Хай нашої таємниці не знає ніхто.
– О, таж я не "ніхто", – буркотливо озвався батько Горіо.
– Ви добре знаєте, що ви – це "ми".
– Цього я й хотів! Ви не звертатимете на мене уваги, правда ж? Я приходитиму і знову йтиму, як дух всюдисущий, але невидимий. Бачиш, Фіфіно, Нінето, Дедель, хіба я не правду казав тобі: "На вулиці д’Артуа є гарненька квартира, умеблюємо її для нього". А ти не хотіла. Я дав тобі життя, і я дав тобі радість. Батьки повинні завжди давати, щоб бути щасливими. Завжди давати – це значить бути батьком.
– Як то? – спитав Ежен.
– Так, так, вона не хотіла: боялася дурних пліток, але чи варто на догоду світові жертвувати щастям? Та всі жінки мріють зробити те, що зробила вона…
Батько Горіо розмовляв сам із собою, бо пані де Нусінген повела Растіньяка в кабінет, і звідти відразу ж долинув звук поцілунку, хоч і дуже обережного. Кабінет своєю елегантністю не поступався перед іншими кімнатами квартири.
– Чи я вгадала ваші бажання? – спитала Дельфіна, вертаючись у вітальню і сідаючи до столу.
– О, ви перевершили їх, – сказав Ежен. – На жаль, я занадто тонко відчуваю цю довершену розкіш, цю здійснену мрію, усю поезію молодого елегантного життя, щоб не бути гідним їх. Проте я не можу прийняти їх від вас, я сам занадто бідний, щоб…
– Ах, он як! Ви вже чините мені опір, – промовила вона з чарівною гримаскою, тим жартівливо-владним тоном, до якого жінки вдаються, коли хочуть поглузувати з чиїхось сумнівів, щоб легше розвіяти їх.
Але того дня Ежен надто суворо допитував себе, та й арешт Вотрена, показавши йому глибину прірви, куди він мало не скотився, так укріпив у ньому почуття честі й делікатності, що він не міг піддатися ніжному насильству Дельфіни над своїми доброчесними поглядами. Його охопив глибокий смуток.
– Як? – вигукнула пані де Нусінген. – Ви відмовляєтеся? Чи знаєте ви, що це означає? Ви не вірите в майбутнє, ви не наважуєтесь зв’язати себе зі мною? Отже, ви боїтеся зрадити мене? Якщо ви любите мене, якщо я… я люблю вас, то чому ви відступаєте перед такою мізерною послугою? Коли б ви знали, як радісно мені було влаштовувати це парубоцьке кубельце, то не вагалися б і попросили б у мене пробачення. Я мала ваші гроші й знайшла для них добре застосування, – от і все. Ви хочете бути великодушним, а насправді – дріб’язкові. Ви хочете значно більшого… Ах! – зітхнула вона, спіймавши пристрасний погляд Ежена. – Ви маніжитесь через дрібниці! Якщо ви не любите мене, то, звичайно, тоді не приймайте цього дарунка. Доля моя в одному вашому слові. Кажіть!.. Тату, переконайте його, – додала вона після паузи, звертаючись до батька. – Невже він думає, що я менш вимоглива у питаннях честі?
На обличчі батька Горіо застигла усмішка наркомана, коли він слухав милу суперечку.
– Дитино! Ви стоїте на порозі життя, – мовила пані де Нусінген, схопивши Ежена за руку, – перед вами неподоланна перепона, рука жінки допомагає вам усунути її, а ви відступаєте! Ви матимете успіх, ви зробите блискучу кар’єру, удача написана на вашому прекрасному чолі. Хіба тоді ви не зможете повернути мені те, що я вам сьогодні позичаю? Адже ж дарували колись дами своїм лицарям зброю, шпаги, шоломи, панцири і коней, щоб ті в ім’я своїх дам могли битися на турнірах! Ежене, те, що я вам даю, – це зброя нашої епохи, знаряддя, потрібне кожному, хто хоче добитися чогось у світі. Мабуть, дуже гарне те горище, де ви живете, якщо воно схоже на татусеву кімнату! Ну що ж, ми сьогодні не обідатимемо? Ви хочете мене засмутити? Відповідайте ж! – вигукнула вона, смикаючи його за руку. – Боже мій! Тату, умовте його, бо інакше я піду і ніколи більше не побачуся з ним.
– Зараз умовлю, – сказав батько Горіо, отямившись від свого екстазу. – Любий пане Ежене, ви позичаєте гроші у лихварів, правда ж?
– Доводиться, – відповів Растіньяк.
– Чудово, ось ви і в моїх руках, – вів далі старий, виймаючи потертий шкіряний гаманець. – Я сам став лихварем, я сплатив усі рахунки – ось вони. Ви не винні жодного сантима за все те, що тут є. Все це становить не таку вже велику суму – не більше п’яти тисяч франків. Я позичаю їх вам – я. Ви не відмовитесь прийняти їх від мене, я ж не жінка. Ви напишете мені на клаптику паперу розписку і колись повернете ці гроші.
Ежен і Дельфіна здивовано перезирнулися, їхні очі зросилися слізьми. Растіньяк узяв руку старого і гаряче потиснув.
– Та чого там, хіба ви не мої діти? – сказав Горіо.
– Але як же ви це зробили, добрий мій тату? – спитала пані де Нусінген.
– Ось як, – відповів він. – Коли я умовив тебе переселити його ближче до себе, то став помічати, що ти купуєш різні речі, немов для молодої, і я сказав собі: "Вона опиниться в скруті". Повірений каже, що процес проти твого чоловіка про повернення тобі майна триватиме понад півроку. Так от! Я продав свою довічну ренту в тисячу триста п’ятдесят ліврів; п’ятнадцять тисяч я обернув на довічну ренту в тисячу двісті франків, забезпечену нерухомим майном, а з решти грошей сплатив вашим постачальникам, діти мої. У цьому будинку нагорі я найняв кімнату за сто п’ятдесят франків на рік; я можу жити як князь на сорок су в день, та ще й лишатиметься дещо. Одежі мені майже не треба, я й старої не зношу. Ось уже два тижні я тихенько всміхаюся в бороду, кажучи собі: "Які вони будуть щасливі!" Ну, хіба ви не щасливі?
– О, тату, тату! – скрикнула пані де Нусінген, кидаючись на груди батькові. Вона осипала його поцілунками, пестила його щоки своїм золотим волоссям, обливала слізьми його старече обличчя, осяяне радістю. – Любий татусю, ви справжній батько! Ні, такого, як ви, більше немає на світі! Ежен вас і раніше любив, а як любитиме тепер!
– Дітоньки мої! – вигукнув батько Горіо; він уже десять років не відчував на своїх грудях биття доччиного серця. – Дельфіно, ти що ж, хочеш, щоб я з радощів умер? Серце моє розривається. Ну, пане Ежене, ми вже квити!
І старий стиснув дочку у своїх обіймах так, що вона скрикнула:
– Ой, мені боляче!
– Я зробив тобі боляче? – сказав він, пополотнівши, і глянув на неї з виразом нелюдського страждання. Щоб змалювати обличчя цього Христа батьківської любові, треба шукати порівнянь у картинах, що їх створили великі майстри пензля для зображення муки, прийнятої на себе Спасителем заради блага світу. Горіо ніжно поцілував дочку в те місце, де його пальці занадто міцно стиснули її стан.
– Ні, ні, я не зробив тобі боляче, – сказав він, допитливо всміхаючись. – Це ти мені зробила боляче своїм вигуком. – Обережно поцілувавши дочку, він прошепотів їй на вухо: – Я витратив значно більше, але треба обманути пана Ежена, бо інакше він гніватиметься.
Ежен був приголомшений безмежною відданістю старого й дивився на нього з простодушним захопленням, яке в юні літа дорівнює благоговінню.
– Я буду гідним усього цього! – скрикнув він.
– О мій Ежене, як прекрасно ви це сказали! – І пані де Нусінген поцілувала студента в лоб.
– Заради тебе він відмовився від мадмуазель Тайфер та її мільйонів, – додав батько Горіо. Так, дівчинка вас кохала; а тепер, коли вмер її брат, вона багата, як Крез.
– О, навіщо ви кажете це! – вигукнув Растіньяк.
– Ежене, – сказала йому Дельфіна на вухо, – сьогодні мені весь вечір буде сумно. Ах, я кохатиму вас вічно!
– Ось найкращий мій день з часу вашого шлюбу! – вигукнув батько Горіо. – Хоч би які страждання посилав мені Господь, аби тільки не через вас! Я казатиму собі: у лютому цього року я був одну хвилину щасливіший, ніж може бути щаслива людина за все своє життя. Глянь на мене, Фіфіно! – сказав він дочці. – Правда ж, вона гарна? Скажіть, чи багато ви зустрічали жінок з таким кольором обличчя, з такими ямочками на щоках? Ні, скажіть правду! Це ж я створив таке чудо! А тепер, коли вона завдяки вам пізнає щастя, вона буде в тисячу разів гарніша. Якщо ви, дорогий мій, захочете мати мою частку раю, я поступаюсь вам нею, а сам готовий іти в пекло. Давайте їсти, їсти! – раптом заявив він, нетямлячись від радощів. – Все це наше!
– Любий тату!
Горіо підвівся, підійшов до дочки, взяв її за голову і, цілуючи коси, сказав:
– Коли б ти знала, доню, як мало треба тобі зробити, щоб мене ощасливити. Заходь іноді до мене, я буду там нагорі, – тобі досить ступити лише кілька кроків. Обіцяєш мені, скажи?
– Добре, любий тату.
– Скажи ще раз.
– Добре, мій любий тату.
– Помовч, а то я дам собі волю і примушу тебе повторити це сто разів. Давайте обідати.
– Цілий вечір вони бавилися, як діти; батько Горіо пустував не менше, ніж молоді. Він лягав біля ніг своєї дочки і цілував їх; довго дивився їй в очі, терся головою об її сукню, – одне слово, чинив шаленства, на які здатен тільки найніжніший, юний коханець.
– Бачите? – сказала Дельфіна Еженові. – Коли батько з нами, треба належати йому неподільно. Це буде іноді дуже заважати нам.
Ежен, у якому вже не раз спалахували ревнощі, не міг осудити її за ці слова, хоч вони й таїли в собі коріння невдячності.
– А коли ж буде остаточно закінчено опорядження квартири? – спитав Ежен, оглядаючи кімнату. – Невже нам сьогодні доведеться розлучитися?
– Так, але завтра ви прийдете до мене обідати, – сказала вона з хитрим виразом. – Завтра – день Італійської опери.
– Я буду в партері, – сказав батько Горіо.
Настала ніч. На пані де Нусінген чекала карета. Батько Горіо і Ежен повернулися в пансіон Воке, розмовляючи дорогою про Дельфіну з дедалі більшим захопленням, що викликало цікаве словесне змагання між двома пристрасними почуттями. Ежен не міг не визнати, що батьківська любов, не заплямована ніякими особистими інтересами, переважала його кохання своєю сталістю й глибиною. Для батька його кумир був завжди чистий і прекрасний, його обожування живилось і минулим, і майбутнім.
Вони застали пані Воке біля каміна в товаристві Сільвії та Крістофа. Стара господиня скидалася на Марія серед руїн Карфагена. Вона дожидала двох пансіонерів, які ще в неї лишалися, ремствуючи разом із Сільвією на своє горе. Лорд Байрон вклав в уста свого Tacco прекрасні слова нарікань на життя, але їм далеко до глибокої щирості, що звучала в скаргах пані Воке.
– Отже, завтра вранці ти звариш лише три чашки кави, Сільвіє. Подумати тільки! Мій дім – порожній! У мене аж серце крається! Що за життя без пансіонерів? Ніщо! Ось мій дім і збезлюднів.