсім щира, коли запевняє, що їй ніколи вже не захочеться бачити коханої, але вона не зовсім щира, і коли запевняє, що їй хочеться її бачити. Безперечно, розлука болісна, її можна перетерплювати лише, якщо ми знаємо наперед, що вона довго не потриває, якщо ми лічимо хвилини до того дня, коли зійдемося з коханою, але водночас ми відчуваємо, наскільки ці щоденні марення про близьке, а все одкладуване побачення легші, ніж сама зустріч, бо зустріч може розпалити ревнощі; ось чому вість про те, що ти знов побачиш любу, будить безрадісне хвилювання. Ти вже відсуваєш із дня на день не кінець нестерпної муки, викликаної розлукою, а грізне повернення туги без рятунку. Наскільки ж кращі від такої зустрічи тихі спогади, які можна як завгодно присмачувати вигадкою, отож, коли ти полишений сам на себе, та, що насправді тебе не кохає, може ні сіло ні впало освідчитися тобі в коханні. Той спогад, який можна напихати всім, що тобі заманеться, поки він не зігріє всього тебе, — наскільки ж він кращий за відкладену розмову, під час якої ти б уже не диктував на власний смак співрозмовниці слів, які тобі хотілося б од неї почути, а мусив би знову зносити її нехіть, її примхи, її шал. Коли ми вже розлюбили, непам'ять, навіть розпливчастий спогад не завдає такої муки, як нещасливе кохання. Не признаючись до цього сам перед собою, я найбільше волів саме такого тихого супокою майбутнього забуття.
Зрештою лікування тим, що тобі стає до всього байдужісінько, однаковісінько, переноситься не так болісно ще й з іншої причини. Таке лікування поволі зцілює від настирливої думки, себто від кохання. Моя любов була ще така сильна, що я намагався вернути свою владу над Жільбертою, і ця влада (так я гадав) мала, завдяки добровільному розриву, рости й рости, отож усі спокійні і смутні дні, проведені далеко від неї, злиті один з одним, суцільні, безперебійні (якщо тільки якийсь причепа не сунув носа в мої справи), мали бути для мене не втратою, а здобутком. Здобутком, може, й непотрібним, бо я швидко йшов на поправку. Резиґнація, цей різновид звички, дає певним душевним силам необмежено зростати. Сили, якими я розпоряджався, щоб перебороти мої гризоти, такі кволенькі того першого вечора, коли я посердився з Жільбертою, нарешті досягай небувалої потуги. Але властиве всьому сущому прагнення вижити іноді уривається через раптові спокуси, яким ми піддаємося тим легше, що знаємо, з власного досвіду, скільки днів і місяців ми могли і змогли б надалі чогось зрікатися. Адже часто буває так: скоро гаман, де ти зберігаєш гроші, натоптується, ти зразу тринькаєш усі свої ощадження; от і виходить, що ти уриваєш лікування, не чекаючи на наслідки, коли ти до нього вже призвичаївся. І одного разу, коли пані Сванн сказала мені, як звикле, яку радість справило б Жільберті побачення зі мною, і я відчув так близько від себе те блаженство, якого я так довго зрікався, мене вразила думка, що я ще можу спізнати його. І я ледве дочекався завтра, я вирішив заявитися до Жільберти несподівано, перед обідом.
Одна штука допомогла мені тримати себе в руках цілісінький той день. Скоро все забуто, скоро я помирюся з Жільбертою, я хотів бачитися з нею лише як її зітхальник. Щодня вона отримувала від мене найкращі квіти. А коли пані Сванн, хоча вона не має права бути надто суворою матір'ю, не дозволить мені щодня посилати квіти, я робитиму ще дорожчі подарунки, хіба що не так часто. Батьки мені давали не так багато грошей, щоб я міг купувати дорогі речі. Я згадав про передану мені від тітки Леонії велику старожитну хінську вазу, щодо якої мама щодня пророкувала, що не сьогодні-завтра Франсуаза ввійде і заявить: "А вона взяла та й тріснула!" — а там від вази й зовсім нічого не зостанеться. У такому разі чи не розумніше продати її, продати, і тоді я зможу робити Жільберті будь-яку догодність? Я сподівався вторгувати за вазу тисячу франків. Мені її вгорнули; я так до неї звик, що ніколи на неї не дивився; розлучення з нею мало бодай ту користь, що я, нарешті, її розглянув. Я забрав вазу з собою, дав візничому Сваннову адресу і звелів йому поганяти через Єлисейські Поля, — там на розі була велика крамниця китайських речей, і її господар знав мого батька. На мій превеликий подив, купець запропонував мені одразу не тисячу, а десять тисяч франків.