Проте колоністам довелося вдовольнитися своїми луками й стрілами. Наслідки їхнього полювання були, звичайно, далеко скромніші, зате тиха стріла мала ту перевагу, що не лякала птахів, а постріл із вогнепальної зброї розігнав би їх аж на край болота. Отож цього разу мисливці вдовольнилися дюжиною білих качок із коричневим пояском, зеленою шапочкою, пласким дзьобом і чорними крилами з білими та рудими цяточками — Герберт відразу пізнав у них казарок. Топ старанно і спритно допомагав ловити підстрелених птахів, на честь яких цю місцевість назвали Качиним болотом. Отож колоністам дісталося нове невичерпне джерело водоплавної дичини. Надалі треба тільки не лінуватися ходити туди, до того ж цілком можливо, що деякі породи цих птахів можна якщо й не зробити свійськими, то хоча б переселити на околиці гірського озера, де вони були б напохваті у колоністів.
Близько п'ятої вечора Сайрес Сміт і його супутники вирішили повертатися додому, до свого житла; вони йшли назад знову тим самим Качиним болотом, перейшли по кризі річку Вдячності і о восьмій вечора прибули в Гранітний палац.
РОЗДІЛ XXII
Пастки. — Лисиці— Пекарі.— Шквали півтч-но-західних вітрів.— Заметіль.— Кошикарі.— Люті морози.— Цукор із кленового еощ.— Загадковий колодязь.— Заплановане дослідження.— Дробинка.
Міцні морози стояли до 15 серпня, проте не опускалися нижче згаданої температури за Фаренгейтом. У безвітряну тиху погоду колоністи перекосили їх досить легко, але як [169] тільки здіймався вітер, погано вдягненим остров'янам ставало невесело. Пенкроф навіть уже нарікав, що на острові Лінкольна не знайшлося місця кільком сім'ям ведмедів замість лисиць чи тюленів, хутро яких, на його думку, лишало бажати кращого.
— Ведмеді, — казав він, — як правило, добре вдягнені. І я нічого так не хотів би, як позичити в них на зиму хоч одну їхню теплу шубу.
— Пенкрофе, — сміючись, відповідав йому Наб, — а що, коли вони не погодяться віддати тобі своєї шуби? Не такі вже вони щедрі добряги!
— А ми їх примусимо, Набе, ми їх примусимо! — незаперечним тоном заявляв Пенкроф.
Та ці могутні хижаки не водилися на острові, принаймні досі не потрапляли колоністам на очі.
І все ж таки Герберт, Пенкроф і журналіст заходилися ставити пастки на плоскогір'ї Широкий Обрій та на узліссі. На морякову думку, будь-яка здобич заслуговує шани, і чи гризуни попадуться в їхні пастки, чи хижаки, — усіх їх радо зустрінуть у Гранітному палаці.
До речі, пастки ті влаштовувалися надзвичайно просто: викопані в землі ями прикривали гілками й травою, а на .дно клали принаду, сильний запах якої міг привабити звірів, — ото й усього. Слід зауважити: ями копали не де завгодно, а там, де зустрічалося багато слідів, які свідчили, що ці місця часто відвідують четвероногі. Мисливці щодня ходили оглядати пастки і першого ж дня знайшли трьох лисиць, яких бачили напередодні на правому боці річки Вдячності.
— От тобі й маєш! Та в цьому краю тільки лисиці й водяться! — вигукнув Пенкроф із вельми заклопотаним виглядом, витягуючи з ями третю лисицю. — Вони ж ні на що не придатні!
— Чому, — заперечив Гедеон Спілет. — На щось та придатні!
— На що ж?
— Хоча б на принаду, аби ловити інших звірів! Журналіст мав слушність, і в пастки відтоді клали принаду з лисячого м'яса.
Моряк також наробив силець із волокон гібіску, і вони давали більше здобичі, ніж пастки-ями. Рідко минав день, щоб у них не опинився кролик із природного сажка. Отож весь час доводилося їсти кролятину, але завдяки Набовому вмінню готувати всілякі соуси колоністи аж ніяк не скаржилися на одноманітність. [170]
Проте в середині серпня мисливці разів зо два витягли із пасток не лисиць, а набагато корисніших тварин. То були пекарі, що вже траплялися їм на північному боці острова. Пенкроф тепер не мав потреби питати, чи їстівне їхнє м'ясо. Це було видно й так: надто вони скидалися на американських або європейських свиней.
— Але це не домашні свині, — зауважив Герберт. — Попереджую тебе: будь із ними обережніший.
— Синку, — відповів моряк, схиляючись над ямою й витягуючи здобич за маленький відросток, що правив замість хвоста цьому представникові парнокопитних, — хай я краще думатиму, що це свині!
— Чому?
— Бо мені так хочеться!
— Ти так любиш свиней, Пенкрофе?
— Я люблю свинину, — відповів моряк, — а найбільше люблю свинячі ніжки, і якби у цього поросяти їх було не четверо, а восьмеро, я любив би його удвічі дужче!
Зловлені тварини належали до одного з чотирьох видів пекарі; то були таясу, їх можна пізнати за темною шкірою й відсутністю довгих іклів, якими озброєні їхні родичі. Ці пекарі, як правило, живуть стадами, і їх, напевне, водилося досить багато в лісистій частині острова. У всякому разі, вони були придатні до вживання від голови до ніг, а морякові нічого більшого від них і не треба було.
У середині серпня несподівано сталася різка зміна погоди: повіяв північно-західний вітер, мороз послабшав на кілька градусів, і вивари води, що накопичилися в повітрі, незабаром випали на землю снігом. Весь острів укрився білою пеленою і постав перед очима своїх жителів у зовсім новому вигляді. Сніг щедро падав кілька днів підряд, і його шар незабаром досяг двох футів.
Вітер дедалі дужчав, і з висоти Гранітного палацу колоністи чули, як гримить море, б'ючись хвилями в скелі. Подекуди, наштовхуючись на скелясті виступи, вітер починав крутитися стрімким вихором, здіймаючи вгору високі снігові стовпи, які нагадували водяні смерчі, що шалено мчать, ті небезпечні смерчі, по яких судна палять із гармат. Та все ж таки ураган наскакував на острів із північно-західного боку, тобто у тил Гранітному палацу, захищеному від його прямих ударів. Але серед страшної заметілі, що бушувала,ніби у полярному краю, ні Сайрес Сміт, ні його Друзі, попри їхнє бажання, не могли відважитись і носа висунути з печери й сиділи, зачинившись у ній, цілих п'ять днів, від 20 до 25 серпня. Вони чули виття бурі в лісі Жака-мара, [171] що напевне дуже постраждав від неї. Мабуть, там було вирвано з корінням безліч дерев, і Пенкроф утішав себе лише тим, що після цього їх не треба буде рубати.
— Вітер найнявся до нас у лісоруби, — казав він. — Хай трудиться.
Та де знайшлася б така сила, що завадила б йому робити своє діло!
Мешканці Гранітного палацу не мали слів, щоб висловити свою вдячність Небу за непохитний міцний притулок! Звичайно, Сайрес Сміт мав законне право на частку тієї вдячності, та, зрештою, сама природа створила для них цю простору затишну печеру, а він її тільки відкрив. Тут усі були в безпеці, недосяжні для шквалів бурі. Якби на плоскогір'ї Широкий Обрій остров'яни побудували хижку з цегли й дерева, вона не встояла б під натиском урагану. Що ж до Комина, то, судячи з гуркоту розбурханого моря, можна було здогадатися, що він став зовсім непридатний як житло, бо хвилі, перекочуючись через острівець Порятунку, певне, люто бились об його стіни. Зате тут, у Гранітному палаці, розміщеному в серці кам'яного масиву, проти якого безсилі і вода, й вітер, колоністам не загрожувала небезпека.
Під час кількох днів вимушеного ув'язнення вони не сиділи склавши руки. У коморі було вдосталь деревини, порізаної на дошки, і вони потроху майстрували нові меблі, обставляючи кімнати міцними і надійними столами й стільцями, адже дерева на них не шкодували. їхнє рухоме майно не зовсім відповідало цій назві, бо занадто важко було його пересовувати, проте Наб і Пенкроф так пишалися ним, що не поміняли б і на витончені меблі роботи Буля.
Потім столяри стали кошикарями і досягай неабияких успіхів на ниві нового ремесла. На той час вони виявили на північному березі острова густі зарості верболозу й, зокрема, червоного гостролистого верболозу. Напередодні дощів Пенкроф і Герберт нарізали багато гілок цього корисного чагарннка, старанно очистили їх і тепер могли використати для нової справи. Перші кошики виявилися дуже незграбними, але завдяки спритності й кмітливості новояв-лених кошикарів, котрі радилися один з одним, пригадували різні форми кошиків, які їм доводилося бачити, змагалися, чий кошик краще вдасться, у їхньому господарстві незабаром з'явилося безліч кошиків різної форми й призначення. Наплели їх і для комори, і тепер Наб поскладав у них їстівні кореневища, кедрові горіхи й коріння драцени. Протягом останнього серпневого тижня погода ще раз [172] різко змінилася. Знову трохи похолодало, але буря вляглася. Відразу по тому колоністи вийшли з печери. На берег насипало не менше ніж на два фути снігу, проте зверху він узявся твердою кіркою, і йти по ньому було неважко. Сайрес Сміт і його супутники піднялися на плоскогір'я Широкий Обрій.
Як усе змінилося! Досі зелений ліс, особливо неподалік, де переважали хвойні дерева, вкрився одноманітною білою пеленою. Від вершини гори Франкліна й аж до узбережжя ліси, долини, озера, річка, морський берег — усе стало біле-біле. Вода в річці Вдячності текла під крижаним панциром, який за кожного припливу й відпливу з гуркотом ламався на окремі шматки. Над замерзлою поверхнею озера літало безліч птахів: качки і чирки, шилохвости і чистуни. Хмари птахів! Скелі, між якими з озера водоспадом лилася вода, настовбурчилися химерними шпичками крижин. Здавалося, вода виливається з велетенської страхітливої ринви, вирізьбленої якимось скульптором епохи Відродження у формі роззявленої пащі чудовиська. Що ж до шкоди, завданої ураганними вітрами лісам, то про неї ще не можна було судити, аж доки з них спаде біла снігова товща.
Гедеон Спілет, Пенкроф і Герберт, звичайно ж, не проминули нагоди відвідати пастки. їх нелегко було, знайти під пеленою снігу. Троє мисливців мусили й самі стерегтися, аби не провалитися в одну з них, а вскочити в свою ж пастку було б і небезпечно, й принизливо. Проте їм пощастило уникнути такої халепи і розшукати пастки; принада лежала в еих иезачеплєна. Отож у ямах здобичі не знайшлося, але навколо лишилося багато слідів, а серед них і чіткі відбитки лап із гострими пазурами. Гєрберт запевнив, що то походили якісь хижаки з родини кошачих, тим самим підтвердивши інженерову думку, що на острові Лінкольна водяться небезпечні звірі..Безумовно, ті хижаки досі жили в густих лісах Далекого Заходу, але.