А б р а м с о н".
Бунчук глянув на дівчину, що стояла перед ним (діялося в підвальному приміщенні, в одному з будинків на Московській вулиці, де провадили навчання). Скупе світло тушувало її обличчя, робило риси його невиразними.
— Ну, що ж? — неласкаво сказав він. — Коли це ваше власне бажання... І Абрамсон ось просить... Залишайтесь.
Зівлоротого "максима" густо обліплювали з усіх боків, Гронами висли над ним, спираючись на спини один одному, стежили жадібно-цікавими очима, як під умілими руками Бунчуковими зручно розпадався він на частини. Бунчук, знову склав його чіткими, розраховано-повільними, рухами, пояснював будову і призначення окремий частин, навчав, як поводитись, показував правила наводки, прицілювання, пояснював міри деривації по траєкторії, крайню досяжність в .льоті кулі. Навчав, як розташовуватися під час бою, щоб не зазнавати поразки під пострілами ворога,, сам лягав під щит з облупленою захисною фарбою, говорив про вибір місця, про розташування скриньок із стрічками.
Всі засвоювали легко, за винятком пекаря Геворкянца. У того все не клеїлось: хоч скільки показував йому Бунчук, як розбирати, — ніяк не міг він запам'ятати, плутав, губився, шептав збентежено:
— Зачім не виходить? Ах, що я... пробачай... треба ось цього сюди. Знову не виходить!.. — скрикнув він розпачливо. — Зачім?
— Ось тобі й "зачім", — перекривляв його смаглявий, з синіми крапками пороху на чолі й щоках, Боговий. —Тому не виходить, що безтолковий ти. Ось як треба, — показував він, впевнено вкладаючи частину в призначене їй місце.— Я он з дитинства інтерес мав до військової справи, — під загальний регіт тикав у свої сині конопини на обличчі: — Гармату робив, а її розсадило, — довелося потерпіти. Зате тепер ют здібності виявляю.
Він і справді легше і скорше за всіх засвоїв кулеметну справу. Відставав один Геворкянц. Найчастіше чути було його плачучий, розгніваний голос.
— Знову не так! Зачім? Не знаю!
— Який ішек, я-я-який ішек! На вся Нахічевань один такий!— обурювався злий мокрогубий грек Міхалідзе.
— На диво безтолковий! — погоджувався стриманий Ре-біндер.
— Це тобі не бублики місити! — пирхкав Хвиличко, і всі незлобиво посміювалися.
Тільки Степанов, рум'яніючи, роздратовано кричав:
— Треба товаришеві показувати, а не зуби скалити!
Його підтримував Крутогоров, великий, рукастий, вирлатий, літній робітник депа, схожий на розстригу-попа.
— Смієтесь, калатальники, а справа стоїть! Товаришу Бунчук, вгамуй свою кунст-камеру, або жени їх під три чорти! в небезпеці, а їм — смішки! Теж — перебувають у партії!.. Звірячої подоби якісь... Бігме!-г-басив він, розмахуючи кулаком, як молотом.
З гострою допитливістю доходила до всього Ганна Погудко. Вона настирливо приставала до Бунчука, хапала його за рукави незграбного демісезона, невідступно стирчала коло кулемета.
"— А коли вода замерзне в кожусі—тоді що? А за великого вітру яке відхилення? А це як, товаришу Бунчук?— обступала вона питаннями і вижидально підводила на Бунчука великі з манливим і теплим блиском чорні очі.
В її присутності почував він себе якось незручно і, мов би відплачуючи за цю незручність, ставився до неї з підвищеною вимогливістю, був підкреслено холодний, але щось хвилююче, незвичайне відчував, коли ранком, справно, точно о сьомій, входила вона до підвалу, мерзлякувато засунувши руки в рукава зеленої теплушки, човгаючи підошвами великих салдатських чобіт. Вона була трохи нижча від нього, тілиста тією тугою тілистістю, що властива здоровим, фізичної праці дівчатам, може трохи згорблена і, мабуть що й негарна, коли б не було великих владних очей, що дивно скрашали всю її.
За чотири дні він навіть не роздивився на неї, як слід. У підвалі було напівтемно та й незручно і ніколи було розглядати її обличчя. На п'ятий день увечорі вони вийшли разом. Вона йшла попереду; ступивши на останній приступок, повернулася до нього з якимсь запитанням і Бунчук внутрішно ахнув, глянувши на неї при вечірньому світлі. Вона, звичним жестом поправляючи волосся, чекала відповіді, трохи відкинувши голову, скосивши в його бік очі. Але Бунчук не дочув запитання, помалу виходив він сходами, здавлений солодко-болісним почуттям. Це колюще, мов би остудне почуття зазнавав він завжди перед великим чимсь у житті: і першого моменту атаки, коли ще не притуплено емоції, і слухаючи злегка гаркаву мову Леніна, почуваючи, як приземлює, пали'ґь його розум проводиря і генія, і милуючись небачено-барвистою прядкою заходу, і важачись на небезпечне — те саме відчував він і зараз, дивлячись на рожеві смагляві щоки дівчини, на червневу блакить білків і невимовну безмірну глибінь чорних її очей. У неї від напруження (незручно було справлятися з волоссям, не скинувши хустку), злегка рухалися просвічені низьким сонцем рожеві ніздрі. Лінії рота були мужні і в той же час — дитячо-ніжні. На трохи піднятій верхній губі темнів легесенький пушок, чіткіше відтінюючи неяскраву білість шиї. Проста, як казка, стояла .перед ним дівчина, в білих, срібної чистоти, зубах тримала шпильки, тремтіла тугою бровою — і здавалося,, ось-ось розтане, мов звук у сосновому борі на зорі.
Хвиля захоплення і густої відчутної радости пойняла Бунчука. Він нахилив голову, ніби під ударом, сказав з патос-ною жартівливістю:
— Ганна Погудко... Кулеметчик нумер другий, ти гарна, як чиєсь щастя!
— Дурниці! — сказала вона впевнено і посміхнулася.— Дурниці, товаришу Бунчук... Я питаю: коли ми підемо на стрільбище?
Від усцішки стало якось простіше, приступніше, земніше. Бунчук зупинився з нею поруч, ошаліло дивлячись на кінець вулиці, де застрягло сонце, затоплюючи червоною повінню все внизу, відповів тихо:
— На стрільбище? Завтра. Куди тобі йти? Де ти живеш? Вона назвала якийсь завулок край міста. Пішли разом. На
перехресті наздогнав їх Боговий.
— Бунчук, слухай! Як же завтра зберемось?
Дорогою пояснив Бунчук, що збиратися за Тихим гаєм,
туди Крутогоров і Хвиличко привезуть візником кулемет; ' збір о восьмій уранці. Боговий пройшов з , ними два квартали, попрощався. Бунчук і Ганна Погудко йшли кілька хвилин мовчки. Вона спитала, майнувши боковим поглядом:
— Ви — козак?
— Так.
— Офіцер у минулому?
— іу, який з мене офіцер?
— Звідки ви родом?
— Новочеркаський.
— Давно в Ростові?
— Кілька днів.
— А до цього?
— В Петрограді був.
— З якого року в партії?
— З 1913-го.
— А родина у вас де?
— В Новочеркаському, — скоромовкою буркнув він і благально простягнув руку.
— Стриваій, дай мені спитати: ти — родом з Ростова?
— Ні, я народилася на Катеринославщині, але останніми часами жила тут.
— Тепер я буду питати... Українка?
Вона секунду вагалася, відповіла твердо:
— Ні.
— Єврейка?
— Так. А що? Хіба мене зраджує вимова?
— Ні.
— А чому здогадався, що я — єврейка?
Він, намагаючись потрапити в ногу, зменшуючи кроки, відповів:
— Вухо, форма вуха і очі. А так у тобі мало від твоєї нації... — Подумавши, додав: — Це добре, що ти в нас.
— Чому? — зацікавилася вона.
— Чи бачиш: уславили євреїв, і я знаю, що багато робітників' так думає, — я сам робітник, — мимохідь зазначив він, — що вони тільки керують, а сами під вогонь не йдуть. Це помилково і ти ось блискуче заперечуєш цю помилкову думку. Ти вчилася?
— Так, я закінчила минулого року гімназію. А у вас яка освіта? Я тому це питаю, що розмова викриває ваше неро-бітниче походження.
— Я багато читав.
Ішли помалу. Вона навмисно кружляла завулками і, коротко розказавши про себе, розпитувала й далі його про корнілівський виступ, про наступ пітерських робітників, про Жовтневий переворот.
Десь на набережній мокро ляснули ґвинтівчані постріли, уривчасто шмагнув тишу кулемет. Ганна не проминула спитати:
— Якої системи?
— Льюїс.
— Яку частину стрічки витрачено?
Бунчук не рідповів, милуючись на жовто-гарячий, посиланий смарагдовою памороззю помацок прожектора, рука-сто простягнутий від об'якореного тральщика до вершини вечірнього перегорілого під захід неба.
Проходивши години зо три безлюдним містом, вони розлучилися коло воріт її квартири.
Бунчук повертався додому зігрітий неусвідомленим внутрішнім задоволенням. "Гарний товариш, розумна дівчина! Хороше так поговорили з нею — і ось тепло на душі. Згрубів за цей час, а товариське єднання з людьми конче потрібне, інакше зачорствієш, як салдатський сухар"... — думав він, обманюючи самого себе і сам розуміючи, що обманює.
Абрамсон, допіру прийшовши з засідання воєнно-революційного комітету, почав розпитувати про готування кулеметників, між іншим спитав і про Ганну Погудко:
— Як вона? Коли не підходяща, — ми її можемо направити на іншу роботу, замінити.
-т— Ні, що ти?! —злякався Бунчук. — Дуже здібна дівчина.
Він відчував майже непереможне бажання говорити про неї і стримався тільки через велике зусилля волі.
VI.
25-го листопада опівдні до Ростова було стягнуто з Новочеркаську військо Каледіна. Почався наступ. Понад лінією залізниці, з обох боків насипу, йшли рідкі розстрільні офіцерського алексєєвського загону. На правому фланзі густіше посувалися сірі постаті юнкерів. Партизани загону Попова обтікали червоноглинястий ярок на лівому крилі. Деякі, здалека здаючись малесенькими сірими грудочками, плигали в яр, перебираючись на цей бік, підтягувалися, зупинялися, Знову текли.
В червоноґвардійській розстрільні, розсипаній край Нахічевані, почувався метушливий неспокій. Робітники, з яких багато вперше взяли рушниці, побоювалися, переповзали, бруднячи свої чорні пальта осіннім болотом; інші підводили голови, розглядали далекі, зменшені віддаллю постаті білих.
Коло кулемета в розстрільні Бунчук, підвівшись на коліна, дивився в бінокль. Напередодні він зміняв свій незграбний демісезон на шинелю, почував себе в ній звично, спокійно.
Вогонь почали без команди. Не витримали напруженої тиші.
Як тільки джиґнув перший постріл, Бунчук вилаявся, гукнув, випростовуючись на весь зріст.
— При-пи-ни-ти!..
Погук його захлеснуло дрібне стукотіння пострілів, і він махнув рукою, намагаючись перекричати стрілянину, скомандував Боговому: "Вогонь!". Той припав до замка усміхненим, але землястим обличчям, поклав пальці на ручки. Знайомий стрекіт кулемета пронизав слух Бунчука. Хви-линз' він удивлявся в напрямку залеглої розстрільні ворога, намагаючись визначити влучання, потім, скочивши, побіг вздовж розстрільні до інших кулеметів.
— Вогонь!
— Даємо!..