Я не хочу, щоб хтось подумав, нібито я причетний до такого страшного злочину й намагаюсь уникнути кари.
— Я таких повноважень не прийму,— сказав Дуглас.— Годі в мене клопоту і з англійцями та отим зрадником з Півдня, Марчем. До того ж, я щирий шотландець і не хочу помагати й далі заганяти нашу церкву в ярмо Риму чи примушувати баронські корони схилятися перед митрами й сутанами *. Отож, вельможний герцоге Олбані, візьміть ці повноваження на себе. І я уклінно попрошу вас, високосте, трохи погамувати завзяття тих служителів святої церкви, з якими вам доведеться діяти заодно; нехай вони не заходять надто далеко. Бо запах від кострищ над Теем змусить Дугласа повернути назад од мурів Яорка.
Герцог поквапився запевнити графа, що своїми повноваженнями він користуватиметься помірковано і з милосердям.
— Немає сумніву, — промовив король Роберт,— що ці повноваження мають бути якнайширші, і ми й самі не ухилятимемось від постанов святого суду, якщо це не шкодитиме шотландській короні. Одначе ми віримо, що тоді, як громи святої церкви падатимуть на голови підлих авторів тих єретичних учень, до нещасних жертв їхньої облуди буде виявлено співчуття й милосердя.
— Свята церква завжди саме так і чинила, мілорде,— відказав пріор домініканців.
— Отже, нехай святий суд з належною увагою приступає до роботи ім'ям нашого Лбрата Олбані та інших осіб, на яких доречно буде покласти ці повноваження,— сказав король.— А тепер іще раз закриємо нашу раду. А ти, Ротсею, іди зі мною і дай мені спертися на твоє плече. Я хочу поговорити з тобою наодинці.
— О, ти диви! — вигукнув принц таким тоном, ніби звертався до норовистого коня.
— Що означає цей грубий викрик, хлопчику? — здивувався Роберт.— Невже ти ніколи не навчишся поводитись розумно й чемно?
— Не подумайте, що я хотів вас образити, владарю мій,— відповів принц.— Але ми розходимось, а як бути з цим досить дивним випадком із відрубаною рукою, що її так по-рицарському зняв із хреста Дуглас, так і не вирішили. Ми в Перті почуватимемо себе незатишно, якщо в нас будуть з городянами незлагоди.
1 Митра — головний убір, сутана — верхній одяг католицького духівництва.
— Я візьму цей клопіт на себе,— сказа* Олбані.— Роздамо трохи земель та грошей, не поскупимось на гарні слова — і городяни заспокояться й на цей раз. Та слід було б усе ж таки остерегти придворних з їхніми людьми, щоб жили з містом мирно.
— Безперечно,— ваявив король.— Треба видати щодо цього суворий наказ.
— Надто багато честі для тих вахлаїв,— заявив Дуглас.— Та нехай буде так, як бажає ваша величність. Я, з вашого дозволу, піду.
— Так і не скуштувавши з нами гасконського вина, мілорде? — здивувався король.
— Даруйте,— відказав граф,— та мене сйрага не мучить, а пити просто так я не люблю. Я п'ю тільки тоді, коли мені хочеться, або щоб скріпити дружбу.— І Дуглас пішов.
Після цього в короля мовби камінь з душі спав, і він звернувся до Олбані:
— А тепер, мілорде, нам слід узяти в шори цього гульвісу Ротсея. А втім, сьогодні він зробив раді добру послугу, і нехай вона буде покутою за йото легковажні вчинки.
— Я щасливий чути ці слова,— відповів Олбані, але недовірливо-співчутлива міна на його обличчі свідчила про те, що він не розуміє, в чому ж заслуга принца.
— Ні, брате, ти таки тугодум,— промовив король.— Мені не хочеться вірити, ніби в тобі прокинулась заздрість. Хіба ж не ти зауважив, що Ротсей перший підказав нам, як залагодити справу, з горянами? Правда, завдяки своєму досвіду ти вбрав принцову пораду в кращу форму, і після того ми всі її прийняли... Та й тепер ми так і розійшлися б, не ухваливши ще одного важливого рішення, якби Ротсей не нагадав нам про сварку з городянами.
— Я не маю сумніву, владарю мій,— сказав герцог Олбані тим примирливим тоном, якого — він це бачив — сподівався від нього король,— що мій небіж і спадкоємець трону своєю мудрістю скоро позмагається навіть з батьком!
— А може,— озвався герцог Ротсейський,-^ мені вигідніше буде позичити в одного члена нашої родини зручнішу й благороднішу мантію облуди? Вона ховає всі людські вади, і ніхто не знає — маємо, ми їх чи ні.
— Мілорде пріор,— звернувся Олбані до домініканця,— зробіть ласку, залиште нас на хвилю самих. Нам з королем треба сказати принцові щось таке, чого не повинен чути ніхто, навіть ви.
Священик уклонився й вийшов.
Коли два багрянородні брати і принц зосталися в залі самі, Роберт мав вигляд украй спантеличений і засмучений, Олбані — похмурий і замислений, і навіть Ротсей під личиною звичайної своєї легковажності намагався приховати певну тривогу. Хвилину в залі панувала мовчанка. Перший заговорив Олбані.
— Брате-королю, промовив він,— мій небіж і принц сприймає кожне моє слово дуже підозріливо й упереджено. Тож я змушений просити вашу величність узяти на себе клопіт повідомити йому те, що він конче має знати.
— Звістка, мабуть, і справді досить прикра, коли навіть мілорд Олбані не може вбрати її в медові слова,— зауважив Ротсей. N
— Годі тобі так зухвало поводитись, хлопче! — не стримався король.— Щойно ти нагадав нам про сварку з городянами... Хто її завів, Давиде?.. Що то за люди намагалися серед ночі влізти у вікно до мирного городянина, збаламутили криками спокій наших підданих, аж вони, почувши небезпеку, повибігали перелякані зі смолоскипами на вулиці?
— Мені здається, там було не стільки тої небезпеки, скільки переляку,— відповів принц.— Та звідки мені знати, що то за люди зчинили той переполох?
— Там був один із твоїх придворних,— провадив король.— І я того нечестивця покараю по заслузі.
— Серед моїх придворних, наскільки я знаю, нема жодного, хто здатний заслужити гнів вашої величності,— відповів принц.
— Не викручуйся, хлопче... Де ти був уночі перед Валенти-новим днем?
— Слід сподіватися, служив доброму святому, як і личить простому смертному,— недбало відповів юнак.
— А чи не скаже герцог Ротсейський, що робив тої святої ночі його стайничий? — запитав Олбані.
— Відповідай, Давиде... Я наказую тобі відповідати! — зажадав король.
— Раморні був у мене на службі... Гадаю, така відповідь задовольнить мого дядечка?
— Але не мене! — гнівно вигукнув Роберт.— Бог свідок, я ніколи не бажав людської крові, але я зажадаю голови Раморні, якщо тільки закон дасгь мені таке право. Це він під'юджує тебе і бере участь у всі* твоїх безглуздих і розпусних витівках. Я подбаю, щоб він цього більш не робив... Покличте сюди Мак-Луїса з вартою!
— Не губіть невинного! — вигукнув принц, ладен будь-що врятувати свого улюбленця від небезпеки.— Даю слово честі, тої ночі Раморні виконував одне моє доручення і не міг брати участі в сутичці.
— Не * бреши й не викручуйся! — сказав король і простяг принцові перстень.— Поглянь, ось перстень з печаткою Раморні! Він загубив його в тій ганебній бійці! Перстень потрапив до рук одного з людей Дугласа, і граф передав його герцогові Олбані. Не проси більше за Раморні — він помре! Йди геть з моїх очей! І кайся, що слухавсь підлих порад, через які й стоїш тепер переді мною з брехнею на вустах!.. Ганьба тобі, Давиде, ганьба! Як син ти збрехав батькові, як рицар — главі ордену!
Принц стояв німий, убитий усвідомленням власної провини. Потім у ньому взяла гору схована глибоко в душі шляхетність, і він кинувся батькові в ноги.
— Брехливий рицар,— промовив він,— заслуговує ганьби, невірний підданий — смерті. Але дозволь синові благати в батька прощення для слуги, який не схиляв мене до гріха, а сам проти власної волі виявився причетним до нього з мого наказу! Дозволь мені взяти на себе весь тягар провини за власне безумство, тільки пожалій тих, хто були скоріше моїм знаряддям, ніж моїми спільниками. Згадай, батьку: Раморні взяли до мене на службу з волі моєї благословенної матері!
— Я забороняю тобі вимовляти її ім'я, Давиде! — вигукнув король.— Вона щаслива, що не дожила до того дня, коли її улюблене дитя зганьбило себе злочином і брехнею!
— Я справді негідний вимовляти її ім'я,— сказав принц.— І все ж таки, любий батьку, в ім'я матері я мушу уклінно просити тебе помилувати Раморні.
— Якщо ви дозволите мені сказати слово, величносте,— втрутився Олбані, бачачи, що між батьком та сином незабаром настане замирення,— я пораджу звільнити Раморні зі служби в принца, усунути його від оточення герцога, а тоді покарати так, як він того заслужив. Довідавшись, що Раморні попав у не-ласку, городяни заспокояться, і справу не важко буде залагодити чи затерти. Тільки нехай його високість не намагається захистити свого слугу.
— Давиде,— звернувся король тремтячим голосом і зі слізьми в очах,— ти згоден заради мене звільнити зі служби того небезпечного чоловіка? Заради батька, який для тебе вирвав би з своїх грудей серце!
— Я зроблю так, батьку, зроблю негайно ж! — відповів принц і, схопивши перо, поквапно написав наказ про звільнення Раморні й передав його в руки Олбані.— Як би мені хотілося, батьку мій королю, так легко виконувати всі твої побажання! — додав він, знов упавши до ніг Роберта, який підвів його й ніжно пригорнув.
Олбані насупив брови, однак змовчав. Та через хвилину-дві сказав:
— тепер, коли цю справу так щасливо залагоджено, дозвольте, ваша величносте, запитати: чи не бажаєте ви піти сьогодні до церкви на вечерню?
— Звичайно, піду,— відповів король.— Хіба я не повинен скласти подяку господові за теу що він повернув моїй сім'ї мир і злагоду? Адже ви теж підете з нами, брате?
— Ні, з дозволу вашої величності, я не піду,— відказав герцог.— Я мушу домовитися з Дугласом та іншими лордами про те, як привабити отих гірських яструбів на нашу принаду.
Отож герцог Олбані пішов обмірковувати свої шанолюбні плани, а батько з сином вирушили до церкви скласти Всевишньому подяку за своє щасливе примирення.
РОЗДІЛ ХІУ
Чи підеш ти в гори, Ліззі Ліндсей, Чи підеш зі мною ти? Чи підеш ти в гори" Ліззі Ліндсей, Мій дім і любов берегти?
З давньої балади
Один із попередніх розділів починався сценою в королівській сповідальні. А зараз ми хочемо намалювати читачам ще одну таку картину, тільки обставини й дійові особи будуть зовсім інші. Замість похмурої готичної зали в монастирі перед нашими очима, на схилі гори Кіннаул, відкриється один із найчарівні-ших краєвидів Шотландії, і там, біля підніжжя скелі, з якої погляд сягає далеко-далеко навкруги, ми побачимо Пертську Красуню.