Він запевняв їх, що і гадки не мав ні про віщо і що ніхто з залоги ніде не виходив, тож якщо вони взнають, хто це скоїв, і скажуть йому, винні будуть зразково покарані. На це тубільці зухвало відповіли, що всі краяни шанували Чам-Чі-Тонгу, який жив у Сані, і жоден смертний не важився вчиняти наругу над ним, але це ось зробив якийсь християнський негідник (так вони висловлювались), і тому вони оголошують йому війну і решті росіян, які були негідниками та християнами.
Губернатор терпляче заспокоював їх, бо не хотів ворохобні, уникав приводу до війни, – адже цар суворо наказав ставитися до загарбаних народів чемно і ввічливо. Аж нарешті відкрив їм, що вранці до Росії пішов караван і, мабуть, їхні кривдники були якраз з цього каравану. Якщо вони хочуть, він їх викличе до себе і з'ясує справу. Схоже, що тільки це їх наразі погамувало, а губернатор запросив нас до себе й пояснив стан справ і порадив, що якщо винні серед нас, їм треба негайно тікати, та й узагалі – винні чи не винні – ліпше забиратися звідси, доки він зможе якось розраджувати тубільців.
Це був дуже дружній вчинок з боку губернатора, а в самому каравані ніхто доти ні про що не здогадувався. Нас, тобто винуватців, не чіпали й ніхто ні про що не розпитував. Однак начальникові каравану не треба було повторювати двічі: дві доби ми їхали майже безупинно, потім трохи перепочили в селі Плоти[11], а звідти поспішили до містечка Єравни[12], ще однієї колонії царя Московії, де ми сподівалися бути в безпеці, але ж це був тільки дво– чи триденний перехід до безіменної пустелі, про яку я далі ще розповім. Якби ми вже там були, то напевно не вижили б, бо на другий день переходу з Плотів побачили на обрії хмару куряви і здогадалися, що то гонитва за нами. В пустелі ми йшли берегом великого озера Шанкс, коли зауважили на протилежному березі (трохи на північ, а ми прямували на захід) чималий загін кінноти. Ми помітили, що вони подались на захід, бо гадали, що й ми підемо берегом на захід, а тимчасом нам вдалося пройти південним берегом. Два дні ми їх не бачили, тому що вони гадали, буцім ми йдемо попереду них аж до річки Уда. Далі на північ її течія стає потужнішою, але там, де вийшли ми, вона була вузька й мала брід.
На третій день вони або зрозуміли свою помилку, або одержали про нас розвідувальні дані, і проти вечора посунули на нас хмарою. На щастя, ми отаборилися на ніч у зручному місці, тому що в пустелі, яка простяглася на п'ятсот миль, не було містечок для ночівлі аж до Єравни, тобто ще два дні ходу. Однак із нашого боку були переліски й річечки, які всі впадали у велику річку Уда. Там між двома густими перелісками був тісний прохід, де ми й утаборилися, чекаючи вночі на напад.
Ніхто ж у каравані й досі не знав, за віщо нас переслідують, але оскільки загони монгольських татар зазвичай гасали пустелею, каравани завжди укріплювали табір на ніч проти війська грабіжників, – тож нічого особливого не коїлося.
Але цієї ночі, що стала винятковою в наших мандрах, табір улаштувався особливо вдало, бо по боках ліси, а спереду струмочок, і ворог міг напасти лише спереду або з тилу, а оточити нас йому не вдалося б. Ми якомога укріпили фронт, верблюдів, коней та вантаж розташували з нашого боку річки та зрубали кілька дерев, перекривши тил.
Але не встигли ми все переробити, як з'явились вороги. Але не як злодії вночі, на що ми сподівались, а вирядили трьох посланців, щоб ми їм видали кривдників їхніх жерців та паліїв боввана, аби вони могли їх спалити, та пообіцяли після цього піти й не чіпати нас, бо інакше усіх повбивають. Наші почали перезиратися між собою, шукаючи, в кого винуватий погляд, проте нікого не знайшли. Начальник каравану так і сказав посланцям, що в нашому таборі зловмисників нема, що ми мирні купці й подорожуємо у справах, і що ми ні їм, ні будь-кому іншому шкоди не заподіяли, а тому татарам варто пошукати своїх кривдників деінде, – тож нехай не чіпають нас, бо ми дамо їм відсіч.
Їх ця відповідь не вдовольнила: як благословилося на день, юрба посунула на наш табір, проте, побачивши наші укріплення, зупинилися перед струмком, але їхня кількість нас нажахала, бо навздогад казали й про десять тисяч. Отак вони постояли, подивились, а тоді пролунав дикий зойк і на нас полетіла хмара стріл, але нас захищав багаж і стріли лиха нам не завдали.
Відтак вони змістилися трохи праворуч, і ми ще чекали на напад з тилу. У цей час меткий козак з Єравни підійшов і сказав начальникові каравану: "Я зараз усіх відішлю до Сибеїлки". Це місто лежало позаду нас праворуч – чотири-п'ять днів ходи. Отож бере він лук та стріли, сідає на коня та просто з тилу їде праворуч і назад, ніби вертає до Нерчинськ. Потім описує чимале коло й під'їздить до татарського війська, буцім його прислали нарошним, аби сказати, що палячі Чам-Чі-Тонгу подались до Сибеїлки з караваном негідників, як він їх назвав, – тобто християн, – та що намірилися вони спалити бога тунгусів Скал-Ісара. Сам нетяга був татарського роду й добре знав їхню мову, а тому примудрував усе до ладу, й вони повірили йому та хутко подалися до Сибеїлка. Менш ніж за три години, вони пропали з очей, і ми більше про них не чули й не знаємо, чи потрапили вони до Сибеїлка. Потім ми безпечно дісталися до Єравни, де була російська залога, й відпочивали там п'ять діб, бо люди вкрай стомилися через виснажливі переходи й неспання.
Після цього міста на нас чекав напрочуд важкий двадцятитриденний перехід пустелею. Ми придбали кілька наметів для ночівлі, а начальник дістав шістнадцять гарб, щоб перевозити воду й харчі, а вночі з них ми робитимемо кругову оборону для табору, і татари не завдадуть нам шкоди, хіба що знов обступлять нас цілою хмарою. Після такого довгого переходу знову буде потрібний відпочинок, бо в пустелі нема ніде ні дому, ні дерева, тільки-но десь кущик трапиться. Ми лишень бачили багато мисливців на соболя. Це були татари з монгольської Татарії, до якої належить цей край. Вони часто нападають на каравани, але великих загонів ми не бачили. Мені цікаво було поглянути на соболині шкури, але заговорити з мисливцями не вдалося, бо вони не наважувалися до нас наближатись, а нам теж від гурту від'їздити не хотілось.
Після пустелі ми потрапили до заселеного краю. Тут були і містечка, і форти, котрі цар спорядив залогами для захисту караванів і населення від татар, котрі загрожували торговим шляхам. Його царська величність віддала такі суворі накази про охорону караванів, що як тільки з'являлись чутки про татар, військові загони мали супроводжувати мандрівників від станції до станції. Так, губернатор Удинська[13], котрого я згодом мав нагоду візитувати, через шотландського купця, з яким він був знайомий, запропонував нам охорону з 50 солдатів до наступної станції, якщо ми вважали, що нам загрожує небезпека.
Раніше я гадав, що ближче до Європи і населення буде більше, і люди будуть цивілізованіші, але я помилився в обох випадках, тому що належало ще проїхати через країну тунгусів, населену такими ж – чи ще гіршими – поганами та варварами. Щоправда, підкорені загарбниками-московитами, вони були не такі небезпечні, проте жоден народ у світі не мав настільки підлі манери, суцільне болвохвальство й багатобожжя. Вони одягаються в звірині шкури і з них же роблять собі домівки. Чоловіки й жінки мають однаково простацьку зовнішність і одяг. Узимку, коли все вкриває сніг, вони живуть у погребицях з дахом у вигляді бані, сполучених між собою підземними ходами.
У татарському селі, чи взагалі в усьому їхньому краї, був один Чам-Чі-Тонґу для всіх, а тут у кожному селі, у кожній оселі були свої боввани. Вони обожнюють зірки, сонце, воду, сніг, тобто все, що не розуміють, а розуміють вони справді мало, і тому кожна стихія, і кожна річ у них є об'єктом офірування.
Надалі я більше писатиму про країну, ніж про людей, – хіба що моя оповідь потребуватиме протилежного. Нічого для себе цікавого я не знайшов у цій країні, яка лежала на відстані 400 миль від пройденої нами пустелі, ще й половина її була також пустелею, на перехід якої ми витратили 12 діб. Там теж не було ні осель, ні дерев, ні кущів, і з собою доводилось везти харчі, воду й хліб. Після пустелі ми ще дві доби йшли до Єнисейська, московського міста чи форту на великій річці Єнисей. Нам казали, буцім ця річка розділяє Європу та Азію, хоча наші картографи з цим не погоджуються, вважаючи, що вона є східною межею давнього Сибіру, котрий тепер цілком входить до Московської імперії. А за своїми розмірами Сибір дорівнює Німецькій імперії.
За винятком московських гарнізонів, скрізь панували неуцтво й поганство. В межиріччі від Обі до Єнісею поширене таке саме поганство, як у загумінках Татарії або у відомих мені народів Азії та Америки. Я також зауважив, – і казав про це губернаторам, з якими зустрічався, – що московське урядування ніяк не просвітило бідних поган і не наблизило їх до християнства. Губернатори це визнавали, але відповідали, що до них це не тичеться. Якби цар хотів навернути сибіряків, тунгусів, татар на християнство, то присилав би попів, а не солдатів. І ще, трохи з надмірною відвертістю, губернатори додавали, що монархові йдеться не про те, щоб люди ставали християнами, а про те, щоб тримати їх у покорі.
Між річками Єнісей і Об лежала незагосподарьована країна: ні людей, ні урядників, – а поза тим вона дуже приємна, родюча і мила. Поодинокі селяни – всі погани, за винятком тих, що прибули з Росії. І так на всіх теренах обабіч Обі: сюди московити присилають кримінальних злочинців, яким скасували страту або прирекли на вигнання, бо звідси неможливо втекти. Цебто нічого особливого не сталося аж до самого Тобольська, столиці Сибіру, де я прожив досить довго ось з якого приводу.
Ми пробули в дорозі вже сім місяців. Зима наближалася швидкими кроками. Тому ми зібралися з партнером на раду, аби вирішити що робити і як ми добиратимемось до Англії. Нам пояснили, що взимку ми можемо їхати на санях з оленячим упряжем, – росіяни подорожують радше взимку, ніж влітку, бо сани можуть їхати цілодобово по твердому, як камінь, снігу, що утворює гладкий покрив на горбах, річках, озерах і в долинах, ховаючи під собою всі негаразди земної поверхні.
Проте така зимова подорож мене не влаштовувала.