Такого він уже не міг стерпіти. Від сердечного болю у людини може печінка лопнути. Ех! Будь-що-будь. Він підійде до лобуряки, до Геці Гецьовича, візьме його раптом ззаду за свинячий карк однією рукою, а другою затопить по пиці раз, два, три. Отак — трах-тарарах!
Напівмертвий з переляку схопився Рафалеско з свого ліжка, підбіг до Гольцмана і побачив перед собою таку картину: нічний столик, що в головах у Гольцмана, лежав на підлозі догори ніжками разом з розбитою карафкою і потрощеною склянкою, погнутим свічником, а годинник — золотий Гольцманів годинник, якого він нещодавно купив у Відні,— теж лежав скалічений серед уламків.
— Що сталося? — запитав Рафалеско в Гольцмана.
Гольцман, кліпаючи очима, дивився ошелешено на Ра-
фалеска, що насилу стримувався від сміху, і на руйнацію, яку сам заподіяв. Задоволений тим, що сон — не більш як сон, він озвався до свого юного друга привітно, за своїм звичаєм:
— Певно, розбійники мені приснилися. Хай їм лиха година! Дивно, скільки шкоди наробив! Холера на мене за цей погром.
Обидва вибухнули реготом. Довго-довго сміялись вони, і так голосно, аж поки їм постукали з сусіднього номера, щоб перестали реготати.
Вони сміялися обидва. Але сміх їхній не був однаковий. Один сміявся заразливо, від усієї душі, а другий сміявся тільки про око людське, думаючи при цьому: "Ні, це не той хлопець, що колись... Навіть сміється він не так, як раніше... Треба стежити за ним... Треба виписати матір і сестричку... Треба втікати з Відня світ за очі!"
1
Муттерхен — матуся (нім.).
2
Адьє — до побачення (франц.).
3
Ауф відерзеен —до побачення (нім.).
Розділ 72
ЛЮДИНА З ОСВІТОЮ
Єдиним освіченим актором у трупі "Гольцман, Швальб і К°" був суфлер Беня Горлань, той, кого Гольцман переманив до себе з львівського театру. Директор Геця Гецьо-вич колись вихвалявся, що ніхто не має такого суфлера, як він. Бо його суфлер, як бачите, "людина з освітою". І саме тому, що він "людина з освітою", Гольцман переманив його до себе разом з примадонною. Гольцман виправдовувався перед самим собою: "Я й сам не знаю, на якої лихої години мені потрібно це одоробло, що на вигляд і копійки щербатої не варте..." Чорнявий парубок, худий, високий, з довжелезним карлючкуватим носом, з червоною шиєю і великим борлаком, що під час розмови рухається вгору й вниз, ніби Беня щось ковтає. Обшарпаний, у ви-цвілому капелюшку, а волосся на голові — наче ціла скирта сіна. Якби хоч чимсь помазав його чи принаймні зачісувався щодня, то ще якось можна було б терпіти. Але наш суфлер не з тих, хто цікавиться такими дурницями. "Людина з освітою" захоплюється важливішими справами. Якщо так, то суфлерові треба пробачити, що в нього брудний комір і чудний галстук — важко навіть здогадатися, якого вигляду й кольору був колись цей галстук. Усе це разом узяте дає уявлення про оцю потвору. Недарма казав Гольцман,— звичайно позаочі,— що в присутності цього небораки гидко з'їсти шматок хліба. І незважаючи на те, що суфлер "людина з освітою", Гольцман щоразу давав йому нове ім'я: спершу "неборака", потім "одоробло", а далі "пришелепуватий"...
Так уже ведеться, чим людина освіченіша, тим вона плохіша. Через те, видно, наш суфлер не ображався і дозволяв кожному сідати собі на шию, а в Гольцмана він виконував найтяжчу роботу. Гольцман, бачите, додержувався такої думки: нехай людина буде освічена, як сто чортів, але коли вона служить у нього й їсть його хліб, то мусить цей хліб відробляти. "Візьміть мене самого, хіба я не дитина порядних батьків? Проте колись,— не доведи господи тепер,— я працював за трьох, світу божого не бачив, пухнув з голоду й чистив, вилизував черевики в Щупака, нехай його лизень лиже там, де він зараз є!.." Отак виправдовувався перед самим собою Гольцман, а наш бідний суфлер, "людина з освітою", мовчки працював, не підводячи голови, ніколи ні перед ким не скаржачись, слова навпроти не кажучи нікому, неначе так воно і має бути.
Проте кожна людина має свій час, свою долю, свою зірку в небі. Настав час і для нашої "людини з освітою", коли її зірка раптом засяяла і вона раптом високо піднеслася в очах усіх, ба навіть і в очах Гольцмана.
Це було тоді, коли трупа "Гольцман, Швальб і К°" залишила осоружний Відень і вирушила в світи грати, за старим звичаєм, оперети, мелодрами, заяложені п'єси, "як сам бог звелів".
Одного разу на репетиції, коли дійшла черга виступити Рафалескові, виявилось, що немає першого коханця. Де він? Шукають хлопця годину, шукають дві, немає ні Рафалеска, ані суфлера — "людини з освітою".
Як тоді Гольцмана родимець не побив — це просто чудо з чудес. Уява його запрацювала, і він перебрав у думках усі можливості, одну страшнішу від одної.'Після того "ні", яке він почув від хлопця у віденському Бург-теат-рі, усе могло статися... Так думав Гольцман, і його від цих думок почала бити пропасниця.
Мадам Черняк перелякалася, коли побачила його тонкий ніс, який раптом, наче в покійнйка, витягся на схудлому обличчі, і його гострі очі, що раптом згасли. Вона почала упадати коло Гольцмана, розважати, просити, щоб приліг на часинку, а вона йому зробить компрес, змочений у воді з оцтом. За цей компрес вона мала від нього таке, що внукам і правнукам закаже. Гольцман висловив їй усе, що навернулося йому на язик. Він одно тільки допитувався: хто її просить совати носа туди, де її не просять. При цьому він обізвав її "Брайночкою Козак", "відьмою", "мазепою" та ще подібними до цього приємними прозвиськами, які останнім часом мадам Черняк уже звикла мовчки вислухувати від нього. Бо хіба вона могла робити щось більше, ніж усі інші бідолашні, безнадійно закохані жінки? Витираєш очі і мовчиш...
Тим часом прибігли з радісною звісткою: "Поздоровляємо, пропажа знайшлася!" — "Де? Де?" — "Вони в готелі. Обидва, Рафалеско і суфлер, замкнулися в окремій кімнаті й читають книжку".
Гольцман схопив циліндр, ціпок і прибіг туди блідий, захеканий, ледве живий...
— У чім річ?
— Знайшли, знайшли скарб!..
Рафалеско схопив Гольцмана, почав обіймати, цілувати: "Скарб! Скарб!"
Гольцман дивився на нього, як на божевільного:
— Який, к лихій годині, скарб?
— "Уріель Акоста" *,— та сама п'єса, яку того вечора грав великий Зоненталь у Відні, знайшлась в суфлера, перекладена слово в слово нашою мовою! Годі! Більш Рафалеско не гратиме нічого іншого, крім Уріеля Акости. Годі! Кінець оперетам, мелодрамам, блазенству. Цур їм, пек їм, нехай западуться!
Гольцман з циліндром і ціпком у руках так і сів на поламаного стільця. Його пройняв холодний піт: "Що це за слова? Яка мова? Як хлопець почав зі мною розмовляти? І що значить — він більше не гратиме оперет? А де я,
Гольцман, директор? Хіба моє слово вже нічого не важить? А що буде з декораціями, костюмами, ролями, п'єсами, нотами, афішами? Що тут робиться? Кінець світу!!!"
Гольцман був ладен тоді пошматувати, роздерти надвоє суфлера. Ось маєш таку халепу — "людина з освітою"!
Розділ 73
ЧИЙ КІТ САЛО З'ЇВ
З того часу тільки й виставляли, що "Уріеля Акосту". Скрізь, куди прибувала трупа "Гольцман, Швальб і К°", після перших двох-трьох вистав давали "Уріеля Акосту". А показавши цю п'єсу один раз, змушені були її показувати ще і ще раз. Подекуди з першого дня гастролей вимагали: ніяких оперет, а тільки цю п'єсу. Наприклад, у Парижі, де трупа дала дванадцять вистав, нічого іншого не показували, крім "Уріеля Акости". Був, як казав Гольцман, такий розгардіяш, що мало не потрощили театр. У газетах,— так переказували Гольцманові,— рівняли Ра-фалеска до всіх найвидатніших виконавців і пророкували, що він майстерністю перевершить великого Зоненталя та всіх інших блискучих зірок світу.
Звісно, Гольцман радів і потирав руки від задоволення з того, що,— хай бог простить за ці слова,— такий нікчемний мотлох, як "Уріель Акоста", дає прибутку не менше, ніж найкраща оперета, хоч у цій п'єсі немає ні танців, ні співів, ні веселих куплетів. "Дивний світ настав, усе пішло шкереберть, добра б йому не було. Псалтирне напучення їм більше до вподоби, ніж куплети. Півбожевільний Акоста на сцені їм любіший від найвродливішої примадонни. По-казилися, та й годі!.. Але, з другого боку, як то кажуть у нас на селі: з худого кабана хоч вишкварки... Дай боже здоров'я тому небораці суфлерові, що знайшов цю книжечку. "Людина з освітою", ха-ха. Нічого не вдієш. Треба подарувати йому старий костюм, простежити, щоб цей пришелепуватий надяг чистий комір і новий галстук, а за одним заходом щоб підчикрижив волосся, бо вигляд у нього, як у сільського дяка, хай йому грець!.."
Так сказав самому собі Гольцман і підвищив суфлерові платню, віддав йому належну пошану і перестав дражнити "небораком", "одороблом", "пришелепуватим" та іншими подібними до цього прозвиськами. Коли бог схоче, то й віник стрельне, казав Гольцман, закручуючи вуса догори, на зразок Вільгельма Другого, засунувши руки в кишені або випускаючи золотий подвійний ланцюжок на білій жилетці і хвалячи бога, що, благословенне будь його ім'я, допоміг йому, Гольцманові, без меценатів та без знаменитих акторів — нехай би вони всі запалися разом з Щупаком, сто сот болячок йому в спину...
Єдине, чого бракувало Гольцманові — це господині. Тобто, сказати по правді, він мав господиню, та ще й даремну. Це була мадам Черняк.
Вона вела все його господарство, берегла кожен шеляг, прибирала хату, була йому віддана, як пес, латала білизну, церувала шкарпетки, інколи варила йому троянку, а часом робила гогель-могель, щоб він не так кашляв. Зайшло вже так далеко, що актори позаочі перестали її називати мадам Черняк і Брайночка Козак, а "мадам Гоцмах". Щастя, що Гольцман нічого не знав про це, інакше мав би подвійну душевну скруту. По-перше, тому, що люди досі пам'ятають його колишнє ім'я, а по-друге, що йому нав'язують таку жінку. Гольцман мріяв про інше сватання. Гольцман хотів дівчини, та ще й гарної. От, наприклад, такого апельсинчика, як примадонна Генрієтта. А чому ні? Чим вона йому не пара? Вона не дуже розумна, зате ж така гарна, що він просто шаленіє. Біда тільки, що аж занадто жвава. Крутиться, як дзига, як кантор у синагозі... Та це пусте, поки не стала до шлюбу. Нехай лише він надіне їй обручку... еге-ге! Тоді він навчить цю шелихвістку розуму і вміння поводитись за всіма законами божими...
Одного разу — то було в суботу опівдні — Гольцман причепурився, як франт...