В останні дні старого року одержання такого листа здавалося мені цілком імовірним. Може, я тут і помилявся, але аби повірити, що він таки прийде, досить нам цього прагнути, потребувати. Солдат переконаний у можливості якогось щасливого відрочення, — що затягнеться на безрік, — тієї миті, коли його вб'ють; злодійчук — коли його злапають, а всі люди — коли вони умруть. Це амулет, який оберігає індивідів, а іноді й цілі народи не від самої небезпеки, а від страху небезпеки, власне, від віри в небезпеку, і, маючи такий амулет, люди іноді здатні мужньо їй протистояти, навіть коли це вкрай важко. Саме така — і не менш безпідставна — надія гріє коханця, який сподівається на замирення, на листа. Щоб не ждати такого листа, досить було б перехотіти його дістати. І навіть коли ти знаєш, що та, кого ти любиш, байдужісінька до тебе, ти все ж починаєш уявляти, які в неї думки, — хай навіть і позначені байдужістю до тебе, — як вона хоче висловити свої думки, як ускладнилося її внутрішнє життя через те, що вона, може, ненавидить тебе і водночас цікавиться тобою. Аби вгадати, що діється з Жільбертою, мені треба було попросту уявити собі вже того Нового року, що я відчуватиму одного з наступних нових років, коли увага, мовчання, ніжність чи холодність Жільберти минатимуть для мене зовсім непоміченими, коли я вже перестану сушити голову над тим, що відпаде саме собою. Коли ми кохаємо, кохання наше таке велике, що не вміщається в нас геть усе; воно променіє до коханої істоти, натикається на неї, як на заваду, завада перепиняє кохання і відкидає його назад, і ось цей відбитий удар власної нашої жаги ми і йменуємо почуттям коханої, і вона, ця жага, чарує нас дужче, ніж при випроміненні, бо ми вже не тямимо, що вона йде від нас.
Перше січня видзвонило всі свої години, а Жільбертин лист так і не надійшов. А що я одержав кілька запізнілих чи залеглих на пошті — через її завантаженість — листів ще й третього та четвертого січня, то й досі не втрачав надії, хоча ставала вона дедалі кволішою. Наступні дні я проплакав. Коли я лаштувався зректися Жільберти, я, мабуть, був не такий щирий, як гадав, ось чому я розраховував на її новорічного листа. Та надія моя зів'яла, перш ніж я встиг запастися іншою, і я мучився, як хворий, що зужив флакончик з морфієм, не маючи напохваті іншого. А може, також (це друге тлумачення не відпадало, бо єдине почуття може складатися з протилежних), уповання на те, що я врешті отримаю Жільбертиного листа, наблизило до мене її образ, відродило хвилювання, з яким я колись чекав побачення з нею, яке будила в мені сама її поява, гадка про її ставлення до мене. Можливість швидкого замирення убивала почуття, чию всесилу ми собі не уявляємо: почуття покори. Неврастеніки відмовляються вірити, коли хтось їх запевняє, що вони майже зовсім заспокояться, якщо лежатимуть у постелі, не читаючи ні листів, ні газет. Вони думають, що такий режим тільки погіршить їхній нервовий стан. Так само й закохані, оцінюючи зречення з надр свого досі зовсім іншого душевного стану, не випробувавши його, не можуть повірити в його доброчинну міць.
Серце у мене так і кидалось, але після зменшення дози кофеїну калатання припинилося. Тоді я подумав, чи це не через кофеїн, зокрема, мене сушила така туга, коли я майже порвав із Жільбертою, туга, яку я щоразу приписував тому, що більше не побачу Жільберти, а як і побачу, то знов набурмосену? Але коли б навіть ліки й завдавали мені страждання, яке моя уява тлумачила б не так (у чому не було б нічого дивного, адже нестерпна душевна гризота в коханців часто викликається тілесною звичкою до їхньої підбічниці) — ліки діяли на мене в цьому разі, як діяло дання, яке вже давно випили Трістан та Ізольда, а воно все не переставало єднати їх. Бо хоч майже одразу я став почувати себе краще, коли мені зменшено дозу кофеїну, але моя гризота, яку трійло, може, спричинило або принаймні загострило, посилилася.
Але незадовго перед серединою січня моє уповання на новорічного листа пропало, і мене знову зв'ялила передсвяткова туга. Найжорстокіше у ній було, либонь, те, що я сам був її несвідомим, самовільним, безжальним і терплячим творцем. Адже я сам працював над тим, щоб єдино для мене дороге — мої стосунки з Жільбертою — унеможливлювалося: уникаючи своєї приятельки, я помалу зміцнював не її збайдужіння до мене, а те, що, зрештою, призвело б до того самого: моє до неї. Я затято й уперто вершив довге й болісне самогубство того "я" у мені, яке кохало Жільберту, і вбивав я його, цілком свідомий не лише того, в що я обертаю теперішність, а й того, що з цього вийде в майбутньому; я знав не лише те, що незабаром розлюблю Жільберту, а й те, що вона про це пошкодує, що, попри всі намагання, ми більше не побачимось, як не бачимося тепер, але вже не через те, що я її дуже кохаю, а, безперечно, тому, що я покохаю іншу, що я до неї рватимусь, що я її чекатиму цілі години, з яких не зостанеться ні секунди для Жільберти, бо вона стане для мене вже нічим. І, звичайно, тієї самої миті (адже я дав собі слово не зустрічатися з нею, хіба вона навпростець попросить мене порозумітися чи щиро освідчитись у коханні, але все це писано вилами по воді), коли я Жільберту вже втратив, а кохав її ще дужче (відчував, чим вона була для мене, гостріше, ніж торік, коли я проводив з нею, як хотів, кожне пообіддя, і коли вірив, що нічого не загрожує нашій приязні), звичайно, тієї миті думка, що я запалаю таким вогнем до іншої, була мені огидна, бо ця думка забирала у мене, опріч Жільберти, моє кохання і мою муку, переживаючи які я в сльозах намагався по-справжньому зрозуміти, чим же є Жільберта, і мусив визнати, що це кохання та ця мука — власність не тільки одної Жільберти і що вони рано чи пізно стануть віном якоїсь іншої жінки. Отож-бо — у кожному разі так уявлялося мені тоді — людина завжди з людьми роз'єднана: поки ми кохаємо, ми відчуваємо, що наше кохання злютоване з іменем жінки, відчуваємо, що кохання здатне воскреснути в майбутньому, але це вже буде кохання до іншої, що кохання до іншої здатне навіть зародитися в минулому. А коли ми вже розлюбимо, ми ладні по-філософському розважати про справедливість кохання — і саме тому, що кохання, про яке зручно говорити, ми в той час не відчуваємо, а отже, і не знаємо його, бо знання в любовних справах неспостїйне, воно з нами тільки тоді, поки в нас живе почуття. Про ту прийдешність, коли я перестану кохати Жільберту, про ту прийдешність, яку мені заповідала душевна мука, хоча ця прийдешність ще мріла переді мною туманно, звичайно, ще був час застерегти Жільберту, застерегти її, що ця прийдешність твориться вже помалу, що її ще можна відвернути, але вона стане неминучою, якщо сама Жільберта не вирятує мене і не знівечить у зародку майбутнього мого збайдужіння. Скільки разів мені кортіло написати або піти сказати Жільберті: "Глядіть! Я наважився, я пішов на останню крайність. Я з вами зустрічаюся востаннє. Ще трохи, і я вас розлюблю". Але на кий біс? Яким таким правом я почну докоряти Жільберті в збайдужінні, якщо я сам, навіть не почуваючи себе через це винним, збайдужів до всього, окрім Жільберти? Востаннє! Мені це здавалося чимось неймовірним, бо я кохав Жільберту. На неї це справило б, мабуть, не більше враження, ніж листи приятелів, де вони просять у нас про останнє побачення, перш ніж виїхати за кордон, побачення, у якому ми їм відмовляємо, — так ми відмовляємо закоханим у нас, але вже набридлим нам жінкам, ганяючись самі за іншими втіхами. Час, відмірюваний нам на кожен день, еластичний; пристрасті, якими ми живемо самі, розтягують його, пристрасті, які ми навіюємо іншим, стискають його, а от звичка його заповнює.
Зрештою, даремно я говорив би з Жільбертою, вона б слухала через верх. Коли говориш, ти завжди уявляєш, що твої вуха тебе слухають, що твій розум тебе слухає. Мої слова дійшли б до Жільберти спотвореними, наче пробившись крізь рухому заслону водоспаду і в кінці шляху до моєї подруги стали б невпізнанними, брязкучими, безглуздими. Правда, яку ми вкладаємо в слова, не торує собі путі навпростець, не обдарована нездоланною очевидністю. Для словесної кристалізації тієї самої правди має пройти чимало часу. Тому політик, який, попри всі аргументи і доводи, вважав політичного опонента за зрадника, готовий поділяти сам ненависні йому переконання того, хто, втомившись їх намарне проповідувати, махнув на них рукою. Тому художній твір, який здався шанувальникам, коли вони читали його вголос, сповненим високих прикмет, а слухачам — пересічним і неоковирним, ці самі слухачі назвуть шедевром надто пізно, щоб про це дізнався автор. Такі перешкоди є в коханні, і хай би там що робив той, кому вони дошкуляють, подолати їх іззовні годі; коли ж він облишить про них і думати, завдяки праці, проведеній другою стороною, завдяки праці, проробленій у душі тієї, що не кохала, перешкоди, об які він стільки бився лобом, упадуть, хоча його це вже не обходить. Якби я попередив Жільберту, що збайдужію до неї, і підказав їй, як цьому запобігти, вона б виснувала, що моє кохання до неї, що моя потреба в ній більші, ніж вона гадала, і нехіть до побачень зі мною у неї тільки б посилилася. Зрештою саме завдяки коханню, яке викликало у мене різні душевні стани, я ліпше, ніж Жільберта, бачив кінець мого кохання. А проте згодом, коли вже збігло досить часу, листовно чи усно, я міг би застерегти Жільберту. Бо хоч тоді вона зробилася б для мене, як направду сказати, уже не такою потрібною, зате Жільберта збагнула б, що я можу жити без неї. На превеликий жаль, люди, хто з добрим, хто з лихим наміром, говорили з нею про мене і говорили так, що вона, певне, подумала, ніби за цими розмовами видно мою просьбу. Щоразу, коли я дізнавався, що Коттар або моя мати або навіть маркіз де Норпуа необережним словом ударемнювали складену мною офіру, нищили плоди мого зречення, викликаючи оманне враження, ніби я одкинувся своєї стриманости, мені було подвійно прикро. Передусім тепер я вже лише від цього дня міг датувати моє важке і плідне мовчальництво, яке без мого відома урвали, а отже, скасували ці непрохані люди. А потім мені було б не так утішно бачити Жільберту, якби вона вже не бачила в мені чесного відречення, а уявляла, ніби я дію тихою сапою, домагаючись побачення, якого вона не призволила мені призначати.