І це напевно так, бо він сам чув, як вони про це перегукувалися, їм було не до тями, що людина може стріляти вогнем, говорити громом, вбивати на відстані, не здіймаючи руки; щодо цього старий мав рацію, — згодом я ще й з інших джерел довідався, що відтоді дикуни ніколи не намагалися висісти на острові, налякані оповідками чотирьох втікачів (яким, отже, вдалося вижити); вони вірили, що кожного, хто попливе на зачарований острів, боги вб'ють вогнем. Але цього наразі я не знав і тому ще довго тримався на сторожі й поводився з усим своїм військом обачно, — однак нас тепер було четверо, і я будь-коли міг би тепер напасти у відкритому полі на сотню дикунів.
Розділ XVII. Візит заколотників
Каное чомусь не з'являлись, і страх, пов'язаний з поверненням дикунів, поволі минув, і я повернувся до думки дістатися до континенту, та й батько П'ятниці запевняв у сприянні їхнього племені, якщо я справді туди вирушу. Щоправда одна поважна розмова з іспанцем захитала мої наміри, бо я збагнув, що до того берега справді прибилося ще шістнадцять вигнанців – іспанців та португальців, – й живуть у мирі з тубільцями, але ж їм бракує найважливіших речей – просто для виживання. Я розпитав його про подробиці рейсу, і він розповів, що іспанський корабель ішов з естуарію Ла Плата до Гавани, де мав вивантажити шкури й срібло та забрати назворот наявний там європейський крам; на облавку перебувало п'ятеро португальських матросів, яких вони підібрали з розбитого корабля; п'ятеро іспанських матросів потонули відразу після трощі, а решта, долаючи численні небезпеки, врятувалася й прибилася, примираючи голодом, до берега людожерів, де їх могли щомиті зжерти. Він сказав, що в них була якась зброя, але то дарма, бо не мали вони ні пороху, ні куль, — море зіпсувало майже весь порох, а рештки вони витратили на добування їжі під час першої висадки.
Я поцікавився, що, на його думку, з ними там станеться, і як вони планували тікати. Він відповів, що вони раз по раз радилися, але ж не було в них ні судна, ні інструментів для його побудови, ні харчів, і завжди все закінчувалося слізьми й розпачуванням. Тоді я спитав, як вони сприйняли б мою пропозицію підготуватися й тікати, і як би воно виглядало, якби усі вони були тут. Я по-правді визнав, що найбільше боюся зради й утисків, якщо моє життя опиниться в їхніх руках, бо вдячність давно вивелася, й тому люди нехтують зобов'язаннями, прагнучи вигоди. Вкрай погано, якщо вони використають мене для втечі, а тоді зроблять мене своїм в'язнем у Новій Іспанії, де саме з англійця – як би він туди не потрапив – зроблять офіру, а тому краще най мене живого зжеруть дикуни, аніж ченці вхоплять мене безжальними пазурами й віддадуть на поталу інквізиції. Однак я додав, що якби вони всі були тут, то гуртом ми побудували б достатньо велику барку, аби всі попливли в ній на південь до Бразилії, до островів чи іспанського узбережжя на півночі, але якщо, одержавши зброю, вони на віддяку примусово доправлять мене до своїх, то за моє жито буде мене бито, і ситуація моя лише погіршиться.
Іспанець відверто й винахідливо відповів, що його товариші розуміли свій прикрий стан, і, на його думку, вони не дозволять собі відплатити визволителеві чорною невдячністю; отож, з мого дозволу, він може з дідом піти до них і обговорити це, а тоді передати мені їхню відповідь; він домовиться, що вони ствердять присягою, що повністю коритимуться мені як командирові й капітану, вони зі святими дарами заприсягнуться на Євангелії робити усе по правді й рушити тільки до вказаної мною християнської країни, і керуватися до висадки в такій стороні лише моїми наказами, про що вони передадуть мені власноручний контракт. І ще він наполіг, що першим стане під присягу, що, доки житиме, не покине мене, хіба що сам я накажу, і до останньої краплі крові стоятиме за мене, якщо його земляки зламають своє слово. Він доводив, що його товариші – чемні й чесні люди в притузі, у них нема ні зброї, ні одягу, ні їжі, – перебуваючи у повній залежності від дикунів, вони давно втратили надію повернутися до свого краю, і тому, якщо я допоможу їм визволитися, вони захищатимуть мене тілом і душею.
По таких запевненнях я вирішив, що утік не втік, а погнатися можна, і погодився послати на перемовини діда-дикуна й іспанця. Але щойно ми налаштувались, іспанець висловив осторогу – розважливу і щиру, що мені припало до серця: за його порадою ми принаймні на півроку відклали задумане звільнення. Справа стояла так: він у нас жив уже майже місяць і придивлявся, як я, з допомогою Провидіння, пораюсь, він бачив наші запаси рису та ячменю; мені самому того забагато, але тепер, коли в моїй родині вже четверо, доводилось економити, а ще на шістнадцятеро його співвітчизників цього, бігме, не вистачить, а на суднові запаси, якщо ми збудуєм барку, й поготів не стане, аби дотягти до якоїсь християнської колонії в Америці; отож він і запропонував дозволити йому разом з двома іншими пообкопувати та упорати ще одну ризку землі – наскільки вистачить в мене засівного зерна, і допіру зерна нового врожаю вистачить і на його співвітчизників, бо нестача зерна могла б призвести до незгоди й думки про те, що насправді йшлося не про їхнє визволення, а попали вони з вогню та й в полумінь. "Ви знаєте, – каже він, – що діти Ізраїля спочатку зраділи, що їх вивели з Єгипту, але потім, коли забракло хліба в пущі, вони повстали на Самого Бога".
Його пересторога була настільки доречна, а порада настільки добра, що мене вона втішила, та й щирістю я був задоволений; отож узялися ми вчотирьох копати, наскільки дозволяв дерев'яний реманент, і вже за місяць, до сівби, ми упорали таку площу, що змогли посіяти двадцять два бушелі ячменю й шістнадцять глеків рису, тобто весь засівний резерв, залишивши собі без лишку на півроку до нового врожаю, рахуючи час від виділення засівного зерна, бо в цій стороні по півроку до жнив чекати не треба.
Тепер нас багато, достатньо, щоб подолати страх перед дикунами, – хіба що посунуть вони хмарою; при потребі ми тепер вільно ходили по всьому острову; тим часом нас не полишали думки про втечу чи визволення і про те, що для цього слід зробити. Отож я позначив кілька придатних для роботи дерев й загадав П'ятниці з батьком зрубати їх, а іспанцеві пояснив, що слід робити й призначив наглядати за роботою. Я показав їм, скільки праці я докладав, аби розтесати велике дерево на дошки, і наказав їм робити те саме, доки ми не матимем принаймні десятка великих дощок з доброго дуба – біля двох футів завширшки, тридцять п'ять завдовжки й два-чотири дюйми завгрубшки, – уявіть-но лишень, скільки довелося над цим гибіти.
Водночас я примудрився примножити черідку кіз; для цього одного дня рушав П'ятниця з іспанцем, а наступного він ішов зі мною (по черзі), і так ми принесли з двадцятеро козенят і долучили до черідки, бо на полюванні вбивали тільки матку, а малечу забирали до череди. Але над усе – наближався час сушити виноград, і я порозвішував на сонці таку неймовірну кількість кетягів, що в Аліканте такою кількістю сушених на сонці ридзинок наповнили шістдесят-вісімдесят сипанок; ми здебільшого їли тільки хліб і родзинки, і, повірте, з цим жити можна, бо вони дуже тривні.
Заходили жнива, шуміла колосом нива; у мене, бувало, родило й більше, але для наших потреб досить, бо посіяли ми двадцять два бушелі ячменю, а намолотили понад двісті двадцять; така ж пропорція і з рисом; цього вистачило б прохарчуватися до наступного врожаю і нам, і шістнадцятьом іспанцям, якби вони були вже в мене, та й на подорож вистачило б до будь-якої країни світу, власне, до Америки. Ми спочатку позаносили й позсипали зерно до приміщення, а тоді взялися плести зсипи, що вистачило на ввесь запас зерна; іспанець виявився вправним кошикарем, ще й мені виказував, що я ніяк те плетиво не захищаю, але я в тому потреби не бачив.
Тепер, коли ми надбали їжі на усіх очікуваних гостей, я послав іспанця до його товаришів на той берег – подивитися, що з того вийде. Я суворо наказав не привозити нікого, хто спочатку не присягне в присутності його й діда-дикуна, що не заподіє шкоди, не битиметься й не нападатиме на острові на добру людину, яка послала по них, аби їх звільнити, і приєднаються до неї й боронитимуть від подібних спроб і діятимуть лише за її наказом, – усе це має бути написане й власноруч підписане. Щоправда, ми не замислилися над тим, як саме вони це робитимуть, не маючи ні пера, ні атраменту.
З такими настановами іспанець і дід-дикун, батько П'ятниці, вирушили тим самим каное, в якому припливли, тобто в якому їх могли доправити на острів як бранців, аби зжерти. Я дав їм по мушкету з кремінним замком, пороху та куль на вісім пострілів, ще й приказував економити їх, тобто стріляти лише притьмом.
Мене ця справа захопила, бо це була перша спроба за двадцять сім років і кількоро днів хоч щось зробити для власного звільнення. Я дав посланцям хліба й ридзинок, що вистачило б їм на багато днів, а якщо до них приєднаються іспанці – то днів на вісім, побажав щасливої дороги й провів їх, узгодивши сиґнал, який вони вивісять при поверненні, аби я їх здалеку впізнав. Вони рушили під навальний вітер, як місяць був у повні, за моїм календарем – у жовтні, але це приблизно, бо я так і не спромігся встановити, скільки днів у моєму підрахунку було втрачено; ця непевність стосувалось і лічби років, але згодом, коли я пере провіряв свої записи, з'ясувалося, що роки я вказував правильно.
Минуло днів вісім, відколи вони відпливли, коли сталася зі мною пригода, подібної до якої в історії нема: якось уранці я міцно спав у хатині, коли прибіг до мене мій слуга П'ятниця, гукаючи: "Пане, пане, вони вже тут, вже тут!" Я схопився на рівні ноги, натягнув якусь одежину і, попри ймовірну небезпеку, пішов через гайок, котрий з роками перетворився на справжній ліс; зброю, всупереч звичці, я не взяв, а коли подивився на море, то відразу побачив за півтори ліґи судно, що прямувало до нас під клівером із сильним добережним вітром, але, як я зауважив, не від берега навпроти, а від південного кінця острова. Тоді я гукнув П'ятницю й наказав йому сховатися, бо це не ті, на кого ми чекали, – це можуть бути і вороги, і друзі.