Ай, стидно! Стара яка — брехня живеш ! — докірливо хитаючи головою, промовив молодцюватий урядник і вискалив густі білі зуби.
— Ти не вишкіряйся, невмитий ! Сказано тобі — нема, значить — нема !
— Кінчай балачка, веди хата ! Ні,— самі ходим,— суворо
161
П. Тихий Дон. 191
сказав ображений калмик і рішуче пішов до ганку, широко ставлячи клишаві ноги.
Вони пильно оглянули кімнати, поговорили між собою по — калмицьки, потім двоє пішли оглядати подвір'я, а один — низенький і смуглий аж чорний, з рябим обличчям і приплес-нутим носом — підтягнув широкі шаровари, прикрашені лампасами, вийшов у сіни. В просвіт відчинених дверей Іллівна бачила, як калмик стрибнув, учепився руками за переруб і спритно поліз угору. Через п'ять хвилин він спритно скочив звідти, за ним, крекчучи, обережно зліз весь вимазаний у глину, з павутинням на бороді, Пантелей Прокопович. Глянувши на міцно стиснуті губи старої, він сказав :
— Знайшли, прокляті! Значить, хтось виказав...
Пантелея Прокоповича під конвоєм відправили в станицю Каргінську, де був військово — польовий суд, а Іллівна поплакала трохи і, прислухаючись до гарматного грому та виразно чутної кулеметної тріскотняви, що відновились за Доном, пішла в комору, щоб приховати хоч трохи хліба.
XXII
Чотирнадцять зловлених дезертирів ждали суду. Суд був короткий і немилостивий. Старий осаул, що головував на засіданнях, питав у підсудного прізвище, ім'я, по — батькові, чин і номер частини, дізнавався, скільки часу підсудний ховався, потім півголосом перемовлявся кількома фразами з членами СУДУ —3 безруким хорунжим і з вусатим та пухломордим вахмістром, що роз'ївся на легкому хлібі,— і оголошував вирок. Більшість дезертирів засуджували до биття різками, що його виконували калмики в спеціально відведеному для цього нежилому домі. Занадто багато розвелось дезертирів у войовничій Донській армії, щоб можна було шмагати їх відкрито і привселюдно, як у 1918 році...
Пантелея Прокоповича викликали шостим. Схвильований і блідий стояв він перед суддівським столом, тримаючи руки по швах.
— Прізвище ? — спитав осаул, не дивлячись на Пантелея Прокоповича.
— Мелехов, ваше благородіє.
— Ім'я, по — батькові ?
— Пантелей Прокопович, ваше благородіє.
Осаул підвів від паперів очі, пильно подивився на старика.
— Ви звідки родом ?
— З хутора Татарського, Вешенської станиці, ваше благородіє.
— Ви не батько Мелехова Григорія, сотника ?
— Так точно, батько, ваше благородіє.— Пантелей Про-копович зразу підбадьорився, почувши, що різки начебто віддаляються від його старого тіла.
— Слухайте, як же вам не соромно ? — спитав осаул, не зводячи колючих очей із змарнілого обличчя Пантелея Прокоповича.
Тут Пантелей Прокопович, порушивши статут, приклав ліву руку до грудей, плаксивим голосом сказав:
— Ваше благородіє, пане осаул! Довіку за вас богу молитимусь — не веліть мене різками шмагати! У мене два сини жонатих... старшого вбили червоні... Онуки є, і мене, такого похилого старика, бити треба ?
— Ми й старих учимо, як треба служити. А ти думав, тобі за втечу з частини хреста дадуть ? — перебив його безрукий хорунжий. Куточки рота його нервово сіпались.
— Нащо мені той хрест?.. Відправте ви мене в частину,, служитиму вірою і правдою ... Сам не знаю, як я втік : мабуть, чортяка спокусив ...— Пантелей Прокопович ще довго щось безладно говорив про недомолочений хліб, про свою кульгавість, про залишене господарство, але осаул рухом руки примусив його замовкнути, нахилився до хорунжого і щось довго шепотів йому на вухо. Хорунжий ствердливо хитнув головою, і осаул обернувся до Пантелея Прокоповича.
— Добре. Ви все сказали ? Я знаю вашого сина і дивуюся з того, що в нього такий батько. Коли ви втекли з частини ? Тиждень тому ? Ви що ж, хочете, щоб червоні зайняли ваш хутір і здерли з вас шкуру ? Отакий приклад ви подаєте молодим козакам ? За законом ми повинні судити вас і покарати різками, але з пошани до офіцерського чину вашого сина я вас визволяю від цієї ганьби. Ви були рядовим ?
— Так точно, ваше благородіє.
— В чині ?
— Молодшим урядником був, ваше благородіє.
— Зняти лички ! — Перейшовши на "ти", осаул підвищив голос, грубо наказав : — Зараз же відправляйся в частину ! Скажи командирові сотні, що рішенням військово — польового оуду ти позбавлений звання урядника. Нагороди за цю або за минулі війни мав ?.. Іди !
Не тямлячись від радості, Пантелей Прокопович вийшов, перехрестився на церковний купол і... через пагорок без дороги попрямував додому. "Ну, тепер уже я не так заховаюсь ! Чорта з два знайдуть, нехай хоч три сотні калмиків присилають !" — думав він, кульгаючи по зарослій брицею стерні.
В степу він вирішив, що краще йти дорогою, щоб не привертати уваги проїжджих. "Якраз ще подумають, що я — дезертир. Нарвешся на якихнебудь службистів — і без суду нагаїв надають",— вголос міркував він, звертаючи з поля на зарослий спорищем, забутий путівець і вже чомусь не вважаючи себе дезертиром.
Що ближче підходив він до Дону, то частіше зустрічав підводи біженців. Повторювалось те, що було весною1 підчас відступу повстанців на лівий бік Дону: в усіх напрямах їхали по степу навантажені домашнім добром гарби й вози, йшли череди ревучої худоби, наче кіннота на марші — здіймали куряву отари овець... Скрипіння коліс, кінське іржання, людські вигуки, тупіт безлічі копит, мекання овець, дитячий плач — все це наповняло спокійні простори степу неугавним і тривожним гомоном.-
— Куди, діду, прямуєш ? Іди назад, слідом за нами — червоні! — крикнув з одної підводи незнайомий козак з забинтованою головою.
— Годі брехати ! Де вони, ті червоні ? — Пантелей Прокопович розгублено спинився.
— За Доном. Підходять до Вешок. А ти до них ідеш?
Заспокоївшись, Пантелей Прокопович ішов далі і надвечір підійшов до Татарського. Сходячи з гори, він уважно придивлявся. Хутір вразив його безлюддям. На вулицях не було ні душі. Безмовно стояли залишені, з зачиненими віконницями хати. Не чути було ні людського голосу, ні мукання худоби; тільки біля самого1 Дону жваво вештались люди. Наблизившись, Пантелей Прокопович легко впізнав озброєних козаків, що витягали й переносили в хутір баркаси. Татарський був залишений жителями, це стало ясно Пантелеєві Прокоповичу. Обережно увійшовши в свій провулок, він, широко ступаючи, пішов додому.
— Ось і дідуньо ! — зрадівши, гукнув Мишко й кинувся дідові на шию.
Іллівна заплакала з радості, крізь сльози промовила:
'— І не сподівались тебе побачити ! Ну, Прокоповичу, як хочеш, а лишатись тут більше я не згодна ! Нехай все горить ясним вогнем, але стерегти порожню хату я не буду. Майже всі з хутора виїхали, а я з дітьми сиджу, як дурна ! Зараз же запрягай кобилу, і поїдемо світ — заочі! Пустили тебе ?
— Пустили.
— Назовсім ?
— Назовсім, поки не піймають ...
у— Ну, і тут тобі не ховатися ! Сьогодні вранці як почали стріляти з того боку червоні — аж страшно ! Я вже з дітьми в льоху сиділа, поки стрільба була. А оце одігнали їх. Приходили козаки, молока питали і радили виїжджати звідси.
— Козаки не наші хутірські ? — поцікавився Пантелей Прокопович, уважно розглядаючи в наличнику вікна свіжу кулеву пробоїну.
— Ні, чужі, начебто звідкілясь в Хопра.
— Тоді треба виїжджати,— зітхнувши, сказав Пантелей Прокопович.
До ночі він викопав у кізячнику яму, скинув туди сім мішків пшениці, старанно загорнув і прикидав кізяками, а як тільки смеркло — запріг у невелику гарбу кобилу, поклав два кожухи, мішок борошна, пшона, зв'язану вівцю, прив'язав до задньої крижівниці обох корів і, посадивши Іллівну і дітей, промовив :
— Ну, тепер — з богом ! — Виїхав з двору, передав віжки старій, зачинив ворота і аж до пагорба сякався та витирав рукавом чекменя сльози, ідучи поруч з гарбою.
XXIII
17 вересня частини ударної групи Шорина, зробивши три-дцятиверстний перехід, підійшли до самого Дону. Зранку 18-го червоні батареї загриміли від гирла Медведиц! до станиці Казанської. Після короткої артилерійської підготовки піхота зайняла обдонські хутори і станиці Буканівську, Єлан-еьку, Вешенську. За один день лівобережжя Дону протягом більш ніж на півтораста верст було очищено від білих. Козачі сотні відступили, в порядку переправившись через Дон на заздалегідь заготовлені позиції. Всі наявні засоби переправи були в їхніх руках, але червоні мало не захопили ве-шенський міст. Козаки заздалегідь наклали коло нього соломи і облили дерев'яний поміст гасом, щоб підпалити при відступі, і вже лагодились були підпалювати, як у цей час примчав зв'язківець' з повідомленням, що одна з сотень 37 — го полку йде з хутора Перевізного у Вешенську до переправи. Відстала сотня кар'єром прискакала до мосту в той момент, коли червона піхота вже вступала в. станицю. Під кулеметним вогнем козаки все таки встигли проскочити по мосту й підпалити його' за собою, втративши більш як десять чоловіка вбитими й раненими і таку ж кількість коней.
До кінця вересня полки 22 — ї і 23 — ї дивізій 9 — ї Червоної армії втримували зайняті ними хутори і станиці лівого боку Дону. Противників розділяла ріка, максимальна ширина якої була в той час не більш як вісімдесят сажнів, а місцями доходила до тридцяти. Активних спроб переправитись червоні не робили ; де — не — де на бродах вони намагались перейти Дон, але були відбиті. На всьому протязі фронту на цій ділянці цілих два тижні відбувалась жвава артилерійська і рушнична перестрілка. Козаки займали пануючі над місцевістю прибережні висоти, обстрілюючи скупчення противника на підступах до Дону, не дозволяючи йому вдень підійти до берега ; але тому, що. козачі сотні на цій ділянці складалися з найменш боєздатних формувань (старі і молодь віком від сімнадцяти до дев'ятнадцяти років), то й самі вони не намагались перейти Дон., щоб відтиснути червоних і вирушити в наступ по лівобережжю.
Відступивши на правий бік Дону, першого дня козаки сподівались, що от — от запалають хати зайнятих червоними станиць, але на їх велике здивування на лівому боці не показалось ні одного димка ; мало того — жителі, що перебрались уночі з того боку, повідомили, що червоноармійці нічого н.е беруть з майна, а за взяті продукти, навіть за кавуни й молоко, щедро платять радянськими грішми.