Що то за чорт — наказні отамани все якісь німці, фон-Таубе, та фон-Граббе, та всякі подібні! Землі всім цим штаб-офіцерам різали... Тепера хоч дихнемо.
— А Росія на це пристане? — ні до кого не звертаючись, тихо спитав Подтелков.
— Не бійсь, пристане, — запевнив Григорій.
— І буде те саме... Той же ГІанько, та в інших штанях.
— Як це так?
— А саме так, — Подтелков бистріше заворочав картечинами очей і без розгону кинув лобовий, важкий погляд на Григорія.
— Так само з народа, котрий трудящий, отамани знущатимуться. Тягнись перед усяким їх благородіем, а він тебе по пиці битиме. Теж... Прекрасна житуха... Камінь на шию, та з кручі!
Григорій підвівся. Відміряючи по тісній світлиці кроки,, кілька разів торкався розчепірених колін Подтелкова; спинившись проти нього, спитав:
— А як же?
— До кінця.
— До якого?
— Щоб коли почали — карбуй до останку. Коли геть царя і контр-революцію, — треба пильнувати, щоб влада до народу перейшла. А це — байки, дітворі цяцянка. За старих часів пригасли нас царі, і тепер не царі, так інші придавлять, аж заверещимо!..
— Як же, Подтелков, по-твоєму?
І знову забігали розшукуючи простору в тісній світлиці важкі очі — картечини.
— Народню владу... виборну. Під генеральську лапу ля-, жеш, — знову війна, а нам це зайве. Коли б така влада кругом, по цілому світі повстала: щоб нарід не утискали, не цькували на війні. А то що ж? Драні шаравари, хоч і виверни,— ті самі дірки. — Лунко поляскавши долонями по колінах, Подтелков злісно посміхнувся, заголив дрібні незлічено-щільні зуби, і—Нам від старого подалі, а то в таку упряжку запряжуть, що гірше за царську визначиться.
Григорій, хапаючи рукою в повітрі щось невпіймане, натужливо спитав:
— Землю віддамо? Всім по окрайцеві наділимо?
— Ні... Навіщо ж? — розгубився і мов би збентежився. Подтелков. — Землею ми не поступимось. Проміж себе, козаків, землю переділимо, поміщицьку заберемо, а мужикам давати не можна. їх — шуба, а наш—рукав. Почни ділити,— оголодять нас.
— А правитиме нами хто?
— Сами! — пожвавішав Подтелков. — Заберемо свою владу — ось і правило. Аби попруги нам зараз трошки відпустили, а скинути Каледіних зуміємо!
Спинившись коло запотілого вікна, Григорій довго дивився на вулицю, на дітвору, що гуляла в якусь мудровану гру, на вогкі дахи протилежних будинків, на блідо-сіре гілля голого осокора в садку і не чув, про що сперечалися Дроздов з Подтелковим; болісно намагався розібратися в розгардіяші думок, продумати щось, вирішити.
Хвилин із десять стояв він, мовчки викреслюючи на шибці вензелі. За вікном, на рівні з дахом низенького будинку, передзимове, зів'яле тліло на заході сонце: наче руба поставлене на іржавий гребінь даху, воно мокро багровіло, здавалось, що ось-ось зірветься, покотиться по той або цей бік даху. Від міського саду, прибите дощем, шаршаве котилося листя і, иалітаючи з України, з Луганського, усе міцнішаючи, гайдамачив над станцією вітер.
III.
Новочеркаськ став за центр тяжіння для всіх утікачів від більшовицької революції. Стікалися в пониззя Дону великі генерали, колишні вершителі долі тепер розваленої російської армії, сподіваючись на підпору реакційних донців, гадаючи з цього плацдарму розгорнути і повести наступ на зрадянщену Росію.
2-го листопаду до. Новочеркаську прибув у супроводі ротмістра Шапрона генерал Алєксєєв., Переговоривши з Каледі-ним, він заходився коло організації охотницьких загонів. Утеклі з півночі офіцери, юнкери, ударники, утворили хребет майбутньої Добровольчої армії. Навколо нього протягом перших трьох тижнів з дня приїзду Алєксєєва наросло, недобре м'ясо: учні, декласовані елементи з салдатських частин, найактивніші контрреволюціонери з козаків і просто люди, що шукали разючих пригод і підвищеної платні, хоч би й керенками.
Наприкінці листопада прибули генерали Денікін, Луком-ський, Марков, Ерделі. На цей час загони Алєксєєва вже нараховували понад тисячу багнетів.
6-го грудня в Новочеркаськ з'явився Корнілов, що, залишивши в дорозі свою варту текінців, переодягнений дістався до донських кордонів.
Каледін, встигши на цей час стягнути на Дін майже всі козацькі полки, що були на Румунському і австро-німець-, кому фронтах, розташував їх вздовж залізничної магістралі Новочеркаськ — Чертков© — Ростов — Тихоріцька. Але козаки, стомлені трьохрічною війною, повернувшись з фронту з революційним настроєм, не виявляли великого бажання битися з більшовиками. В складі полків залишалася ледве не третина нормальної кількосте вершників. Полки, що найбільш зберіглися — 27, 44, і 2-й запасний — стояли в станиці Кам'янській. Туди ж свого часу були виряджені з Петрограду ляйб-ґвардії Отаманський і ляйб-ґвардії Козацький полки. Полки, що прийшли з фронту, 58, 52, 43, 28, 12, 29, 35, 10, 39, 23, 8 та 14 і батареї — 6, 32, 28, 12 та 13 були розташовані в Черткові, Міллеровій, Лихій, Глибокій, Звіреві, а також у районі рудень. Полки з козаків Хоперської і Усть-Медведицької округ прибували на станції Філоново, Урюпін-ська, Себряково, деякий час стояли там, потім розходилися.
Владно тягнули до себе рідні курені, і не було такої сили, що могла б удержати козаків від стихійного потягу додому. З донських полків тільки 1, 4 і 14 були в Петрограді, та й ті затрималася там не надовго.
Деякі, особливо ненадійні, частини Каледія намагався розформувати або ізолювати, оточивши їх найстійкішими частинами.
Наприкінці листопаду, коли він уперше спробував послати на революційний Ростов фронтові частини, козаки, підійшовши до Аксайської, відмовилися йти в наступ, повернули назад. Широко розгорнута організація збивання "клаптевих" загонів, дала свої наслідки: 27-го листопаду Каледін уже мав змогу оперувати стійкими охотницькими загонами, маючи підсилок і від Алексеева, що зібрав на той час зо два батальйони. *
2-го грудня Ростов з бою захопили охотницькі загони. Як приїхав Корнілов, туди перенесли центр організації Добровольчої армії. Каледін залишився сам. Козацькі частини розкидав він по кордонах краю, посунув на Царицин та на кордон Саратівської губерні, але для актуальних, що вимагали найшвидшого розв'язання, завдань уживав тільки офіцерсько-партизанські загони: на них тільки могла спертися день-у-день підупадаючи немічна військова влада.
Щоб приборкати донецьких шахтарів, кинули свіжо-навер-бовані загони. В Макеївському районі подвизався осавул Чернецов, там же перебували й частини регулярного 58-го козацького полку. В Новочеркаську нашвидку формували загони Семілєтова, Грекова тощо; на півночі в Хоперській окрузі, збивався з офіцерів і партизанів так званий "загін Стеньки Разіна". Але з трьох боків уже наближалися до краю колони червоноґвардійців. У Харкові, Воронежі, збирали сили для удару. Висли над Доном хмари, гущавіли, чорніли. Гарматний грім перших боїв уже несли вітри з України. Мерхлі насувалися на край дні. Гиблий заходив час.
IV.
Жовтаво-білі, грудасті, мов ті човни, тихо пропливали над Новочеркаським хмари. У вишній надхмарній синяві, просто над сяйною банею собору, нерухомо висів сивий кучерявий каракуль баранцюватої хмари? довгий хвіст її воланами знижувався і рожево сріблився десь над станицею Крив'янською.
Неяскраве підбивалося сонце, але вікна —отаманського палацу, відбиваючи його, палюче світилися. На будинках виблискували схили залізних дахів, вогкість вчорашнього дощу ніс на собі бронзовий Єрмак, що простягнув на північ сибірську корону.
Хрещенським узвозом ішла чота піших козаків. На баґне-тах їх Гвинтівок ясно грало сонце. Грановану тишу ранку, порушувану коли-не-коли пішоходцями та дзеренчанням візницьких дрожок, майже не порушував чіткий, ледве чутний крок козаків.
Цього ранку московським потягом приїхав до Новочеркаську Ілля Бунчук. Він останній вийшов з вагона, обсмикуючи на собі поли демісезонного старенького пальта, почуваючи себе в цивільному непевно й незвично.
На плятформі походжав жандар і дві молоденькі дівчини, що весь час чомусь сміялися. Бунчук вийшов до міста, дешеву, досить обтерту валізку ніс під пахвою. За всю дорогу, аж на кінець міста, майже не здибав людей. За півгодини Бунчук, навскоси перетнувши місто, спинився коло невеличкого, напівзруйнованого будиночка. Давно неремонтований, будиночок цей мав вигдяд жалюгідний. Час наклав на нього свою лапу, і під вагою її завалився дах, похилилися стіни, розхитані обвисли віконниці, паралічно перекосилися вікна. Бунчук, відчиняючи фіртку, схвильовано обкинув очима будинок, і тісний двірок, кваплячись, закрокував до ґанку.
В тісному коридорчику половину місця займала завалена різним манаттям скриня. В темряві Бунчук стукнувся коліном об ріжок її, не почуваючи болю, рвонув двері. В передній низькій кімнатці нікого не було. Він пройшов до другої і, не знайшовши й там нікого, став на порозі. Від дуже знайомого запаху, властивого тільки цьому будинкові, йому туманіла голова. Поглядом охопив усю обстанову: важкий божник на покуті, ліжко, столик, плямисте від старости люстерко над ним, світлини, кілька старезних віденських стільців, швацьку машину, тьмяний від давнішнього користування самовар на лежанці. З серцем, що раптом гостро застукало, через рот,.,як при задусі, вдихаючи повітря, Бунчук повернувся і, покинувши валізку, оглянув кухню: так само привітно зеленіла пофарбована фуксином лобаста піч, з-за блакитненької ситцевої завіски визирав старий перістий кіт; в очах його світилася смисленна, майже людська цікавість,— видать, рідко бували відвідувачі. На столі в безладді стояв немитий посуд, поруч, на дзиґлику, лежав клубок пряденої вовни, виблискували прутки, що пронизали з чотирьох ріжків незакінчену паглинку панчохи.
Ніщо не змінилося тут за вісім років. Ніби вчора пішов звідси Бунчук. Він вибіг на ґанок. З дверей комори в кінці двору, вийшла згорблена, зігнута прожитим і пережитим старенька'. "Мама. Та невже?.. Чи вона?.." З тремтячими губами Бунчук кинувся їй назустріч. Він зірвав з голови шапку, зім'яв її в кулаці.
— Вам кого треба? Кого, вам? — стурбовано питала ста-
ренька, приставляючи долоню до вицвілих брів, ие рухаючись. .
— Мамо!.. — глухо прорвалося в Бунчука. — Що ж ти,— не пізнаєш?
Спотикаючись, він ішов до неї, бачив, як мати хитнулася від його крику, мов від удару, хотіла, видно, бігти, та сили зрадили, і вона пішла ривками, наче перемагаючи опір вітру.