Я не міг розгадати таємницю її байдужости, пригноблености, її мовчазного незадоволення. Я потягнув батька набік. "Ну от, бачиш? — сказав я. — Адже це як Божий день видно: до її тями дійшло геть усе. Цілковита ілюзія життя. От би сюди твого кузена: він же запевняє, ніби мертві не живуть! Уже рік як бабуся померла, і що ж — вона жива! Та чом не поцілувала мене?" — "Подивись: її бідна голівонька знов похилилась". — "їй кортить піти на Єлисейські Поля". — "Це шаленство!" — "Ти певен, що це їй зашкодить, що від цього вона помре ще більше? Розлюбити мене вона не могла. Невже, хоч як би я її цілував, вона не всміхнеться ніколи до мене?" — "Ради нема, мертві все-таки мертві".
Збігло кілька днів, і дивитися на світлину, зняту Сен-Лу, було мені вже приємно; вона не викликала в мене спомину про те, що мені розповідала Франсуаза, бо цей спомин мене не покидав і я до нього звик. Але наперекір тому; яким я уявляв бабусин стан, такий небезпечний, такий болісний, на світлині, що її допосі оздоблювали бабусині штучки, здольні мене ошукати і потому, як їх викрито, вона вийшла в цьому своєму брилику, насолопленому на чоло, такою гожою, такою хвацькою, що аж ніяк не здавалася горопашною, недужою. А проте, хоча вона про це й гадки не мала, щічки її зберігали свій особливий вираз, щось олив'яне, бліде, як буває у звірючки, що відчуває на собі якусь відзнаку, якусь приреченість, через що бабуся мала вигляд рокованої на смерть, вигляд несамохіть похмурий, несвідомо трагічний, і саме цей вигляд, якого я не розумів, не давав мамі дивитися на світлину: для неї то був не так знімок її матері, як знімок її хвороби, знімок зневаги, яку хвороба своїм брутальним лящем завдала бабусиному обличчю.
Потім я якось наважився і велів передати Альбертині, що прийму її небавом. Бо якось ранком, дочасно спечним, гамір гульливої дітвори, жартівливі крики літників, вигуки газетярів викресали мені вогнистими лініями, перехресними пломінцями сквар-ний пляж, який скроплювали, накочуючись по черзі, своєю свіжістю легкі брижі; звуки симфонічної оркестри зливалися з водяним хлюпотом, посиленим бринінням скрипок, таке було враження, що то бринить заблуканий над морем бджолиний рій. Мені зараз же закортіло знову почути Альбертинин сміх, побачи-ти її приятельок, тих дівчат; які жили в моїй пам'яті злиті водно з неодмінним бальбецьким шармом, з місцевою флорою; і я постановив послати з Франсуазою слівце до Альбертини, просячи її прийти на тому тижні, а поки я снував цю думку, море кожним ніжним шульпотінням кришталевого свого пришибу обгортало мелодію, чиї фрази були нібито відрубні одна від одної, чисто тобі янголята з лютнями, що на шпилях італійських соборів здіймаються між баранцями синього порфиру й пінявого яспису. Але того дня, коли Альбертина прийшла, знову занегодилося, постуденіло, до того ж я не мав нагоди почути її сміх: вона була в злому гуморі. "У цьому році в Бальбеку страшна нудьга, — похвалилася вона мені. — Довго я тут не всиджу. Бачте, я завітала сюди на Великдень, це вже понад місяць! Я сама як перст. З нуди можна повіситися". Саме передощило, небо мінилося на очах, але мені, коли я провів Альбертину до Епервіля (бо Альбертина, як вона висловилася, "гасала" між цим надбережним містечком, де була вілла пані Бонтан, та Енкарвілем, де вона була "на пансіоні" в родичів Розамунди), мені все-таки закортіло пройтися, і я рушив у напрямку гостинця, кудою їздила карета маркізи де Вільпарізіс, коли ми вибиралися з бабусею на прогулянку; калюжі, блискучі під сонцем, яке ще не осушило їх, утворювали правдиве багнисько, і я згадав про бабусю: вона не вміла ходити по болоту, щоб не задрипатися. Вибравшись на шлях, я зрадів великою радістю. Там, де ми бачили з бабусею в серпні тільки листя і, сказати б, яблуневе риштування, нині, як оком сягнути, квітли в нечуваній пишноті яблуні; ноги у них грузли в болоті, а самі вони вичепурилися в бальові строї і нітрохи не боялися забрьохати, найпишніший, який тільки буває, рожевий шовк, вилискував на сонці; морська далечінь правила яблуням нібито за другий план, як ото на японських ритовинах; коли я зводив голову до неба, що світило крізь яблуневий квіт яскравою, аж різало в очах, блакиттю, яблуневий квіт ніби розсувався, щоб показати глиб цього раю. Під цим лазуровим склепінням від кволого, але студеного вітерця ледь погойдувалися рожеві суцвіття. На гілля злітали синички, недбало перескакували з квітки на квітку, було таке враження, мовби всю цю живу красу штучно створив якийсь аматор екзотики і примхливого поєднання барв. Але ця краса зворушувала до сліз, бо, хоч би якого ефекту витонченої штуки вона сягала, чулося, що вона не штучна, що яблуні стоять у щирому полі, мов ті хлопи на гостинці французькому. Аж це проміння сонця змінилося промінням дощу; це проміння посмугувало даль і накинуло на шерег яблунь сіру свою сіть. Але яблуні, як і раніше, вивищували свою квітучу рожеву красу під уже крижаним вітром і тучним дощем: стояла весна.
Розділ другий
Альбертинині таємниці. —Дівчата, яких вона бачить у дзеркалі. — Невідома дама. — Ліфтер. — Маркіза де Камбремер. — Утіхи пана Ниссіма Бернара. — Перший шкіц дивацької вдачі Мореля. — Барон де Шарлюс обідає у Вердюренів.
Побоюючись, як би втіха від цієї самотньої прогулянки не пригасила мого спогаду про бабусю, я підживлював його, думаючи про те, які душевні катуші вона перетерпіла; на мій поклик ця гризота намагалася загніздитися в моїм серці, вона вганяла в нього величезні палі, але моє серденько, мабуть, було замале, мені було несила нести в собі таку велику скруху, моя увага тікала від мене саме тоді, коли туга поставала вся заново, і склепіння її обвалювалось, ще не зійшовшись, як падають, не встигнувши вивершити арки, хвилі.
А проте вже з самих моїх снів я міг би дізнатися, що скорбота, посіяна в мені бабусиною смертю, маліє, бо в цих сновидіннях її вже не так тяжко гнітило моє уявлення про її небуття. Вона досі ввижалася мені недужою, але на шляху до одужання, їй велося краще. Коли ж вона нагадувала про свої муки, я замикав їй уста поцілунками і запевняв, що нині вона здоровісінька. Мені хотілося довести скептикам, що смерть насправді лишень виліковна хвороба. Ось тільки тої щедрої щирости, якою так славилася бабуся, за нею я більше не помічав. Слова її були лише млявою, смиренною відповіддю на мої слова, простим їхнім відлунням; сама бабуся була лише тінню моєї думки.
Хоча фізичного потягу я ще не чув, Альбертина почала будити в мені наче поваб до щастя. Вічно живі в нас мрії про взаємну ніжність залюбки пов'язуються, силою якогось покревенства, зі спогадом про жінку (під умовою, що він уже трохи побляк), з якою нам було добре. Це почуття вертало моїй пам'яті ніжніші Альбертинині лики, лики, не такі весслі, ледь відмінні від тих, які міг оживити в пам'яті фізичний потяг; воднораз поваб до щастя був не такий учепливий, як фізичний потяг, тож я ладен був відкласти справдження свого бажання до зими і в Бальбеку з Альбертиною не бачитися. Але навіть тоді, коли горе ще не вляглося, фізичний потяг відроджується знов. Лежачи в постелі, як цього вимагав приписаний мені режим, я мріяв знову пожирувати з Альбертиною. Хіба не трапляється, що в тому самому покої, де в подружжя померла дитина, їхні тіла сплетуться знову — і в них потім народиться братик померлого немовлятка? Щоб прогнати в собі це бажання, я підступав до вікна і дивився на море. Як і торік, море рідко коли було однакове. А втім, воно не скидалося на торішнє море — чи то тим, що нині була весна з її бурями, чи то тим, що — навіть коли б я приїхав о тій самій порі, що й першого разу, — інша мінливіша погода могла б відмовити цьому узбережжю в деяких відмінах ледачого, млистого й хисткого моря, яке у спеку вмлівало переді мною на пляжі, ледь помітно, з блакитнявим трепетом, здіймаючи ніжне лоно, чи то переважно тим, що мої очі, навчені Ельстіром схоплювати такі подробиці, які я колись зневажав, нині так і прикипали до того, чого торік ще не вміли бачити. Отієї дивовижної для мене розбіжности між усім сільським, що дивилося на мене під час поїздок із маркізою де Вільпарізіс, та плинним, недосяжним, мітологічним сусідством одвічного Моря-Океану вже не було. А в деякі дні і саме море здавалося мені тепер майже сільським. У досить рідкі, справді погідні дні спека промощувала по воді, наче по полю, курний і білий шлях, кінець якого тоненький вершок рибальського суцна бовванів, наче сільська дзвіниця. Ген-ген, ніби поставлена на стерчку фабрика, димував буксир, від якого видно було лише димар, на обрії самітний білий видутий квадратик, утворений не чим іншим, як вітрилом, але якийсь тужавий і ніби вапнястий, нагадував освітлений сонцем ріг якоїсь будівлі на відшибі, шпиталю чи школи. А хмари та вітер у соняшні дні коли не зовсім вводили мене в оману, то бодай посилювали злу-ду першого погляду, враження, підказане нашою фантазією. Бо невпинна гра кольорових розлогів, чітко відбитих між собою, ніби в полях, де рябіє в очах від черезсмужжя, шорсткі жовті й буцімто брудні нерівності морської поверхні, горбки, улоги, де раптом пропадала барка з моторними моряками, схожими на косарів, — усе це в буремні дні робило з океану щось таке саме розмаїте, таке саме мінливе, таке саме незмінне, многолюдне, цивілізоване, як та приступна для повозу земля, по якій я їздив раніше і по якій найближчим часом збирався помандрувати знову. Аж це одного разу, палений жаданням, я, замість лягти, одягнувся й подався до Енкарвіля по Альбертину. Я хотів попросити її одвезти мене до Дувіля, звідки я мав вибиратися у Фетерн до маркізи де Камбремер, а від неї — у Ла-Распельєр до пані Вер-дюрен. Альбертина тим часом зачекала б мене на пляжі, а на ніч ми вернулися б разом. Я сів до приміського потяга, прізвиська якого, прикладені до нього в цих місцях, передали давно вже мені Альбертина та її приятельки, вони сказали, що його взивають Гусінню — за те, що він не йде, а в'ється, Черепахою — за те, що ледве повзе, Трансатлантиком — з приводу його страхітливого гудка, яким він лякав тих, хто переходив через рейки, Фуні, бо він, хоча не мав нічого спільного з фунікулером, видирався на бескеття, Вузькоколійкою, дарма що його колія сягала 60 сантиметрів, Б.А.Ґ — за те, що він курсував між Бальбе-ком і Ґральвастом, проходячи через Анжервіль, і, нарешті, Грамом, чи Т.П.Н.