А може намалювати для капітулу святих – його власних улюблених святих, таких, як він намалював після повернення з Антверпена, святого Мартіна і Христофора? Він дістав зображення і подивився на них, але ті йому не сподобалися. Від того часу, коли він їх створив, до сьогодні були випадки, які, в його очах, ніби висміювали праведність старих відлюдників.
Ієронім Босх – Святий Ієроним за молитвою, 1505 Музей Витончених Мистецтв, Гент
Одного разу після полудня — над землею низько нависли холодні червоно-сині хмари — Мельхіор повертався з однієї зі своїх самотніх мандрівок. Біля міської брами його погляд упав на кілька критих екіпажів, які прибули зі сходу; на мить він зупинився, як і інші глядачі, щоб подивитися, за старим звичаєм, на вози, що зупинялися біля міської корчми. Він побачив пару мандрівників, які виповзали з-під будок, полегшено зітхаючи, розпрямляли онімілі кінцівки. Раптом серце забилося у нього в грудях: поруч зіскочив із критого воза чоловік у капелюсі з широкими полями, посохом із срібним наконечником у руці й у такому широкому плащі, що мандрівник здавався вищим і імпозантнішим за інших. Мельхіор одразу впізнав ван ден Кауденберга. Його першим інстинктом було втекти. Але він підбадьорював себе; було зрозуміло, що Магістр Вільних Духів рано чи пізно повернеться сюди. Художник підійшов до приїжджого. У цю мить Кауденберг побачив його, для нього це було несподівано, він простягнув руки й світським жестом обійняв Мельхіора, а кілька бідних юнаків і старих людей дивилися з відкритими ротами на це витончене привітання.
Кауденберг попрямував до корчми, куди, з заціпенілими колінами, йшла більшість прибулих. Але Мельхіор зупинив його:
— Пане, ви знову будете жити в моєму домі, як і раніше, — і махнув одному з бідняків, щоб той забрав хазяйську поклажу від кучера.
Кауденберг заявив, що спочатку не збирався проходити через місто Мельхіора, але випадково не застав свого старого приятеля в Рейнській області, і це прискорило його повернення до Фландрії. Мельхіор подумав, що це не випадковість, що таємний король братства прибув спеціально; але він не сказав цього вголос. Він подумав про інше: Карл ван ден Кауденберг мусить дізнатися ще до того, як вони прийдуть додому, що він, Мельхіор Хінтам, тепер одружився, обов'язково повинен про це впізнати. Присутність бідняка, що ніс скриню, не дозволяла йому говорити, з кожним кроком його збентеження зростало, а тиша ставала настільки незручною, що він помітив, як приїжджий кілька разів пильно дивиться на нього, хоча й сам мовчав. Підійшовши до дому, Мельхіор зупинився на порозі; Кауденберг щедро винагородив носильника, і вони з Мельхіором в рожевому сяйві сутінків подивились один одному в очі. Мельхіор із зусиллям видав легкий тон:
— А зараз, пане, познайомтеся з моєю дружиною. Через півроку після вашого останнього візиту я одружився.
Вражений Кауденберг повторив:
— Ви одружені?
І Мельхіор по тону його голосу відчув, що його гість не вважає його здатним на такий крок. Але відразу після цього запитання той чемно запевнив його, що для нього немає нічого більш почесного, як привітати дружину Мельхіора.
У темній залі будинку Мельхіор, запаливши свічки, покликав Блансінтьє. Вона вийшла з кімнати і завмерла, побачивши незнайомого чоловіка в плащі, капелюсі та з тростю. Вони обоє дивилися на неї: довга тонка темно-багряна сукня була майже чорною, золото й рубіни на її руках і шиї сяяли приглушеним блиском, від якого відкриті ділянки шкіри здавалися ще білішими. Жінка виглядала такою молодою, свіжою й чарівною, що навіть Мельхіорові здалося, ніби він раптом побачив її очима іншого чоловіка — очима гостя, який зняв свій великий дорожній капелюх і схилився з честю над її рукою, яку Блансінтьє йому подала, коли Мельхіор назвав його ім'я. Вона попросила Кауденберга зайти в кімнату, взяла його плащ, капелюх і трость, щоб прибрати їх, і оголосила, що швидко побіжить до найближчого погрібку за столовим вином. Мельхіор і Кауденберг сиділи один проти одного.
Мельхіор уникав пронизливих чорних очей відвідувача; чекав його запитань, але Кауденберг лише ввічливо, стримано сказав:
— Приношу, пане Мельхіоре, свої вітання з витонченістю і красою вашої молодої дружини.
Мельхіор затинаючись промовив кілька слів подяки; він розумів, що Магістр, попри всю свою доброту, хотів би знати більше. Він відкашлявся, а потім коротко й майже сухо повідомив гостеві, що Блансінтьє — дочка чоловіка, якого він, Кауденберг, зустрічав під час свого попереднього перебування в місті, а саме дочка будівельника Кіліаана Бора, який тим часом помер . Він розповів про падіння будівельних риштувань, про смертне ложе Кіліаана і про те, як за бажанням вмираючого відбулися його заручини з Блансінтьє.
Кауденберг задумливо грав своїм перснем. Коли Мельхіор замовк, він запитав цього разу без стриманості:
— Заручини — з вашого дозволу чи без нього?
— Ви самі сказали, — після недовгого вагання відповів Мельхіор, — що моя жінка — красуня.
Кауденберг повільно кивнув, наче цього пояснення було достатньо.
— І ви одружилися перед вівтарем?
Мельхіор підтвердив:
— Священик моєї парафії здійснив наш шлюб.
Магістр посміхнувся і знову замовк, але раптово поза тим мовчанням нагромадилося важливих запитань, запитань, яких Мельхіор боявся. Гість не вимовив їх, а лише запитав, чи Мельхіор отримав його листа й плату за картини. Дякуючи, Мельхіор запевнив, що все пройшло як треба. Він додав, що пізніше отримав замовлення від жителя Кельна, Йоахіма Прахера, і описав Кауденбергу картину, на якій великі риби пожирають маленьких. А магістр знову кивнув — так, він знає про це, і він добре знає Йоахіма Прахера. На його обличчі спалахнула легка гордість; він цього не сказав, але Мельхіор виразно помітив, що господар не без марнославства думає про те, що він обіцяв Мельхіорові роботу й заробіток.
Блансінтьє повернулася з вином, накрила на стіл і принесла їжу, дуже вибачаючись за прості страви, які подала гостю. Але Кауденберг, похитавши головою, ввічливо заявив, що її частування — це саме те, чого він хоче і що для нього це є здоровим: він мандрівник, який понад усе цінує простоту та гостинність. Важка їжа, до того ж, коли її дуже багато, вже забрала надто багато життів.
Мельхіор поставив нові свічки в свічник і налив вина; сам він, усупереч своїй звичці, випив кілька келихів, його збентеження розтануло в темному жарі передчуттів. Блансінтьє також випила, коли гість підняв кубок за її здоров'я. Мельхіор бачив, наскільки жінка налякана, але в якийсь момент вона подолала свою сором'язливість, підвела очі й коротко й тихо всміхнулася їхньому гостеві. Обличчя Кауденберга, різко й темно вирізане світлотінями, які відкидало полум'я свічок, зберегло чоловічу доброту, але його очі зустрілися з її поглядом із коротким спалахом. Взагалі то, Мельхіор не бачив того чорного спалаху, але він не пропустив чарів, що розцвіли між магістром і Блансінтьє, наче троянда, що все ще замикає в собі душу і дихання. Це його не здивувало: він міг багато сказати про чари Кауденберга, як у відношенні чоловіків, так і жінок. Приємне блаженство від вина наповнило його тихим вогнем, з його думок і почуттів зникла уся суворість, коли вони спорожнили останній глечик вина, разом з тостом за їх дружбу втрьох, який підняв Мельхіор.
У протверезінні наступних днів Мельхіор боявся, що магістр задасть йому якісь запитання про його одруження — запитання, яких він боявся. Але Карл ван ден Кауденберг нічого не запитував. Мельхіор лише помітив, що коли гість був із ним і Блансінтьє, його допитливий погляд постійно блукав то на нього, то на неї. Іноді у Мельхіора виникало враження, що немає потреби нічого приховувати: для людини, знайомої зі світом, і такого знавця людей, як Кауденберг, справжній стан речей не міг залишитися прихованим, йому було легко побачити, що між Мельхіором Хінтамом і дочкою Бора-будівничого не цвіла ангельська любов адамітів. Часто такі думки будили в ньому бажання не таїти своїх хвилювань і непокоїв, оголити своє серце перед магістром і спитати його, як полагодити те, що так сильно не вдалося і зараз залишилося понівеченим. Але сором, боязкість і вроджена простота серця утримали його від цього зізнання. Однак він поговорив з Кауденбергом про замовлення капітулу, відносно якого у нього ще не було замислу.
Почувши це, гість засміявся:
— Дивно, майстре Хінтаме, що вам не вистачає ідей, а ви ж та людина, з якої, як я вважав, ідеї витікають, мов вода з джерела. Вас, напевно, турбує щось, що це джерело заткало... Можливо, це і справді був добрий час, коли я не застав свого друга Прахера вдома і прибув сюди... Дайте мені день-два, щоб все обдумати, і я впевнений, що можу дати вам кілька порад.
Занепокоєний зауваженням Кауденберга, Мельхіор дещо незграбно відповів, що очікуватиме саме таких порад. І Кауденберг знову посміхнувся з мудрістю світської людини й прихованою насмішкою, посмішкою, яку Мельхіор не міг витримати.
Як раніше, так і тепер Кауденберг ходив у гості до заможних містян, особливо банкірів, відвідував меси та вечірні, роздавав подарунки бідним і намагався бути поміченим на вулиці в компанії одного або кількох членів Ради двадцяти чотирьох. Він також супроводжував Мельхіора на збори Зелених Шапок, але вечорами часто залишався вдома, писав листи в усі кінці світу, шукав гінців, які могли б їх доставити. При цьому він завжди знаходив час посидіти з Мельхіором у майстерні, і виявилося, що у нього справді були ідеї для картин, замовлених капітулом.
— Цього разу, — сказав він, — нехай це буде картина з Євангелій, друже мій; згадайте випадки найдавніших переказів, про які ми звикли говорити... Я бачу перед собою три картини, їх рідко малюють, але вони гідні того, щоб їх показати християнам. — Він таємничо посміхнувся, не дивлячись на Мельхіора, уявні картини, з якими він бавився, очевидно, йому подобалися. — Ви, мабуть, чули про праправнука Адама, який мав би бути сином Каїна, але насправді від Каїна його відділяє багато поколінь — він є нащадком онука Каїна Кенана: я маю на увазі Єноха, який мандрував з Богом і піднявся на небо ...