Жив він так скромно, що ніхто не здогадувався, який він тяжко багатий; і якби це випливло наяв, його помилково обізвали б скнарою, хоч насправді не було щедрішої за нього людини. Особливо він був щедрий із жінками, точніше сказати – з дівчатками, які соромилися стільки діставати за такі дрібниці. Він виправдувався перед собою тим, що йому найкраще пишеться в атмосфері закоханосте. Закоханість – це надто сильно сказано; насолода, ледь поколюючи тіло, допомагає письменникові творити, бо перекреслює інші втіхи, наприклад світські, приємні для всіх. І навіть якщо закоханість приносить розчарування, вона бодай розворушує – уже самими своїми наслідками – поверхню душі, без якої душі загрожує застій. Бажання для письменника корисне; по-перше, воно віддаляє його від інших людей і від пристосування до них, а по-друге – повертає трохи справносте інтелектуальній машині, яка з літами починає ржавіти. Людина не стає щасливою, але вона аналізує причини, які перешкоджають її щастю і які залишилися б для неї невидимі без цих різких проривів, які вона завдячує розчаруванню. Марення нездійсненні, ми це знаємо; якби не бажання, ми їх, мабуть, не снували б, а снувати їх треба хоча б на те, аби бачити їхню руїну й аби ця руїна була нам за науку. Тож Берґотт сказав собі так: "Я витрачаюся на дівчаток більше, ніж багатирі-мультимільйонери, але взяті від них утіхи чи розчарування дають мені змогу написати книжку, за яку я дістаю гроші". З економічного погляду це міркування безглузде, але Берґоттові, звісно, подобалося обертати золото в пестощі, а пестощі в золото. Ми бачили в момент смерти моєї бабусі, що втомлена старість любить спочив. Тим часом товариство живе тільки розмовою. Вона ідіотична, але має владу "нейтралізувати" жінок, які стають лише питанням і відповіддю. Поза "світом" жінки знову робляться тим, що діє так заспокійливо на змученого старця: предметом споглядання.
У кожному разі, тепер усе це вже не мало значення. Я згадав, що Берґотт не виходив більше з дому, а коли вставав на годину з ліжка, то був затушкований шалями, пледами, всім тим, чим окриваються, виходячи на мороз чи сідаючи до вагона. Він виправдувався перед нечисленними друзями, яких пускав до себе, і, показуючи шотландки й накидки, казав весело: "Що ви хочете, мій голубе, Анаксаґор[42]мовив: "Життя – це подорож". Отак він помалу й холонув, ніби мала планета, провісницький образ останніх днів великої – Землі, коли з неї поступово зникне тепло, а з ним і життя. Тоді закінчиться змертвихвстання, бо хоч як би далеко сягало сяйво людських діянь у прийдешніх поколіннях, усе-таки треба, аби були люди! Якщо деякі породи тварин ще опиратимуться лютому холодові, коли людей уже не буде, то Берґоттова слава (припустимо, вона доживе до тої пори) нараз ізгасне навік. Останні звірята його не читатимуть, бо навряд щоб, на взір апостолів, на Зелені Свята, вони зуміли зрозуміти язики різних народів, не опанувавши їх.
За кілька місяців перед смертю на Берґотта нападали нічниці, найгірше ж було те, що вві сні його мучили кошмари, одбиваючи охоту по пробудженні намагатися заснути знов. Довгий час він любив сни, навіть снища, бо завдяки їм, завдяки їхьому контрастові з реальністю яви, у нас виникає, після пробудження, виразне відчуття, що ми спали. Але нічні Берготтові змори були інші. Раніше, говорячи про змори, він розумів під цим щось прикре, що діялося в його мозку. Тепер воно приходило до нього ніби зовні; він чув чиюсь руку, озброєну мокрою ганчіркою; з допомогою тієї ганчірки, проводячи нею по його обличчю, зла жінка силкувалася його збудити; а ще він чув нестерпний свербіж у паху і лють оскаженілого візника (Берґотт, бач, шепнув уві сні, що його погано везуть), який кидався на нього, гризучи йому пальці, пиляючи їх зубами. Нарешті, щойно морок його сну достатньо згусне, природа влаштовувала йому щось подібне до "репетиції без костюмів", репетиції апоплексичного удару, який мав його повалити. Берґотт у'їжджав повозом у браму нового Сваннового дому і збирався висісти. Страшенна запаморока приковувала його до сидіння, воротар намагався йому підсобити, але він сидів, неспроможен ані звестися, ані випростати ноги. Він пробував учепитися в кам'яний стовп перед собою, але не знаходив у ньому достатнього опертя, аби встати.
Він надумав порадитися з лікарями; пишаючись тим, що їх викликав Берґотт, вони знайшли причину нездужання в його працьовитості (вже двадцять років він не брався за холодну воду), у перевтомі. Вони порадили йому не читати макабричних романів (він не читав нічогісінько), більше бути на сонці, "необхідному для здоров'я" (останні кілька років, завдяки сидінню вдома, він почував себе краще), більше їсти (від чого сам він худнув, зате вигодовував свої сонні кошмари). Коли один лікар, великий охотник робити все навсупір і дражній, лишався із Берґоттом віч-на-віч, Берготг, щоб його не образити, видавав за власні погляди поради інших лікарів; лікар-суперека, думаючи, ніби Берготт хоче, щоб він прописав щось на його смак, зараз же забороняв йому ці ліки, а що іноді обґрунтовував свій рішенець на ходу, то посутні Берґоттові заперечення змушували його в одній і тій самій фразі суперечити самому собі; але на підставі нових доказів лікар підтверджував свою заборону. Тоді Берґотт повертався до одного з попередніх лікарів, людини з потугами на дотепність, надто у присутності майстра пера. Якщо Берґотт обачно ввертав: "Але ж, коли не помиляюсь, пан доктор казав – звісно, ще раніше, – що це може викликати запалення нирок і мозку..." – лікар хитро посміхався, підносив палець догори й виголошував: "Я не казав: ні, а казав не надуживати. Зрозуміло, всякі ліки, якщо їх передозувати, стають обосічним мечем". У нашому організмі є спасенний інстинкт, він те саме, що для серця моральний обов'язок, і жадній санкції доктора медицини чи богословства його не скасувати. Ми знаємо, що холодні купелі нам шкодять, а ми їх любимо; і ми завжди знайдемо лікаря, який їх припише, хоч кориснішими від цього вони не стануть. Від кожного лікаря Берґотт узяв те, що з обачности забороняв собі багато років. Через кілька тижнів давні напади повернулися, нові загострилися. Змордований невпинними муками, які подвоїло безсоння, уриване короткими кошмарами, Берґотт відмовився від лікарів і надміру захопився всілякими наркотиками, довірливо читаючи прикладені до них інструкції. У тих інструкціях говорилося про потребу сну, але й застерігалося, що всяке снодійне (окрім препарату в слоїку, загорнутому в ту інструкцію, який у жодному разі не загрожує отруєнням) токсичне і не лікує, а вбиває. Берґотт випробував усі ці засоби. Деякі з них не з тої групи, яка нам звична, наприклад, похідні амілу й етилу. Новий препарат, геть відмінного складу, ми поглинаємо в солодкому сподіванні чогось незнаного. Серце калатає, як перед першим побаченням. До якого незвіданого світу снів і марень запровадить нас новий поводир? Зараз він у нас, він скеровує нашу думку. Як, яким робом ми заснемо? А вже як заснемо, то якими чудернацькими стежками, на які недосліджені верхи, в які провалля поведе нас усесилий владар? Яку нову комбінацію вражень пізнаємо ми в цій подорожі? І куди вона приведе? До нуди? До раювання? Чи до смерти?
Смерть Берґоттова сталася другого дня потому, як він довірився одному з таких усемогущих друзів (друзів? недругів?). А вмер він ось як. Досить легкий напад уремії спричинився до того, що йому приписано спочин. Та оскільки якийсь там критик написав, що в Вермееровій "Видові Дельфта"(позиченому гаазьким музеєм на голландську виставку), в картині, яку Берґотт божествив і, як йому здавалося, добре знав, кавалок жовтої стіни (Берґотт її не пам'ятав) вималюваний так гарно, що навіть у цьому окремо взятому фрагменті можна вбачати шедевр хінської штуки, самодостатній у своїй красі, то Берґотт, під'ївши картоплі, вийшов із дому й рушив на виставку. Уже на перших приступках сходів відчув, як голова пішла йому обертом. Минаючи кілька полотен, він спізнав враження черствости й безплідности такого вимізкуваного мистецтва, не вартого найелементарнішого протягу чи там сонця в якомусь венеційському палаці чи в скромненькій літнівці на морському березі. Нарешті він опинився перед Вермеером; він пам'ятав його яскравішим, оригінальнішим від усього того, що знав, але нині, завдяки критичній статті, вперше зауважив дрібні людські постаті, витримані у блакитних тонах, рожевий пісок і, нарешті, чудову фактуру кавалка жовтої стіни. Запаморока посилилась; Берґотт уп'явся очима в урочу стіну, як дитина в жовтого метелика, якого збирається накрити долонею. "Ось як треба мені писати, – сказав він сам собі. – Мої останні книжки засухі, на них треба накласти кілька шарів фарби й домогтися самоцінности кожного речення на кшталт жовтої стіни". Одначе він усвідомлював, що ця запаморока не жарт. На одній шальці небесних терезів йому уявилося власне життя, а на другій – стіна, прегарно мальована нажовто. Берґотт відчував, що необачно віддав перше за друге. "Мені зовсім неохота, – сказав він собі, – фігурувати у зв'язку з цією виставкою в вечірній рубриці випадків". Він повторював подумки: "Кавалок жовтої стіни з дашком, кавалок жовтої стіни". Аж це звалився на округлу канапу; впав і враз перестав думати про те, що його життя загрожене, і, відзискуючи оптимізм, сказав собі: "Це просто нестравність, недоварена картопля, та й годі". Тут стався новий удар: Берґотт скотився на землю, збіглися відвідувачі, а з ними й хранителі. Він був мертвий. Мертвий увесь? Хто може це сказати? Спіритичні досліди, як і догмати релігійні, не можуть довести, що душа не вмирає. Можна сказати одне: усе в нашому житті діється так, ніби ми вступали в нього з тягарем зобов'язань, узятих нами на себе в попередньому житті; в умовах нашого буття на цьому світі немає ніякого глузду вважати себе зобов'язаним робити добро, бути делікатним, навіть ґречним, нема ніякого глузду митцеві-безвірникові вважати себе зобов'язаним переробляти двадцять разів один твір, успіх якого мало обходитиме його тіло, точене червою, – як отой фрагмент жовтої стіни, який намалював із таким кунштом і рафінованістю невідомий маляр, досить приблизно охрещений іменем Вермеер.