Потім я пішов по прозорну трубу, аби роздивитись судно краще, виставив драбину й виліз на пагорб, як робив завше, коли хотів непоміченим усе до пуття оглянути. Вже з горба я побачив корабель на якорі за дві з половиною ліґи на південний південний схід від мене й ліґи за півтори від берега. Мені здалось, що це англійський корабель, а судно, що ми бачили раніше, – англійський баркас.
Мене охопили змішані почуття: невимовна радість від того, що я бачив корабель, на якому могли бути мої співвітчизники, а отже й друзі, проте не полишали мене й безґрунтовні сумніви, які змушували бути обачним. По-перше, мене здивувало, що робить англійський корабель у цій стороні, бо ніяких торговельних шляхів Англії тут не було, як не було й шторму, що відніс би судно саме сюди, і якщо судно справді англійське, то, либонь, потрапило сюди не з добра, а тому краще мені не висовуватися, аби не потрапити до рук злодіям і вбивцям.
Нехай ніхто не нехтує важкими передчуваннями, навіть коли здається, що все чудово. А такі передчування, погодьтеся, бувають у всіх: це якесь відкриття невидимого світу, безсумнівне спілкування душ, і якщо вони попереджають про небезпеку, то цілком можливо, що це якась дружня сила (байдужки яка – верховна, потойсвітня або підвладна) прагне попередити нас.
І нинішня ситуація підтвердила слушність моїх міркувань, бо якби я не послухався таємної остороги байдуже, звідки вона надходила, – то були мені кінці вкрай, і опинився б я у ще більшій скруті, як ви ось побачите. Незабаром баркас попрямував до берега, ніби ті люди шукали собі бухту для висадки, але наразі підійшли не настільки близько, аби помітити бухточку, де я колись причалював свої плоти, а тому, на щастя, причалили просто в березі за півмилі від мене, бо інакше опинилися б у мене біля дверей і невдовзі вибили б мене з замку та усе собі загребли б.
Коли люди висадились, я зрадів, що всі вони англійці, принаймні більшість; один чи два здалися мені голландцями, але виявилось, що я помилився; усіх разом було одинадцятеро, що троє з них неозброєні й зв'язані; коли перших четверо чи п'ятеро прибульців зістрибнуло на берег, вони насамперед витягли тих трьох полонених: один полонених енергійно й нестримно жестикулював, з гіркотою й розпачем про щось благаючи, а решта двоє, я бачив, стурбовано здіймали руки, хоча й поводились спокійніше. Мене вразило це видовище, і я не знав, на яку стати. П'ятниця, як умів, звернувся до мене англійською: "Пане! Дивіться: англійці також їсти полонених, як і дикуни". А я йому на те: "Гадаєш, вони їх з'їдять?" "Так, – відказав П'ятниця, – з'їдять". "Та ні, – заперечив я, – хоча, може, і вб'ють… Але ж напевно не їстимуть".
Увесь цей час я перебував у невіданні, що коїться, – стояв і тремтів з жаху, що полонених стратять, а коли побачив, як один негідник зняв абордажну шаблю над бідолахою, наміряючись його вбити, мені кров захолола в жилах. Цієї миті я пошкодував, що поруч нема ні іспанця, ні дикуна, який пішов з ним, і що нема змоги підкрастися на відстань пострілу, аби захистити трьох полонених, бо в убійників вогнепальної зброї не було, але тоді мені інше спало на думку.
Моряки-лобуряки позбиткувалися над полоненими, а тоді порозпорошки пішли по острову на розвідини. Троє полонених теж нібито могли піти куди очі світять, проте вони, у розпачі й задумі, посідали на землю. Мені відразу пригадалось, як я вперше опинився на цьому березі й почав роззиратися на всі боки, як вважав себе пропащим, які передчуття мене обсіли, і як я влаштовувався на ніч на дереві, щоб мене не роздерли звірі. Як я тієї ночі не відав про допомогу провидіння, що штормом та припливом підігнало ближче до берега корабель, з якого я харчі возив і різні корисні речі, так і ці троє нещасних не знали, наскільки близько від них допомога та визволення й наскільки вони насправді захищені, хоч і вважають себе покинутими й приреченими. Ми так мало бачимо довкола себе і так багато маємо підстав повністю покладатись на великого Творця світу, який не кидає свої створіння напризволяще, і в найгіршій скруті ці створіння мають за що дякувати, тому що визволення їхнє ближче, ніж вони собі уявляють, – визволення приходить звідти, звідки вони чекали тільки на погибель.
Ці люди потрапили на берег у приплив, і, доки розглядалися, що й до чого, непомітно почався відплив, і баркас опинився на піску. Вони в баркасі залишили двох, які, як я виявив згодом, забагато хильнули й поснули; аж ось один з них прокинувся раніше й побачив, що не подужає сам зсунути баркас з місця, та узявся гукати решту, що розбрелася навсібіч; вони почули його й повернулись до баркаса, але і їм це виявилось не до снаги, тому що баркас заважкий, а пісок у тому місці занадто ворушкий – майже драговина. Тоді вони, як справжні моряки, котрі, на відміну від решти людства, не здатні продумувати щось наперед, кинули баркас і знов порозпорошувались, – я ще чув, як один гукнув іншому, ідучи від баркаса: "Хлопче, дай йому спокій! У приплив він сам зніметься", – і так справді могли вчинити лише англійці. Увесь цей час я себе не виказував і з замку виходив лише на спостережний пункт біля вершини горба, , ще й тішився тим, як добре він був укріплений. Я знав, що човен зможе плисти не раніше, як за десять годин, а натоді вже стемніє, і я зможу розгледіти їхні пересування й підслухати розмову, якщо вони щось говоритимуть.
Я тим часом почав обачніше, ніж раніше, готуватись до бою, знаючи, що цей ворог небезпечніший. І П'ятниці, який став цілким стрільцем, я наказав озброїтись. Я взяв дві рушниці, а йому віддав три мушкети. Вигляд у мене був лютий: грізний кожух із козячої шкури, шапка, яку я вже описував, збоку шабля наголо, два пістолі за поясом і на кожному плечі – по рушниці.
Отож вирішив я до темряви не ворушитись, але приблизно о другій годині, коли припікала жарота, я зауважив, що всі моряки почимчикували до лісу і, мабуть, позасинали. Не спалося тільки трьом бідним бранцям: сиділи вони попід крислатим деревом – десь за чверть милі від мене, і, здавалось, решта їх не бучила. Тим-то я вирішив їм відкритись і розпитати про їхній стан; я рушив як стій, а П'ятниця на певній відстані позаду, – вигляд у нього зі зброєю був лютий, але, на відміну від мене, він на поторочу не скидався. Я непомітно наблизився до них, і, перш ніж вони зауважили мене, гукнув до них по-іспанському: "Звідки ви, панове?" Вони на голос мій здригнулись, але вдесятеро дужче перелякались, побачивши, що до них підходить така химера. Вони промовчали у відповідь і, здавалось, хотіли дременути, але я звернувся до них по-англійському: "Джентльмени, не дивуйтесь: а раптом – поруч із вами ваш друг". "Тоді його послало небо," – поважно відповів мені один з них, скидаючи переді мною капелюх. "Будь-яка допомога – з неба, сер, – відказав я.– То ви дозволите незнайомцеві допомогти вам? Бо, видко, справи ваші кепські. Я бачив висадку на берег, бачив, як ви звертались до нелюдів, що прибули з вами, і як один з них хотів вас зарубати".
Бідолаха плакав і тремтів від зчудування, питаючи мене: "Я розмовляю з Богом чи людиною? Ви звичайна людина чи янгол?" "Не бійтеся, сер, – відповів я, – якби Бог послав янгола рятувати вас, він був би в ліпшому одязі й по-іншому озброєний, прошу, не бійтеся; я – людина, англієць і хочу вам допомогти: у мене лише один слуга, але є зброя та амуніція, тож кажіть, чи ми можемо посприяти вам? Яке лихо вас спіткало?"
"Про нашу справу довго оповідати, сер,– відповів він. – а вбивці близько, але, найшвидше сказати, я був капітаном корабля, команда забунтувала й заледве не вбила мене, а тоді вирішила висадити мене разом із цими двома на відлюдді – з помічником та пасажиром; у цій пущі ми мали вмерти – я й досі не розумію, що оце відбувається".
"Де ці нелюди, ваші вороги? – спитав я. – Знаєте, куди вони подались?" "Онде вони лежать, сер, – показав він на порость неподалік. – У мене серце падає від страху, що вони нас побачили й почули ваш голос, бо тоді вони всіх нас покладуть". "У них є вогнепальна зброя?" – спитав я. "Лише дві рушниці, але одну вони залишили в човні". "Ну, – підсумував я, – тоді решта – моя справа: вони всі сплять, і усіх їх можна перебити… а, може, краще взяти у полон?" Однак капітан відказав, що між ними є два паскудники, яких небезпечно милувати, але як їх упорати, то решта прийде до тями. Я попросив їх показати. Але він відповів, що на такій відстані їх важко розрізнити, але, у кожному разі, він виконає будь-який мій наказ. "Гаразд, – сказав я, – відійдімо, щоб вони нас не бачили й не чули та не прокинулись, а тоді ми вирішимо, що робити". І вони слухняно подалися зі мною до лісу.
"Скажіть, сер, – звернувся я до капітана, – якщо я вас врятую, ви dbrjyfùnt дві мої умови?" Він ніби чекав на умови, і відразу запевнив, що в разі визволення і він, і його корабель повністю перейдуть під мою команду, а якщо не вдасться відбити корабель, то він до самого скону буде зі мною й там, куди я його пошлю, і решта двоє приєдналися до його слів. "Отож, – сказав я, – в мене дві умови: перше – доки ви зі мною на острові, на владу ви не претендуватимете і, якщо я дам вам зброю, ви мені її й повернете та не заподієте лиха ні мені, ні моїм людям на острові і виконуватимете мої накази; друге – якщо ми відіб'ємо корабель, ви безкоштовно доправите мене й слугу в Англію".
Капітан усіляко мене запевнив присягами, що пристає на ці розумні умови, а ще, до скону, віддає в мої руки своє життя. "Тоді, – сказав я. – тримайте три мушкети, порох та кулі, а тепер кажіть, що, на вашу думку, треба робити?" Він знов розсипався у висловах подяки й запропонував командувати мені. На це я відповів, що, вигадувати нічого не варто: найкраще гуртом випалити в них, доки вони лежать, а кого ми не покладем на місці й хто захоче здатись, ми залишимо живими, і нехай гуртовим нашим випалом керує Боже провидіння. А він на те, незважливо, що може й не хотілося б їх убивати, але ж оті двоє невиправних шибеників учинили на кораблі заколот, і тепер, якщо втечуть, то повернуться на облавок, доправлять сюди всю команду і всіх нас вимордують. "У такому разі викруту нема, – сказав я, – стрілятимем за моїм розсудом і залишимося живі".