— Що вам, ради самого неба, до того, чи мені до вподоби бути повішеним, чи задушеним, чи кинутим у Луару, чи зарізаним, чи колесованим, чи підвішеним живим у залізній клітці, чи похованим живцем у замковому рівчаку, чи страченим якимсь іншим способом, який буде завгодно обрати королеві Людовіку, щоб позбутися свого відданого слуги? Нічого вам підморгувати й показувати пальцем на Трістана Пустинника: я бачу цього мерзотника не гірше за вас. Та в нього руки короткі, до мене не дістануть. Але досить про мою безпеку. А от для вашої власної честі, присягаюся рум'янцем на щоках святої Магдалнни, куди криши зовсім не затівати цього діла або вже так облагодити, щоб піхто й кінців не знайшов. А то хіба багато честі в тому, що вашу високість скинув з коня якийсь шалений шотландський хлопець!..
— Ну, ну! — сказав лорд Крофорд. — Хай ваша високість не соромиться цього. Це не вперше шотландець ламає спис благородного рицаря. Я радий, що юнак поводився хоробро.
— Я нічого не можу заперечити проти цього, — промовив Дюнуа, — але коли б ваша милість приїхали трохи пізніше, то хтозна, чи не з'явилося б вільне місце у вашому загоні лучників.
— Авжеж, авжеж, — відповів лорд Крофорд, — пізнаю вашу руку по цій розколині на шоломі. Ану, візьміть хто-небудь його в хлопця і дайте свою шапку — її сталева обшивка краще оберігатиме голову, ніж цей розбитий горщик. Проте дозвольте сказати вашій милості, що й ваш панцир теж не без позначок доброї шотландської руки. Одначе, Дюнуа, я мушу просити герцога Орлеанського й вас сісти на коней і їхати за мною, бо я маю повноваження й доручення припровадити вас в одне місце, хоч мені й дуже не хочеться це робити.
— Чи можу я сказати кілька слів, лорде Крофорд, отим прекрасним дамам? — спитав герцог Орлеанський.
— Жодного звуку, — відповів лорд Крофорд. — Я надто щирий друг вашої високості, щоб дозволити вам такий безумний вчинок. — Потім, звернувшися до Квентіна, він додав — Ти, юначе, виконав свій обов'язок. Виконуй його й далі і їдь собі, як тобі було доручено.
— З вашого дозволу, пане мій, — сказав Трістан з своєю звичайною грубістю в голосі, — юнак мусить знайти собі іншого провідника. Я не можу обійтися без Птіт-Андре, адже для нього, можливо, буде робота.
— Молодий пан, — сказав Птіт-Андре, виступаючи вперед, — має тільки держатися дороги, яка йде прямо перед ним, і вона приведе його до того місця, де він знайде провідника. Я й за тисячу дукатів не хочу сьогодні відлучатися від мого начальника! Я чимало перевішав на своєму віку рицарів, і зброєносців, і знатних суддів, і бургомістрів на додачу, навіть графи й маркізи спробували моєї майстерності, але гм-гм… — він подивився на герцога, немовби натякаючи на те, що йому хотілося б поповнити цей перелік принцом крові! — Хо-хо-хо! Птіт-Андре, про тебе теж згадають в історії!
— Як ви дозволяєте своїм головорізам казати отаке в присутності принца? — мовив Крофорд, дивлячись суворо на Трістана.
— Чому ж ви не зупините його самі, пане мій? — відказав Трістан похмуро.
— Бо з усіх присутніх тут ви єдиний, хто може вдарити його, не принижуючи своєї гідності.
— Тоді й порядкуйте своїми людьми, а я відповідатиму за своїх, — одказав військовий прево.
Лорд Крофорд, здавалося, був готовий дати йому різку відповідь, але, очевидно, передумав і, обернувшись спиною до Трістана, запропонував герцогові Орлеанському й Дюнуа їхати обабіч нього. Потім він поклонився на прощання дамам і сказав Квентінові:
— Хай бог благословить тебе, дитино моя, ти мужньо почав свою службу, хоч і в такій нещасливій справі.
Він уже збирався рушати, коли Квентін почув, як Дюнуа спитав пошепки:
— Ви повезете нас до Плессі?
— Ні, мій нещасний і нерозсудливий друже, — відповів Крофорд, зітхнувши, — у Лош!
Лош! Назва замку або, певніш, тюрми, жахливішої за Плессі, пролунала, як похоронний дзвін, у вухах молодого шотландця. Він чув про цей замок як про місце, де таємно чинять жорстокі розправи, якими навіть сам Людовік соромився поганити свою резиденцію. В цій фортеці страхіть були підземелля під баштами, про декотрі з яких нічого не знали навіть самі тюремники: могили для живих, де люди скніли аж до смерті, дихаючи смородом і харчуючись тільки хлібом і водою, В цьому ж грізному замку були камери, що називалися квітками; в них засуджені не могли ні випростатися, ні простягти ноги. Це, казали, був винахід кардинала де ля Балю[164]. Отже не дивно, що назва цього жахливого місця й свідомість того, що двох таких славнозвісних рицарів везуть туди почасти й через нього, так уразила молодого шотландця, що серце його сповнилося сумом, і він деякий час їхав, похиливши голову й опустивши долу очі.
Коли ж він знову очолив маленький загін, прямуючи вказаною йому дорогою, графиня Амеліна мала нагоду запитати його:
— Мені здається, пане мій, ви жалкуєте за тим, що так відважно оборонили нас?
В цьому запитанні була прихована іронія, але Квентін мав досить такту відповісти просто й щиро:
— Я не можу жалкувати, що зробив послугу для таких дам, хоч би яка вона була. Ллє, якби йшлося не про вашу безпеку, я волів би краще загинути від меча такого воїна, як Дюнуа, ніж бути причиною ув'язнення в страшній фортеці цього уславленого рицаря і його нещасного товариша, герцога Орлеанського.
— Так це б у в герцог Орлеанський? — вигукнула старша дама, звернувшися до своєї племінниці. — Я так і думала! Я його пізнала навіть здалеку, дивлячись на сутичку. Бачиш, моя люба, який успіх ми могли б мати, коли б цей хитрий і скупий государ дозволив нам з'явитися при його дворі. Перший принц крові й хоробрий Дюнуа, ім'я якого так само широко відоме, як, і його героя-батька… Цей молодий шотландець виконав свій обов'язок добре, але мені майже шкода, що він не загинув з честю, бо його недоречна відвага позбавила нас двох таких вельможних визволителів.
Графиня Ізабелла відповіла твердо й гнівно, чого Квентін досі не чув від неї.
— Мадам, — сказала вона, — коли б я не знала, що ви тільки жартуєте, то сказала б, що це невдячність до нашого відважного захисника, якому ми зобов'язані, мабуть, більше, ніж ви гадаєте. Коли б цим панам пощастило розбити наш ескорт, хіба не ясно вам, що після прибуття королівської гвардії ми мусили б поділити сумну долю цих рицарів? А мені шкода того хороброго чоловіка, який загинув заради нас. Я неодмінно замовлю обідню за упокій його душі. Сподіваюся, — вола вона далі боязкішим голосом, — що той, хто залишився живий, не відмовиться прийняти мою найбільшу подяку.
Коли Квентін обернувся до неї, щоб відповісти їй належним чином, вона побачила кров, що юшила з його щоки, й вигукнула з глибоким хвилюванням:
— Пресвята діво, він поранений! В нього кров на лиці! Злізьте з коня, пане, ми перев'яжемо вашу рану.
Хоч Дорвард казав, що рана легка, його примусили спішитися, сісти на землю й зняти шолом, а графині де Круа, які згідно з тодішньою модою претендували на деяку обізнаність з лікарською справою, вгамували кровотечу, промили рану й зав'язали її хусткою молодшої графині, щоб запобігти доступу повітря, як то вимагала тодішня наука.
За наших часів молоді люди рідко, а певніше — ніколи не дістають ран заради дам, а дамам нема ніякого діла до якихось ран. Що ж, і для тих і для інших менше небезпеки. Якої небезпеки уникають чоловіки — це для всіх зрозуміло; але й перев'язувати рани, навіть такі легкі, як нестрашна й незагрозлива рана Квентіна, мабуть, не менш небезпечно, ніж їх діставати.
Ми вже казали, що молодий пацієнт був дуже вродливий; це особливо впало в очі, коли він зняв свій шолом, або правильніше шишак, і його розкішні біляві кучері розсипалися навколо молодого обличчя, що почервоніло від зніяковіння й задоволення. Ізабелла, яка придержувала хустку на рані, поки її тітка шукала в своїх речах кровоспинних ліків, була сповнена бентеги й ніжності; а жаль до потерпілого і вдячність за його послугу ще збільшували в очах молодої графині вроду юнацького обличчя. Одним словом, доля ніби навмисне влаштувала все так, щоб зміцнити таємничий зв'язок, який виник через незначні і нібито випадкові обставини між обома молодими людьми, такими різними за своїм званням та становищем і такими схожими один на одного молодістю, вродою і романтичною ніжністю чутливих натур. Тому й не дивно, що, починаючи з цього моменту, думки про графиню Ізабеллу, які й так уже захоплювали юнацьку уяву, тепер цілком оволоділи Квентіном. А дівчина, хоч і не була така рішуча, але теж ставилася, до свого юного захисника з більшим почуттям, ніж до всіх високородних дворян, що набридали їй своїм залицянням, Крім того, коли вона згадала Кампо-Бассо, недостойного улюбленця герцога Карла, його підступність і підлоту, його лицемірне обличчя, криву шию й косі очі, він став їй ще огиднішим, і вона вирішила раз і назавжди, що ніякий тиран не присилить її одружитися з ним.
Тим часом пані Амеліна де Круа, чи то через те, що захопилася чоловічою вродою, як то бувало п'ятнадцять років тому (бо тепер, якщо вірити родинній хроніці цього шляхетного дому, їй минуло принаймні тридцять п'ять), чи то зрозуміла, що несправедливо повелася з юним воїном, послуги якого спершу не оцінила, вона так чи інакше, а почала ласкавіше ставитися до Квентіна.
— Моя племінниця, — мовила вона, — подарувала вам хустку, щоб перев'язати нею вашу рану, а я дарую вам другу, щоб ушанувати вашу відвагу й заохотити вас до дальших рицарських подвигів.
Сказавши це, вона дала йому розкішно гаптовану сріблом і блакиттю хустку й, "показавши на попону свого коня й на пера свого дорожнього капелюшка, звернула його увагу на те, що це її кольори.
Звичай того часу точно визначав, як слід приймати такий знак уваги, і Квентін, додержуючися цього, обв'язав хусткою руку. Але зробив він це досить незграбно й безпорадно, принаймні не так, як коли б цю хустку дала йому інша дама й за інших обставин. Хоч у самому звичаї носити на руці хустку дами, подаровану при такій нагоді, не було нічого, крім простої чемності, він волів би краще мати право носити на своїй руці ту хустку, якою була перев'язана його рана від меча Дюнуа.
Вони рушили далі. Квентін гарцював тепер поруч з дамами, які мовчки погодилися прийняти його в своє товариство.