Іде дощ — вічний дощ, що завжди зв'язаний у моїх спогадах з усіма трагедіями цієї великої війни. Заходить вечір, він готується наставити цим людям велику, як світ, пастку.
" * Sf
З уст в уста передаються нові накази. Нам роздають гранати з залізними кільцями. "Кожному взяти по дві гранати!"
Проходить майор. Він у похідній формі, засупонений, тримається простіше. Він каже:
— Добрі чутки, хлопці! Воші тікають! Як — будете зухами, га?
Вісті вихором облітають наші лави:
— Попереду нас ідуть марокканці і двадцять перша сотня. Атака почалася на правому фланзі.
Капралів кличуть до капітана. Вони повертаються з оберемками металевих предметів. Бертран мене обмацує. Він Щось чіпляє до гудзика моєї шинелі. Це кухонний ніж.
— Ось глянь, що я тобі причепив до шинелі! — кал<е він. Він дивиться на мене і йде шукати інших людей.
— А мені? — питає Пепен.
— Ні,— відказує Бертран.— Брати добровольців для цього діла заборонено.
Ми чекаємо в глибинах дощистого простору, розгойдуй ваного випалами, позбавленого інших меж,' окрім ліній канонади. Бертран пороздавав ножі й вертається. Кілька жовнірів сідають на землю; декотрі позіхають.
Ось суне роверист Бієт, він тримає на руці непромокальний плащ якогось офіцера і явно одвертається від нас.
— Ти що ж? Не ідеш з нами? — гукає йому вслід Кокон.
— Ні,— відповідає той.— Я в сімнадцятій сотні, а п'ятий батальйон не йде в атаку.
— Ну й щастить отому п'ятому батальйону. Ніколи він так пе гарує, як ми!
Бієт уже далеко; всі дивляться йому вслід і невдоволено супляться.
До Бертрана підбігає якийсь солдат і щось шепоче. Бертран обертається до нас і мовить:
— Ходімо! Наша черга!
Враз усі заворушились. Ми ставимо ноги на приступки, вирізані саперами, плече в плече вилізаємо з траншеї і видряпуємося на бруствер.
* * *
Бертран стоїть на схилі. Він оглядає нас бистрими очима. Ми всі в гурті. Він командує:
— Вперед!
Голоси чудно бринять. Ми вирушили якось дуже швидко, несподівано. Все це як сон. У повітрі не чути свисту. Серед гуку гармат виразно розрізняєш незвичайне тихомир'я в рушничній стрілянині...
Ми, як автомати, спускаємося слизьким нерівним схилом, іноді підсобляючи собі гвинтівкою з настромленим баї летом. Око4 несамохіть укмічає кожну подробице: розриіу землю, рідкі наколи з обірваним дротом, уламки в ямах. Не віриться, що ми серед білого дня стоїмо на цьому схилі, кілька зацілілих жовнірів ще пам'ятають, як вони надзвичайно обережно спускалися сюди в пітьмі, а інші тільки нишком позирали в той бік крізь бійниці. Ні, нас не обстрілюють. Цілий батальйон вийшов з-під землі, і це, здається, лишилося непоміченим! Тихомир'я таїть якусь загрозу; вона все зростає. Бліде світло засліплює нас.
Увесь косогір укритий людьми; вони спускаються разом із нами. Праворуч вирізняється сотня, яка прямує до яру через хід 97, що колись прорили німці; тепер він зруйнований.
Ми виходимо на наші дротяні загорожі. Нас не обстрілюють. Незграбні вояіщ спотикаються, падають і підводяться. По той бік загорожі ми перешиковуємося і спускаємося трохи швидше. Наш рух мимоволі прискорюється. Раптом до нас долітає кілька куль. Бертран велить берегти гранати, чекати до останньої хвилини.
Але його голос тлумиться: раптом над нами, на всю широчінь схилу, спалахують лиховісні вогні, розтинаючи повітря жахливими вибухами. По всій лінії, справа наліво, небо вергає гарматними, а земля — вибухами. Моторошна завіса відокремлює нас від світу, відокремлює від минулого, від майбутнього. Ми зупиняємося, наче прикипіли на місці, приголомшені цією раптовою грозою, що гуркоче навкруги; в єдиному пориві вся наша юрба стрімко кидається вперед. Ми спотикаємось, хапаємось одне за одного, оповиті високими хвилями диму. З гуркотом проносяться циклони оберненої на порох землі; в глибині, куди ми ринемо безладними лавами, розступаються кратери один біля одного, один в одному. Ми вже не бачимо, куди влучають випали. Зриваються з ланцюгів такі сатанинські, оглушливі борвії, що ми почуваємо себе згладженими зі світу тільки самим гуркотом громових злив, цих здорових сліпучих зірок, що сповнюють повітря. Ми бачимо, відчуваємо, як ці уламки пролітають зовсім близько над головою, сичать, немов розпечене залізо в воді. Раптом я пускаю рушницю: гарячий подих вибуху боляче ошпарив мені руку. Я хапаю її, хитаючись; пригнувши голову, біжу далі, в бурю, пронизану рудими блискавками, в згубні потоки лави; мене підстьобують фонтани гарячого пилу й кіптяви. Від різких вибухів гарматиів аж боляче вухам; гук і лязкіт ударяє в потилицю, пронизує, скроні, і годі стриматись від болісного крику. Від сірчаного духу аж нудить. Дихання смерті нас штовхає, підіймає, розгойдує. Ми кидаємося вперед стрибками, не знаючи куди. Очі кліпають, сльозяться, сліпнуть. Попереду вогненний обвал. Шлях перетято.
Це заслонний вогонь. Треба пройти крізь цей вогненний вихор, крізь ці страшенні поземі хмари. Ми проходимо. Пройшли. Якісь привиди кружляють, злітають і падають, освітлені раптовими зблисками. Я на мить розрізняю чудні обличчя кричущих людей; ці крики чуєш, але не бачиш. Багаття величезними червоними й чорними бескеттями падає навколо мене, вириває землю з-під моїх ніг і відкидає мене обік, ніби пружну іграшку. Пам'ятаю, як я перестрибнув через труп; він горів, увесь чорний; багряна кров шкварчала на вогні, і, пригадую., поряд зі мною поли чиєїсь шинелі зайнялися й залишили димовий слід. Праворуч, уздовж усього ходу 97, спалахували й тислися, як люди, низки моторошних світляків.
— Вперед!
Ми трохи не біжимо. Люди падають; хто валиться, як підтятий, ницьма, хто, поволі схиляючись, спускається, наче сідає на землю. Ми сахаємося, щоб не спіткнутись об мертві тіла, простерті чи здиблені, і н£ поранених — це пастка небезпечніша: поранені бояться й чіпляються за живих.
Міжнародний хід!
Ми добігли. Довгі, виткі стебла колючого дроту видерті з корінням, порозкидані, поплутані, зметені бомбардуванням. Між цими залізними чагарями, вогкими від дощу, земля розбахана й вільна.
Міжнародного ходу ніхто не стереже. Німці його покинули або перша хвиля атаки уже пройїпла тут... Зсередини він наїжачився рушницями, поставленими вздовж насипу. На дні валяються знівечені трупи. В рову із купи тіл стирчать нерухомі руки в сірих рукавах з червоними крайками та ноги в чоботях. Подекуди насип знищений, дерев'яні кріплення порубані; увесь бік траншеї розбитий, засипаний неймовірним сміттям. В інших місцях зяють круглі колодязі. Особливо врізалась мені в пам'ять траншея, вбрана в химерне рам'я, укрита барвистим ганчір'ям: на мішки для землі німці, очевидно, використали сукна, паперовий та вовняний крам з яскравими візерунками; все це награбовано в якійсь меблевій крамниці. Це пайстра, це тяжина, це строкате, пошматоване лахміття скрізь звисає, метляється на вітрі, майорить і танцює перед очима.
Ми розсилалися по траншеї. Поручник, перестрибнувши на той бік, нагинається, кличе нас криками й знаками:
— Не зупиняйтесь там! Уперед! Далі!
Ми ліземо вгору насипом, хапаючись за мішки, рушниці, плечі. Дно яру зоране гарматними, завалене уламками, кишить порозкиданими тілами. Деякі нерухомі, як неживі речі, інші тихо ворушаться або корчаться в конвульсіях. Заслонний вогонь бушує й далі пекельними випалами позад нас, на тому місці, де ми вже пройшли. Але там, де ми зараз, під горбом,— мертва зона для ворожої артилерії. х
Хвилинна й напевна тиша. Ми чуємо трохи краще. Переглядаємось. Очі лихоманково світять, до лиця прилила кров. Всі дихають натужно; в грудях калатає серце.
Ми ледве пізнаємо один одного, немов здибаємося вічна-віч на далеких берегах смерті. У цьому проблискові, серед кромішнього пекла, ми перемовляємось похапцем кількома словами:
— Це ти?
— Я! Ну й перепадає нам!
— Де Кокон?
— Не знаю.
— Бачив капітана?
— Ні...
— Ти живий?
— Так...
Яруга вже позаду. Перед нами виступає другий схил. Ми, один по одному, беремося східцями, викопаними в землі.
— Увага!
Досягши половини сходів, якийсь солдат, поранений уламком гарматня в бік, падає, немов плавець, простягнувши вперед руки, з голови скотився шолом. Чорна тінь пірнає кудись у безодню; я помічаю тільки, як над чорним профілем майорить чуб.
Видираємось на чолопок.
Перед нами стелеться безбарвне пустирище. Спершу ми бачимо тільки крейдяну кам'янисту жовто-сіру рівнину, їй нема краю. Поперед нас ні одної людської хвилі, ні одної живої душі, тільки мертвяки: свіжі трупи як ніби ще страждають або сплять; старі останки розмиті дощем і майже поглинені землею.
Наша розстрільня кидається вперед стрибками й виходить на верхів'я; я відчуваю, як обік мене двох чоловік поранено; дві тіні кинуто на. землю, вони падають нам під ноги: один — з пронизливим криком; другий — мовчки, як приголомшений ударом бик. Третій зник, несамовито махнувши руками, немов його підхопило вітром. Ми несамохіть стискуємо лави і продираємося вперед, усе вперед; пробоїна заповнюється сама собою. Фельдфебель зупиняється, підіймає шаблю, випускає її, падає навколішки, поривчасто відхиляється назад; каска злетіла; він застигає, втупившись у небо. Наша шерега розривається на бігу, щоб не порушити цю нерухомість.
Поручника вже не видно. Начальства більше нема... Жива хвиля, що б'є об край цієї високорівні, нерішуче зупиняється. Серед тупоту чобіт чути хрипке дихання,
— Вперед! — гукає хтось із солдатів.
І всі ще стрімкіше ринуть уперед, до безодні.
* * *
— Де Бертран? — жалібно стогне хтось із передніх.
— Оно! Там!..
Бертран зупинився, нахилившись над пораненим, але швидко кидає його, і поранений простягає до нього руки і, здасться, схлипує. —
Як тільки він нас доганяє, з-за горбка починає торох котіти кулемет. Це моторошна хвилина; вона ще страшніша, ніж коли ми пробігали крізь землетрус і заслонний вогонь. Знайомий голос кулемета виразно й грізно звертається до нас. Але ми вже не зупиняємось.
— Далі! Далі!
Ми cánaeMo, хрипко стогнемо, ми мчимо далі, до обрію.
— Воші! Я їх бачу! — гукає хтось.
— Еге... З траншеї стирчать голови... Ця лінія — траншея. Зовсім близько. A-а, падлюки!
Ми й справді помічаємо невеличкі сірі кепі; вони то піднімаються, то опускаються упорівень землі за п'ятдесят метрів від нас, над смугою поборозненої чорноземлі.
Купку людей, серед якої біжу і я, щось підкидає.