Проте капітан і далі вагався, і тому я дав йому з товаришами свободу дій.
Тим часом розбишаки почали прокидатись, і ми побачили, що двоє вже підвелись. Я спитав капітана, чи нема серед них заколотника. Він сказав: "Ні". "То нехай тікають, – сказав я, – це їм так Провидіння посприяло. Але якщо й решта втече, то це вже буде ваша халепа". На цьому слові капітан узяв мушкет, пістоль – за пояс, а за ним і його товариші вхопили по мушкету та рушили вперед, але необачно порушили тишу, й один з двох заколотників, що вже стояв на ногах, озирнувся, побачив небезпеку й закричав до друзів, однак було пізно бо тієї ж миті капітанові товариші випалили в них, а сам капітан обачно втримався. Хлопці так добре поцілили своїх же знайомців, що одного поклали відразу, а другого тяжко поранили, проте він звівся на рівні ноги й почав гукати до решти заколотників про допомогу, але тут до нього підійшов капітан і сказав, що пізно кликати на допомогу, а час просити Бога пробачити зраду, і на цьому слові капітан добив його прикладом мушкета, однак лишилося ще троє, що один з них був легко поранений. Тут і я надоспів на поміч, – вони побачили небезпеку й зрозуміли, що дарма чинити опір, та взялися благати пощадку. Капітан відповів, що подарує їм життя, якщо вони запевнять його, що засуджують свою зраду і заприсягнуться допомогти повернути йому корабель та доплисти назад до Ямайки, звідки вони прибули. Вони всіляко запевнили його в своїй щирості, а він хотів їм вірити й милувати, проти чого і я не заперечував, але тільки наказав тримати їх під час перебування на острові у путах.
Тим часом я послав П'ятницю з помічником капітана до баркаса, аби припнути його й забрати вітрила й весла, що вони й зробили; незабаром, почувши постріли, повернулись три відсутні (собі на щастя) матроси й побачили капітана, що був їхнім бранцем, а став переможцем, і відразу дали себе зв'язати, – наша перемога була повна.
Тепер мені й капітанові залишалось переповісти один одному усе про себе. Я почав перший і все про себе розповів, а він уважно й зачудовано слухав, особливо про те, яким дивом я запасався харчами й муніцією; його глибоко вразила моя оповідь, бо все це було достеменним дивом. А тоді він загадався й про себе, про те, як я вижив, аби його врятувати, рясні сльози потекли йому по обличчю, і він не міг вимовити ні слова. Отак ми побалакали, і я запросив його з обома товаришами до свого житла, куди ми ввійшли звідти, звідки я зійшов на берег, – згори, та почастував своїми наїдками й показав усе своє вигадливе господарство.
Усе показане й сказане здалось їм дивом, але найбільше уподобав капітан моє укріплення і майстерне маскування входу заростями дерев, бо за двадцять років – а тут дерева ростуть швидше, ніж в Англії – гай перетворився на хащу, через які насилу можна було продертися звивистою стежиною. Я пояснив йому, що це мій замок і осідок, але, як і личить принцам, у мене ще є фільварок, куди я міг при нагоді усамітнитись; цей фільварок я теж пообіцяв капітанові згодом показати, але наразі усе-таки йшлося про те, як повернути собі корабель. Капітан погодився зі мною, але сказав, що не знає, яким робом це зробити, бо там же ще двадцять шість матросів на облавку, котрі змовились,а, отже, стали злочинцями перед законом, і саме тому підуть тепер на одчай душі, бо в разі поразки їх в Англії або будь-якій англійській колонії повісять; тому йти на них у такій меншості не можна.
Я все сказане обміркував і визнав його слушність, і саме тому треба було щось швиденько придумати – заманити в засіди, випереджаючи їхню висадку, коли вони мали б змогу перебити нас. Мені спало на гадку, що незабаром команда почне турбуватися, де поділися товариші й баркас, і, озброївшись, другим баркасом попливе їх шукати, і ми їх не поборемо, – капітан погодився зі мною. Тоді я наказав насамперед пошкодити баркас, що лежав у березі, аби розбишаки ним не скористались. Тож ми пішли до баркаса, винесли з нього зброю і все, що знайшли на ньому, тобто пляшку бренді, пляшку рому, трохи сухарів, ріг-порошник, загорнуту в вітрилину грудку цукру (фунтів п'ять-шість); я особливо зрадів бренді й цукру, бо в мене їх не було вже багато років.
Коли все це повиносили на берег (весла, щоглу, вітрило та стерно забрали раніше), ми пробили дно, й якщо та вража сила добереться сюди, баркасом вже не скористається. Насправді я не вельми сподівався одібрати корабель, а от коли вони заберуться геть, я міг би полагодити баркас й допливти ним до Навітряних островів, прихопивши дорогою іспанських друзів, про яких я не забував.
Розділ XVIII. Корабель вдається повернути
Ми собі лаштувалися – відтягли баркас за зону припливу, аби його не змило в море, пробили дно так, що швидко його не полагодиш, – та посідали пересапнути й подумати, що далі, аж тут на кораблі вистрелили з гармати й почали махати сиґнальним вимпелом, наказуючи баркасу повернутись… та дарма; ще гримнуло кілька пострілів, знову сиґналили вимпелами. Нарешті, коли на гарматні постріли й сиґнали баркас не рушав, я побачив у прозірну трубу, як вони спустили іншу шлюпку й повеслували до берега, а вже ближче ми побачили, що в ній сиділо не менше десяти матросів з вогнепальною зброєю.
Корабель від берега стояв за дві ліґи, і ми все добре бачили, навіть обличчя матросів, – приплив зносив шлюпку трохи на схід від баркаса, і вони до нього, тобто до місця першої висадки веслували понад берегом; тому ми їх бачили, як на долоні, й капітан усіх упізнав, що з них троє були чесні хлопці, яких затягли у змову силою й залякуванням, а от боцман, котрий у них верховодив, і решта – баламути, як і всі корабельні команди, що вдалися у розпачі до заколоту, – капітан побоювався, що вони таки сильніші за нас.
Я усміхнувся до нього й сказав, що страх нам не до лиця: гірше, ніж те, що на нас тут чекало б, не буде, і треба сподіватися, що і смерть, і життя – означатиме для нас визволення. Я спитав його, що він думає про моє життя та чи не вважає він, що задля визволення варто ризикнути. "А де, сер, – спитав я, – ваша віра в те, що мене збережено задля порятунку вашого життя, яка донедавна вас надихала? Як на мене, то є одна складність". "Яка?" – спитав він. "Ви казали, – відповів я, – що серед них є троє–четверо порядних хлопців, яких треба б уберегти, бо якби вони належали до заколотників, то я б гадав, що це провидіння Бога хоче передати їх вам до рук; кожний, хто зійде на берег – наш, а от житиме він чи помре, залежатиме від його ставлення до нас". Я промовляв гучно й піднесено, і це його підбадьорило, тож ми енергійно взялися до справи.
Щойно зауважили ми ту другу шлюпку, вирішили розділити наших полонених і добре їх убезпечити. Двох, котрим капітан не дуже довіряв, я відіслав із П'ятницею та одним із трьох визволених іспанців до моєї печери, де вони мали перебувати на достатньо великій відстані й де не було небезпеки, що їх почують або знайдуть, а також звідки втекти їм не вдасться, якщо вони якось і звільняться. Їх залишили зв'язаними, але дали харчі й пообіцяли – якщо вони сидітимуть тихо – за день-два звільнити, а якщо вони спробують тікати, їх нещадно скарають. Вони щиро обіцяли терпляче зносити ув'язнення, ще й дякували за доброту – за харчі та світло (П'ятниця дав їм наші саморобні свічки); вони гадали, що П'ятниця вартуватиме їх біля входу.
Іншим полоненим пощастило більше: двох, щоправда, яким капітан усе-таки не довіряв, залишили зв'язаними, а інші двоє, за порадо б капітана, перейшли під мою команду після того, як присягнули жити й померти з нами; отже, з ними й ще трьома чесними чоловіками нас стало семеро добре озброєних людей, і я не сумнівався, що ми зможемо ставити чоло десятьом у човні, тим більше, що й серед них, за словами капітана, було троє-четверо сумлінних матросів. Тільки-но допливли до того місця, де лежав перший баркас, вони причалили, висіли й витягли човна на берег, чому я дуже зрадів, бо боявся, що вони залишать його на якорі далі від берега, призначать кількох вартових у ньому, і тоді ми не зможемо захопити його. На березі вони найперше кинулися до першого баркаса і, видко, дуже здивувались, коли побачили, що з нього усе чисто повиносили, а дно пробили. Прибульці постояли, поміркували й рази два-три на повен голос гукнули, аби їх почули їхні товариші, проте дарма. Тоді вони стали плече-до-плеча колом і стрілили випалом з ручної зброї: грім пострілів долинув до нас і луною покотився по лісу. Але знов без результату, тому що в печері, напевно, не чутно, а ті, що були з нами, безперечно чули, проте не наважились відгукнутись. Як прибульці згодом нам переповіли, їх це настільки вразило, що вони вирішили повернутись на корабель і повідомити, що всіх спільників убито, а баркас продірявлено; матроси бігма спустили на воду шлюпку й посідали в неї.
Капітан був уражений, навіть приголомшений: ось вони повернуться на облавок, напнуть вітрила, вважаючи своїх товаришів загиблими, і він таки втратить корабель, який сподівався повернути собі, проте незабаром у нього з'явився інший привід для страху.
Прибульці тіль-тіль відпливли, як вирішили повернутись з думкою про те, щоб залишити трьох в човні на варті, а решті – піти углиб острова на пошуки товаришів.
Це була для нас велика прикрість, тому що нині невідомо що робити: навіть якщо ми упіймаємо сімох на березі, човен для нас буде втрачено, бо ті троє повеслують до корабля, і тоді решта команди точно напне вітрила, й корабель ми собі не повернемо. Лишалося чекати й подивитися, що буде далі. Семеро вийшли на берег, а троє в човні відвеслували подалі в море, кинули кітву й почали чекати на повернення товаришів; тобто напасти на них у човні ми вже не могли. Семеро прибульців трималися купи й попрямували до пагорка, під яким було моє житло, – при цьому ми їх добре бачили, а вони нас – ні. Добре було б, якби вони підійшли на відстань пострілу й ми поцілили б у них, або пішли десь подалі, щоб ми могли вийти зі схову. Як зійшли прибульці на вершину пагорба, звідки бачили вони долини та ліси на північному сході, де була низовина, то почали щодуху галайкати, доки не потомились, але в глибину острова не пішли і розпорошуватись не схотіли, а посідали попід деревом й узялися думати-гадати.