Зріст боввана – футів вісім, ніг нема, всі пропорції порушені.
Стояло опудало за селом; коли я підійшов ближче, то побачив, що шістнадцять-сімнадцять осіб (невідомо чи це чоловіки, чи жінки, бо відмінностей в одязі у них нема) лежить довкола бридкого цурпалка долілиць. Ніхто не ворушився, і мені здалося, що то якісь колоди, але коли я підійшов ще ближче, вони посхоплювались на рівні ноги та почали вити, як псяюхи, а тоді пішли собі геть , ніби невдоволені тим, що їх потурбували. Неподалік, біля входу до намету чи хатини, стояли три м'ясники – я подумав, що це м'ясники, бо побачив у руках у них довгі ножі, а посередині намету – трьох забитих баранів і одне теля. Але це, мабуть, були офіри цурпалку-боввану, а троє м'ясників – жерці і 17 осіб на землі – офірними, які моляться дерев'янці, благаючи виконання своїх бажань.
Я був щиро вражений цією дурістю і цим тваринним поклонінням дерев'яній потворі: найкраще й найвеличніше творіння Бога, якому Він дав стільки переваг над рештою своїх творінь, наділив мудрою душею, котру прикрасив здатністю величати Творця і шануватися Ним, – і оце створіння здуріло і валяється перед жахливим Ніщо, яке саме ж зробило у вигляді жахливої подобизни, вбраної у шмаття. Це сам диявол перетворив незнання на пекельну посвяту, бо заздрив Творцеві через те, що творіння Його шанували та обожнювали Його, – отож спокусник і звабив людей на таку брутальну мерзоту, якої цурається сама Природа.
Мене поривали ці несамовиті роздуми, а захват мій перетворився на лють, і у гніву я під'їхав до почвару й рубанув шаблею по шапці, – вона розвалилася і повисла на одному з рогів, а один з моїх супутників тим часом схопив кожушину з боввана та хотів поцупити її, як раптом по всьому селу знявся страшний лемент і виття, і звідти висипало душ триста; ми поспішили вчасно дременути, бо у багатьох тубільців були луки і стріли. Але я тоді ж вирішив відвідати їх ще раз.
Наш караван мав пробути ще три доби в містечку за чотири милі звідти, бо треба було поміняти коней, скульгавіли через погану дорогу, – тож у мене був час виконати свій намір. Я поділився ним з шотландським купцем, у хоробрості якого мав нагоду пересвідчитись. Переповів йому все чисто, обурюючись глибиною падіння людини; я також сказав йому, що якби зі мною пішло четверо чи п'ятеро озброєних чоловіків, то ми знищили б ту гидоту й показали б людям, що бовван не здатний себе захистити, а тому й не може бути об'єктом поклоніння чи обожнювання і не може допомагати офірникам.
Він розреготався, а тоді каже: "Ваше завзяття щире, але нащо це вам?" Я відповів, що маю захистити честь Бога, якого ганьбить таке болвохвальство. "Але як же обстоювати честь Бога, якщо люди вас не зрозуміють, доки ви не спробуєте усе їм розтлумачити, хоча й тоді, запевняю вас, вони накинуться й битимуть вас, бо ці відчайдухи – запеклий народ, особливо у справах захисту свого болвохвальства". "Це можна зробити й уночі, – заперечив я, – а обґрунтування наших дій можна викласти письмово їхньою мовою". "Письмово? – здивувався він. – Та серед тутешніх п'ятьох народів ви не знайдете жодної людини, яка вміє читати будь-якою мовою, або принаймні своєю власною". "Жалюгідні невігласи! – не вгавав я. – Однаково я не відступлюсь, а потім нехай їм сама природа розтлумачить, наскільки дико вклонятися таким речам". "Послухайте, сер, – сказав він, – як ви вже заповзялися, то робіть своє. Але зважте на те, що ці дикі народи підкорені царем Московії, і якщо ви таке вчините, то вони тисячами посунуть скаржитися нерчинському губернатору й вимагати відплати. Десять до одного, що вони вчинять заколот і розпочнуть війну з усіма татарами в країні".
Звичайно, усе це треба було обміркувати, проте свій намір я не облишив і цілий думав, як здійснити задум. Надвечір шотландець здибав мене під час прогулянки містом і став зі мною на розмову: "Гадаю, я збив вас від вашого задуму. Але сам відтоді весь час про це думаю, тому що так само ненавиджу бовванів і болвохвальство". "Атож, – відказав я, – трохи збили, але не від самого задуму, а від того, як його здійснити. Нехай потім вони жадатимуть відплати, але я це зроблю". "Ну, – сказав шотландець, – боронь Боже, на поталу бузувірам вас не віддадуть… і не вб'ють". "Що ж вони зі мною зроблять?" "Наприклад, вчинять так, як вчинили з одним росіянином, який теж образив їхнє болвохвальство. Його поранили стрілою в ногу, аби не втік, потім полонили, гольцем голого посадовили на ту почвару, стали кружкома і стріляли в нього, доки все тіло не вкрилося стрілами, а тоді його спалили живцем разом зі стрілами, офіруючи бовванові. Тому самому". "Тепер послухайте мою оповідку", – сказав я. І розповів про наших на Мадаґаскарі, як вони дощенту спалили й знищили село за те, що тубільці вбили одного нашого. А наприкінці додав, що, на мою думку, так слід вчинити і з цим селом.
Він уважно вислухав мою оповідь, а щодо моєї думки про долю села зауважив, що село, про яке він розповідав, розташоване за сотню миль звідси, хоча бовван той самий, бо вони його скрізь носять. Такий собі хід із бовваном по країні. "Тоді, – відповів я, – карати слід боввана. І так буде, якщо я доживу до ранку".
Побачивши мою рішучість, він погодився взяти участь у цьому покаранні і додав, що візьме з собою ще одного дужого свого співвітчизника. "Він саме такий завзятець, докинув шотландець, – який потрібен вам у такій справі". Співвітчизника звали капітан Річардсон. Я про все розповів капітанові і пояснив свої наміри. Він відповів, що пристає до гурту, навіть якщо доведеться полягти за це, після чого ми погодилися йти утрьох. Я розповів про все й партнерові, але він відмовився, пояснивши, що ладен в усьому мені підмагати, коли йдеться про мій захист, а ця виправа йому не до душі. Отак ми дійшли згоди: підемо втрьох та ще мій слуга. Усе зробимо тайкома наступного дня, опівночі.
Відрочення пов'язане з тим, що караван рушатиме в путь наступного ранку, і губернатор, коли ми вийдемо поза його територію, не розглядатиме справу про відплату. Шотландський купець, який перейнявся моїм сміливим задумом, приніс мені татарський кожух чи халат і шапку, а також лук і стріли. Так само він спорядив себе і свого земляка, щоб люди, побачивши нас, не змогли розпізнати.
Увесь вечір ми змішували пальний матеріал зі спиртом, порохом та іншими займистими речовинами, захопили з собою смоли в горщику і через годину після того, як посутеніло, рушили у нашу виправу.
Ми прийшли на місце об одинадцятій, і ніхто з тубільців не підозрював, яка небезпека чигає на їхнього боввана. Місяць світив з-поза хмар, і ми побачили, що бовван так само стоїть на тому ж місці. Усі люди відпочивали, лишень у великій освітленій хаті ми побачили трьох жерців, яких раніше переплутали з м'ясниками. Ближче до дверей ми розрізнили голоси п'ятьох чи шістьох людей і подумали, що, як ми підпалимо боввана, люди повискакують і почнуть усе рятувати, – невідомо було, з чого почати. Гадали перенести боввана подалі й там підпалити, але не подужали його зрушити, і почали міркувати далі. Другий шотландець запропонував підпалити хату, а людей усіх покласти, коли вони вибігатимуть, але я на таке пристати не міг, бо хотів якомога уникнути жертв. "Ось що ми зробимо, – сказав шотландський купець, – спробуємо взяти їх у полон, позв'язуємо їм руки та змусимо стояти й дивитись, як знищують їхнього боввана".
Виявилося, що у нас із собою є запас мотузки, якою ми примоцовували замки рушниць, і тому ми вирішили спочатку напасти тишкома на людей. Постукали в двері, і коли підійшов жрець, ми схопили його, заткали рота й зв'язали руки за спиною, а тоді повели до боввана, вставили до рота затичку, щоб не шумів, зв'язали ноги й поклали на землю. Тоді нас двоє стало біля дверей, чекаючи, що ще хтось вийде подивитися, що сталось, але ніхто не вийшов і до нас підійшов третій. Ми знову тихо постукали і вийшло одразу двоє. З ними, але вже всі гуртом, ми повелися таким же чином, тільки поклали біля боввана подалі один від одного. З дверей вийшло ще двоє, а третій спинився на порозі. Двох ми схопили та звали, а третій позадкував і закричав; шотландець-купець гайнув за ним і, вийнявши приготовану суміш, яка мала диміти й смердіти, підпалив її та пожбурив усередину. Тим часом другий шотландець і мій слуга взяли зв'язаних чоловіків, сполучили їх рука до руки, повели до боввана й там залишили, аби бовван їм допоміг, а самі хутенько повернулись.
Коли в хаті всі почали задихатися від диму, ми вкинули шкіряну торбинку, що зайнялася, як свічка, а самі увірвалися всередину й побачили тільки чотирьох чоловіків, які саме займалися своїм ворожбитським офіруванням. Вони до смерті перепудились, тремтіли й не могли через дим говорити.
Ми вивели їх надвір, бо дим і нас викурив, тихо зв'язали їх і все так само, як з іншими зробили. Потім допровадили їх до решти полонених. Тоді взялися за боввана: і його самого, і шмаття на ньому вимастили смолою, салом і сіркою, напхали в очі, вуха і рота пороху, а в шапку – пальну суміш, висипали решту пального на нього та пошукали, що ще можна докинути; купець-шотландець пригадав, що бачив біля хати сухий фураж, і разом зі своїм другом-шотландцем, приніс повні оберемки. Відтак поприводили полонених, розв'язали їм ноги, вийняли затички з рота, поставили їх перед бовваном і підпалили його.
Ми ще постояли з чверть години, доки не вибухнув порох в очах, роті та вухах боввана і, наче, розвалив його. Тобто ми бачили, що скоро він догорить, і вирішили йти звідти, але шотландець сказав: "Не треба йти, бо ці сіромахи кинуться у вогонь і згорять разом із бовваном". Тому ми зачекали, доки допалає фураж, і аж тоді пішли. Повершивши це, ми уранці повернулися до каравану й заходилися лаштуватись до подорожі, – нікому й на думку не спливло, що ми там не ночували.
Але на тому не край. Наступного дня юрба – не лише з цього, а із сотні інших сіл – зібралася біля міської брами, рішучо вимагаючи відплати від російського губернатора за образу жерців і спалення великого Чам-Чі-Тонгу – так називалася почвара. Нерчинці перелякалися, бо казали, буцім татар зібралося тисяч тридцять тисяч, а за пару днів могло зібратися і всіх сто тисяч.
Російський губернатор послав своїх людей якомога заспокоїти тубільців.