Він нечутно мугиче собі під ніс стареньку мелодію. Він щасливий. Школа належить йому. Скрізь на її паркетних угіддях в унісон цокають годинники: 6.10. А в підземних її володіннях здоровенний котел наважився врешті й проковтує духом чверть тонни чорних твердих горошин: пенсільванський антрацит, древні лепідодендрони,-спресований у чистому вигляді час. Серце топки палає білим жаром, туди можна заглянути крізь слюдяне вічко.
Геллер усім своїм збляклим серцем любить оцю піде пуд ну сторону шкільного життя. Він ступив на найвищий щабель життєвої кар'єри, коли його перевели сюди з початкової школи, де малюки, вразливі на харч, як ягнята, щодня залишали одну-дві калюжки нудкої блювотини, які треба було витирати й засипати аміачною сіллю. Тут такого неподобства немає: лише слова усякі на стінах та ще, бува, умисне напаскудять в котрійсь із хлопчачих вбиралень.
Люди і їхня одежа лишили в коридорах пам'ять про себе, наче мазки сухих парфумів. Питні фонтанчики кожної миті готові пустити струмину води. Муркотять батареї опалення. Хряскають двері бічного входу: це хтось із баскетболістів зі спортивною сумкою в руках пішов у роздягальню. Під парадними дверима зустрілись на східцях містер Колдуел з містером Філіпсом, один високий, другий — малий, і обидва розігрують звичну сценку Альфонса з Гастоном — кому пройти в двері першому. Геллер нахиляється й згрібає у свій широченний совок сіру гору пилюки і пуху, розцвічену кількома клаптиками паперу. Скидає усе це в велику картонну коробку, що чекає тут-таки, на розі. І, виставивши швабру поперед себе, знову відчалює, зникає за рогом, шурх-ляп!
Він іде!!!
— Джордже, я чув, ти не найкраще себе почуваєш? — каже Філіпс до свого колеги. Він уражений, бачачи в тьмяному світлі біля спортивного стенда, як тому з кутика уст сочиться цівка крові. У Колдуела завжди є щось від недосконалості, від занедбаності, і це потай пригнічує Філіпса.
— Як коли,— відказує Колдуел,— Мене, Філе, одне гризе __ десь пачка квитків пропала. З 18001-го по 18145-й номер.
Філіпс замислився і, замислившись, робить — така в нього звичка — поривчастий крок убік, наче притоптує спушену землю на грядці.
— Це ж усього-на-всього папір,— каже він.
— Як і гроші,— відказує Колдуел.
Вигляд у нього при тім такий зболений, що Філіпс питає:
— А ти щось приймаєш?
У Колдуела стоїчно стискуються губи.
— Нічого зі мною не станеться, Філе. Он вчора ходив до лікаря, рентген робив.
Філіпс робить крок у протилежну сторону.
— І що? — Він дивиться на власні черевики, ніби перевіряє, чи шнурки не розв'язалися.
Щоб начисто заглушити багатозначність, яка вчувається у цьому надто лагідному для Філіпса голосі, Колдуел буквально криком кричить:
— Не знаю! Ніколи було дізнатися!
— Джордже. Можна мені сказати тобі, як другові?
— Давай. Ти інакше ніколи й не говорив.
— Є одна річ, котрої ти так і не навчився — дбати про себе. Ми вже, знаєш, не ті парубки, що були до війни; не личить нам поводити себе по-парубоцьки.
— А я, Філе, по-іншому й не вмію. Так і залишуся хлопчаком, поки мені очі не накриють.
Сміх у Філіпса трохи нервозний. Він почав працювати тут на рік раніше, і хоч їм чимало довелось пережити разом, Філіпс ніяк не міг позбутися відчуття, що він старший наставник Колдуела. Як і невиразної надії на те, що Колдуел, з його хаотичністю і шалапутством, витворить якесь чудо, принаймні скаже щось чудне і дивне, але життєво важливе.
— Ти чув про Аккі? — питає він.
їхній учень кінця тридцятих років — дуже статечний, дуже здібний, красень і спортсмен,— з тих, що утіхою вчительському серцю; таких в Олінджері колись було рясно, та тепер, при всезагальному занепаді людських чеснот, їх щораз менше і менше. "
— Загинув,— відгукується Колдуел.— Тільки як — не знаю.
— Над Невадою,— починає розповідати Філіпс, перекинувши оберемок книжок і паперів на іншу руку.— Він був інструктором пілотажу, і учень його зробив якусь помилку. Обоє загинули.
— Ну, хіба не смішно? Пройти всю війну без жодної подряпини, а по війні знайти собі могилу?
Очі Філіпс а мають хворобливу здатність (у невеличких зростом душа вразливіша) червоніти під час розмови, коли йдеться про щось хоч трохи сумне і печальне.
— Як страшно, коли вмирають молодими,— випалює він. Він любить доладних душею і тілом учнів, як рідних синів;
власний син у нього — вайло і впертюх.
Колдуел жвавішає: ця акуратна шапка волосся з проділом посередині раптом видається йому віком скрині, де, може, й замкнуто самородок такого потрібного йому знання. І він цілком серйозно запитує:
— А що, по-твоєму, це має якесь значення? Бо молоді ще не готові до смерті? А сам ти як? Ти готовий?
Філіпс намагається зосередитись на питанні, але це — намагання стулити докупи однойменні полюси різних магнітів. Вони відштовхуються.
— Не знаю,— щиросердо зізнається він. І додає: — Кажуть, всьому свій час.
— Це не для мене,— каже Колдуел.— Я не готовий, і мені з біса страшно. Як тут, чим відповісти?
Вони мовчать, перечікуючи, поки їх мине Геллер зі своєю шваброю. Той киває головою, посміхається і проходить мимо.
Філіпс ніяк не може змусити себе зосередитись на порушеній ними проблемі; думка щоразу щасливо втікає до інших, побічних тем. Він уп'явся поглядом Колдуелові в груди, в саму середину, начеб там відбувалася якась дивовижна переміна.
— А з Зіммерманом ти говорив? — запитує він.— Може, візьми річну відпустку? От тобі й відповідь.
_ Я не можу собі дозволити річної відпустки. А малий?
Як йому тоді до школи добиратися? Тиснутися з отими селюками по автобусах?
— Нічого йому не станеться, Джордже.
— Якби-то. Ні, я йому потрібний; він, бідолашко, ще сам на ногах не стоїть. Я не маю права усунутись, поки його на ноги не поставлю. Тобі добре, твій уже самостійний.
Ці лестощі зовсім не тішать Філіпс а, він сумно похитує головою. Повіки у нього ще більше червоніють. Ронні Філіпс, першокурсник Пенсільванського університету, блискучий у всьому, що стосується електроніки. Та водночас він ще в школі відверто насміхався над батьковою любов'ю до бейсболу. Він з гіркотою відчував, що надто багато дорогоцінних годин його дитинства змарновано на тренування бейсбольних прийомів під примусом батька.
Філіпс невпевнено підтакує:
— По-моєму, Ронні знає, чого хоче.
— Тим більше йому під силу! — вигукує Колдуел.— А от моєму малому подавай цілий світ в коробці для цукерок.
— Я думав, він хоче бути художником.
— О-ох! — стогне Колдуел, чуючи, як хробачок отрути вгризається в нутрощі. Сини для них обох — болюча тема.
І переводить розмову на інше.
— Сьогодні, виходячи з кабінету, я зробив свого роду відкриття; треба було п'ятнадцять років провчителювати, щоб дійти до цього.
До чого? — жадібно скинувся Філіпс; досі він весь час обманювався у своїх сподіваннях.
Що невідання — це блаженство,— прорікає Колдуел. І, не бачачи, щоб на цьому дружньому обличчі, вкритому невигойними зморшками, зблисла іскра розуміння, повторює ще раз, голосніше, аж луна біжить у порожню перспективу коридора: — Невідання — блаженна річі Ось чого мене навчило життя.
— На все божа воля — може, так воно і єі — кидає Філіпс, намірившись іти до себе в кабінет. Але ще якусь хвилинку вони стоять у коридорі, насолоджуючись спокоєм, що його завжди знаходять в товаристві один одного,— спокоєм і невиразно-теплим відчуттям того взаємного розчарування, коли ніхто нікого не образив. Так під час бурі туляться один до одного два огирі на спільному вигоні. Були б люди кіньми, то Колдуел був би рябим тяговиком, може, й безрідним, однак не найгіршої породи,— такий собі Сірко, а Філіпс — невеличким баским скакуном гнідої масті, з манірно укладеним хвостом і до блиску начищеними копитами,— можна сказати, поні.
Насамкінець Колдуелові приходить до голови ще одна думка.
— Мій старий не дожив до моїх літ, взяв та й помер,— каже він.— Я б не хотів отак підманути свою дитину.
І різко, аж ніжки вищать-деренчать, зіштовхує з місця маленький дубовий, вже добряче пошарпаний столик під стіною, за яким він звичайно продає баскетбольні квитки.
Панічний крик нуртує у залі, здіймаючи порох у найдальших куточках шкільного приміщення, а потік вболівальників все ніяк не всякає на дверях і пливе вздовж залитого світлом коридора. Хлопці, потворно різноликі, як готичні маскарони, з посинілими від холоду вухами, штовхаються, витріщивши очі, роззявивши роти, попід палахкими кулями на стелі. Рожевощокі веселі дівчата, строкато вбрані і майже всі мов недоладні вази, що вийшли з-під руки заваленого роботою гончаря, пріють у своїх зимових картатих пальтах в жаркій тісняві. Над натовпом — грізним, духотним, сліпим — зноситься приглушене, шорохке рокотання з дзвінкими переливами слів: голоси молодості.
_ От я й кажу: "Це тобі не повезло, братику!"
8 Я чую, але не впущу, дорогенький... ^
— Ну, думаю собі, це вже справді по-свинськи.
— А та сучка перевернулась і — їй-бо, не брешу: "Ще раз давай",— каже.
_ Та ти тільки подумай: як може одна безконечність
бути більша за іншу?
_ От хто це говорить, що це він так говорить, хотіла б я
знати.
— По ній зразу видно, бо в неї родимка збоку на шиї відразу червоніє.
— Найбільше він себе любить, якщо хочеш знати.
— А коробка для сніданків — фур-р-р!
— Ну от, диви: безконечність дорівнює безконечності. Правильно?
— І коли я почула, що це вона сказала, я йому візьми і скажи: "Ну, тоді я зовсім не розумію, що до чого".
— Як він не годен спинитися, то хай би не починав.
— В нього аж губа відвалилася. Буквально відвалилася.
— І коли все це було — сто літ тому?
— А тепер, якщо ти візьмеш усі, які є, непарні числа і пододаєш їх — все одно вийде безконечність, правда ж? Це принаймні ти можеш зрозуміти?
— А де то було — в Потсвіллі? .
— ^ Бо я у сорочці, і дуже тоненькій! ^
— "Не повезло?" — каже, а я: "Так,— кажу,— тобі".
— Ну, нарешті! — гукає Пітер до Пенні, коли вона, ідучи між рядів, помічає його. Вона сама, вона — його дівчина; вона сама; його дівчина прийшла до нього і прийшла сама; ось те коло простеньких думок, по якому ходить обертом його серце.
— Я тримаю тобі місце! — знову гукає Пітер. Він сидить посередині ряду; місце, яке він тримає для неї, завалене чужими пальтами й шарфами. Стиснувши у нетерпінні свій самовпевнений рот, вона героїчно пірнає в протоку між ними і пливе, змушуючи всіх підійматися з місць, і сміється, спіткнувшись об чиюсь простягнену ногу.