Він роздивився криваву рану, але не знайшов нічого страшного, бо удар виявився не дуже сильний, – за два-три дні усе загоїлося.
Однак, не було багато пуття від перемоги: ми втратили верблюда, але здобули коня. Але цікаво, що коли ми повернулися до села, китаєць зажадав у мене сплати за верблюда. Я відмовився, і справу було передано місцевим китайському судді. Віддаю йому належне: він виявив багато розуму і неупередженості. Вислухавши обидві сторони, він строго запитав китайця, який ходив зі мною купувати верблюда, чий він слуга. "Я не слуга, – відповів той, – я тільки супроводжував іноземця". "На чиє прохання?" – запитав суддя. "На прохання іноземця", – відповів китаєць. "В такому випадку, – сказав суддя, – ти був слугою іноземця; і, оскільки верблюд був вручений слузі, це все одно, що він був вручений хазяїну, і він повинен заплатити за худобу". Питання вичерпане, і я не міг заперечити ні слова; захоплений таким мудрим рішенням, я охоче заплатив йому за верблюда і послав за іншим; сам я, однак, цього разу вважав за краще не рушати з місця, бо мені й одного разу вистачило.
Місто Цицикар, до якого ми наближались, розташовувалося на кордоні китайської імперії й тому, на їхню думку, було укріплене. Дозволю собі припустити, що, звичайно, всі татари в Каракатії, – а їх там кілька мільйонів, – не зможуть зруйнувати фортечні мури за допомогою своїх луків і стріл. Але знавці такі укріплення вважають смішними, якщо йдеться про сучасні гармати.
Нам лишалося до міста ще приблизно два дні шляху, коли по всій дорозі з'явилися вістовці з попередженням, що мандрівникам і караванам слід зупинитися і чекати на охорону, бо за тридцять миль від міста бачили десятитисячне татарське військо. Для мандрівників це були кепські новини, але приємно було почути, що губернатор про нас турбується, і в нас буде охорона. І дійсно, за два дні нам надіслали двісті солдатів з китайської залоги, що розташовувалась ліворуч від дороги, та ще триста солдатів з Цицикару, і ми сміливо рушили далі. Триста солдатів рухалися попереду, двісті – позаду, наші люди – по боках верблюдів, тобто вантаж і весь караван опинився посередині. Таке шикування було зручне для бою, і ми вважали, що зможемо протистояти десятьом тисячам монгольських татар, але наступного дня, коли з'явилися нападники, ситуація виглядала інакше.
Розділ XV. Опис знищуваного боввана
Рано вранці, дорогою від зручно розташованого містечка Шанґу до річкової переправи ми могли б сподіватися на напад татар, коли караван перейде брід, а ар'єрґард залишиться позаду, та татари, схоже, доброї розвідки не мали. Однак вже за три години, коли дійшли до пустелі, що мала миль 15-16 завширшки, ми помітили, як здіймається хмара куряви, – це означало, що ворог зближується, підострожуючи коней.
Передова китайська варта, яке ще так хизувалася напередодні, втратила рішучість, а солдати почали озиратися, а це свідчить про те, що вони лаштуються тікати. Мій однодумець, старий лоцман, гукнув до мене: "Сеньйоре англійцю, хлопці треба підбадьорити, бо ми через них загинемо, – солдати не зможуть дати відсіч татарам". "Згоден, – відповів я, – але що ж робити?" А він: "Нехай наші, чоловік по п'ятдесят, підтягнуться з флангів і підбадьорять їх. Тоді вони хоробро битимуться, а інакше дадуть драла". Я відразу під'їхав до командира і побалакав з ним. Він пристав на нашу думку, і тоді по п'ятдесят чоловік наших приєдналися до китайців з флангів, а решта вершників утворила помічну лаву. Рух ми продовжили, залишивши окремим загоном двісті солдатів на охорону верблюдів та, як виникне потреба, та для утворення допоміжної лави відсічі зі ста чоловік для порятунку п'ятдесятьох солдатів, що йшли позаду валки.
Татари не забарилися: їх було щонайменше десять тисяч. І ось їхній загін наштовхнувся на нашу передову варту, а коли татари під'їхали на відстань рушничного пострілу, обидва наші фланги висунулися вперед і, за наказом командира, стрілили випалом. Татари зненацька зупинилися, повернули назад і подалися доповідати, як їх зустріли. Наш гуртовий стріл, схоже, протверезив татар: військо постояло, подумало й повернуло ліворуч, покинувши свій задум нападати на нас, а нам це якраз було наруч, бо наразі не вистачало ще битися з такою армією.
Два дні по тому ми прибули в місто Цицикар, чемно подякували губернаторові за турботу, зібрали з каравану близько ста крон і заплатили китайській охороні та вирішили добу перепочити. Це, власне було залогове місто на дев'ятсот солдатів. Спорудили його, тому що колись тут проходив кордон Московії, але московити покинули ці терени й відійшли миль на двісті на захід від міста, бо бо ці пустирища ніяк використовувати неможливо. Тим часом війська для охорони кордону в таку далечінь надсилати важко, – адже до Московії як такої ще дві тисячі миль. Відтам ми переправилися через кілька великих річок, пройшли дві жахливі пустелі – по одній з них ми йшли цілих шістнадцять днів (мені казали, що то нічийна земля) – і 13-го квітня дійшли до московських володінь. Здається, першим містом, містечком чи фортецею московського царя був Аргун на західному березі річки Аргун.
Я страшенно зрадів з нагоди прибуття в християнську країну або, принаймні, керовану християнами. Бо хоча московити, на мою думку, навряд чи заслуговують на назву християн, проте, вони видають себе за таких і на свій копил дуже побожні. Будь-який тямущий мандрівник зрозуміє, як гарно потрапити нарешті в край, де знають ім'я Бога та Збавителя, шанують його і вклоняються, а не в край, де лоюди в омані обожнюють диявола, вклоняються монстрам, стихіям, тваринним почварам і потворним подобизнам. В усіх містах і селищах, що ми проходили, стояли пагоди, боввани, якісь храми, а темні люди обожнювали ще й витвори власних рук. Натомість у цьому краї був, принаймні, культ християнства, перед Ісусом ставали навколішки, свідомо чи несвідомо панувала християнська реліґія, люди зверталися до істинного Бога й шанували його, – тому й зраділа моя душа. Цим відчуттям я поділився з хоробрим шотландським купцем – узяв його за руку й сказав: "Дяка Богові, ми знову серед християн". Він усміхнувся й відповів: "Постривайте втішатися, земляче, бо ці московити – дивні християни. Ще кілька місяців ви зустрічатиметесь тільки з назвою, а не духом християнства". "Однаково, – заперечив я, – це краще за поганство і обожнювання дияволів". А він на те: "Ось побачите, що, крім російської залоги в містах і поодиноких жителів, на тисячі миль – живуть найгірші неосвічені погани". І так воно виявилось насправді.
Ми наразі перебували на найбільшому земному суходолі, якщо я правильно читаю мапи; відси – принаймні тисячу двісті миль до моря на схід, дві тисячі – до Балтийського моря на захід, а тим шляхом далі ще до Па де Кале – понад три тисячі миль. П'ять тисяч миль відокремлювали нас від від Індійського або Перського моря на півдні і біля восьмисот миль – від Крижаного моря на півночі. Дехто вважає, буцім на північному сході нема моря і можна йти до полюса, повернути на північний захід, а там суходолом до самої Америки, проте я маю підстави вважати, що це не так.
На теренах Московії дуже довго жодних міст нам не зустрічалося, а бачили тільки річки, що всі з них плинули на схід, як показували мапи, що їх мав дехто в каравані. Зрозуміло, що всі ці річки впадали у велику річку Амур, яка впадала в Східне море або Китайський океан. Кажуть, ніби гирло річки геть чисто заросло очеретом три фути завтовшки й двадцять-тридцять заввишки, хоча я цьому не вірю. Але пливти туди нема чого, бо торгових шляхів там нема, а татари, котрим усе це належить, торгують лише худобою. Тому ніхто ніколи баркою не плив за водою до самого гирла й з гирла ніколи не припливали судна. Певне одне: річка тече на схід і дорогою вбирає багато приток та на тій же широті впадає в море. Тож ми переконані, що море там є.
За кілька ліґ на північ є ще кілька великих річок, що течуть прямцем на північ, як Амур тече на схід. Усі вони зливаються у велику річку Татарія, названу так на честь монгольських татарів – народів, що живуть найдалі на півночі. Китайці вважають їх найпершими татарми у світі, а наші географи припускають, що ці народи згадуються у Святому Письмі й називаються Гог і Магог.
І ці річки, що течуть на північ, і всі ті, про які я ще розповім, доводять, що Північний океан і з того боку омиває суходіл, тому й нема підстав вважати, буцім суходіл тягнеться там аж до Америки і що нема сполучення між Північним і Східним океанами. Але годі: я згадав про це тільки тому, що такі були мої спостереження на той час.
Від річки Аргун ми йшли невеликими переходами і дякували цареві, який потурбувався розташовувати міста й містечка якомога частіше для солдатських залог на зразок укріплених військових осідків римлян у найвіддаленіших країнах імперії. Я читав, що деякі з цих останніх будувалися в Британії для охорони торгівлі й розміщення мандрівників. Таке саме й тут, – скрізь у містечках і осідках залоги й губернатори були росіянами християнської віри, а жителі залишалися поганами, які приносили офіри бовванам та обожнювали сонце, місяць, зірки чи просто всі небесні світила. Ці люди – найбільші варвари з усіх дикунів і поган, що я бачив, – щоправда, на відміну від американських дикунів, людожерами вони не були.
Ми таке бачили на теренах між Аргуном, коли увійшли до володінь Московії, та Нерчинськом, де росіяни й татари живуть разом; цю пущу ми долали двадцять діб. В одному селі поблизу Нерчинська мені заманулося, з цікавості, придивитися до їхнього грубного й нестерпного життя. Тоді у них випав великий офірний день; на старому пеньку стояла подобизна дерев'яного боввана, – принаймні так ми собі уявляємо диявола. Голова навіть віддалено не схожа на голову якоїсь земної почвари, вуха завбільшки з козячі роги, і такі ж заввишки, а очища – завбільшки з крону, ніс – наче кривий баранячий ріг, рот розтягнутий чотирикутний, ніби у лева, з огидними іклами, гачкуватими, як нижня частина дзьоба папуги. Одягнений він був препаскудно: у кожух – шерстю назовні, на голові величезна татарська шапка, крізь яку стирчали два роги.