І чай на полиці, над вашою головою.
З полиці над каміном вона витягла чорний чайник для заварки і бляшанку з чаєм. Сполоснула чайник гарячою водою й на мить застигла, роздумуючи, куди б вилити воду.
— Вилийте надвір, — сказав він, явно знервований її присутністю, — він чистий.
Вона підійшла до дверей і вихлюпнула воду на стежку. Як тут мило, як затишно, справді, мов у лісі. Дуби вдягали листя з жовтої охри, червоні маргаритки в саду нагадували червоні плисові ґудзики. Вона глянула на велику порожню плиту пісковика, що правила за поріг, тепер її переступало так мало ніг.
— Тут мило, — сказала вона. — Такий прекрасний спокій, усе живе й спокійне.
Він знову почав їсти, якось повільно і неохоче, відчувалося, що він був не в своїй тарілці. Вона мовчки заварила чай і поставила чайник на поличку в каміні для підігрівання їжі, вона знала, так роблять. Він відсунув тарілку і пішов до комори, вона почула, як клацнула клямка, і він повернувся назад із сиром і маслом на тарілці.
Вона поставила на стіл дві чашки: їх було всього дві.
— Вип'ємо чаю? — запитала вона.
— Як вам завгодно. Цукор у буфеті, і там маленький дзбанок для вершків. Молоко в коморі в глечику.
— Прибрати вашу тарілку? — запитала вона. Він подивився на неї з ледь іронічною посмішкою.
— Ну… як хочете, — сказав він, повільно відкушуючи хліб з сиром.
Вона зайшла в кухоньку під дашком, де стояла помпа. Зліва були двері, без сумніву, до комори. Вона відкрила їх і ледь посміхнулася, дивлячись на те, що він називав коморою, — замість буфета довга побілена лавка. Та на ній виявилося барильце пива, а також декілька мисок і якась їжа. Вона налила трохи молока з жовтого глечика.
— Де ви берете молоко? — запитала, повернувшись до столу.
— У Флінтів! Вони залишають мені пляшку коло кролячої стежки. Знаєте, там, де ми зустрілись!
Він явно був не в своїй тарілці. Вона налила чай і нерішуче взяла дзбанок для вершків.
— Молока не треба, — сказав він, тоді, здається, почувши якісь звуки, визирнув з дверей.
— Краще нам замкнутися, — сказав він.
— Жаль, — відповіла вона. — Ніхто ж не прийде, правда?
— Так, один шанс на тисячу, але хто знає.
— І навіть так, не має значення, — сказала вона. — Ми просто п'ємо чай. Де ложечки?
Він піднявся й відчинив у столі шухляду. Коні сиділа за столом в сонячному промінні, яке йшло з дверей.
— Флосі! — гукнув він до собаки, яка лежала на маленькій підстилці коло сходів. — Іди й пильнуй!
Він підняв палець, і його "пильнуй" звучало вкрай переконливо. Собака задріботіла на розвідку.
— Сумуєте сьогодні? — запитала вона.
Він різко підвів свої голубі очі і втупився прямо в неї.
— Сумую! Ні, мені набридло! Довелося піти по повістки для двох браконьєрів, яких я впіймав, і… я не люблю людей.
Він говорив холодно, бездоганною англійською мовою, а в голосі бриніла лють.
— Вам не подобається стерегти дичину? — запитала вона.
— Стерегти дичину — подобається! Доки мені дають спокій. Та коли доводиться товктися в поліційному відділку та в різних інших місцях, чекати, доки всі ці блазні вислухають мене… о, я просто дурію… — і він саркастично усміхнувся.
— Ви могли б жити цілком незалежно? — запитала вона.
— Я? Мабуть, міг би, якщо ви маєте на увазі жити на мою пенсію. Міг би! Та мушу працювати, інакше я помру. Справа в тому, що я повинен мати якесь заняття. І в мене не вистачає характеру працювати для себе. Я маю виконувати роботу для когось, інакше через місяць пошлю все до дідька, просто через погану вдачу. Тому, одним словом, мені тут добре ведеться, особливо останнім часом…
Він знову глузливо засміявся.
— Але чому ви не в гуморі? — запитала вона. — Чи ви хочете сказати, що ви завжди не в гуморі?
— Саме так, — сказав він, сміючись. — Просто жовч виходить.
— Яка жовч? — запитала вона.
— Жовч! — сказав він. — Не знаєте, що це?
Вона мовчала, розчарована. Він не звертав на неї уваги.
— Наступного місяця я на деякий час їду звідси, — сказала вона.
— Їдете? Куди?
— До Венеції.
— До Венеції! З сером Кліфордом? Надовго?
— На місяць чи коло того, — відповіла вона. — Кліфорд не їде.
— Залишається тут? — запитав він.
— Так! Він ненавидить подорожувати в такому стані.
— Ах, бідолаха! — сказав він співчутливо.
Запала мовчанка.
— Ви не забудете мене, коли я поїду, правда? — запитала вона.
Він знову підвів погляд і уважно глянув на неї.
— Забуду? — сказав він. — Знаєте, ніхто нічого не забуває. Справа не в пам'яті.
Їй хотілося запитати: "А тоді в чому?" — але вона промовчала. Натомість проговорила невиразним голосом:
— Я сказала Кліфордові, що в мене може бути дитина.
Тепер він по-справжньому втупився в неї, напружено й допитливо.
— Ви таке сказали? — нарешті вимовив він. — А що ж він відповів?
— О, він не проти. Він справді зрадів, так ніби це його дитина. — Вона не сміла підвести на нього погляд.
Він довго мовчав, тоді знову глянув їй в обличчя.
— Звичайно, про мене ні слова? — сказав він.
— Ні, про вас ні слова, — сказала вона.
— Так, він навряд чи ковтнув би повідомлення про мене як про племінного заплідника. І звідки ж має взятися дитина?
— У мене може бути любовний роман у Венеції, — сказала вона.
— Може, — повільно промовив він. — Отже, тому ви їдете?
— Не для того, щоб заводити любовний роман, — вона з благанням дивилася на нього.
— Просто щоб створити видимість, — сказав він.
Мовчання. Він втупився у вікно, на обличчі слабка посмішка, напівглузлива, напівгірка. Вона ненавиділа цю посмішку.
— Отже, ви ніяк не намагалися застерегтися від дитини? — спитав він зненацька. — Тому що я не намагався.
— Ні, — сказала вона безсило. — Я таке ненавиджу.
Він подивився на неї, тоді знову на вікно, дивно усміхаючись. Стояла напружена мовчанка.
Нарешті він повернувся до неї й сказав саркастично:
— Отже, ви мене хотіли заради дитини, так?
Вона похнюпилася.
— Ні. Не зовсім, — сказала.
— А що зовсім? — спитав він досить уїдливо.
Вона з докором глянула на нього й сказала:
— Я не знаю.
Він розсміявся.
— Тоді чорт би мене побрав, якщо я знаю.
Запала мовчанка, довга холодна мовчанка.
— Добре, — сказав він нарешті. — Як завгодно вашій світлості. Якщо ви народите дитину, сер Кліфорд це вітатиме. Я нічого не втрачаю. Навпаки, у мене залишаться дуже приємні спогади, справді, дуже приємні! — І він потягнувся, ледь позіхнувши. — Якщо ви мною скористалися, — сказав він, — то це не вперше мною користуються; і не думаю, що колись це було так приємно, як цього разу, хоча, звичайно, надто пишатися нічим. — Він знову відкинувся назад якось дивно, його м'язи тремтіли, щелепа ходила.
— Але я не використовувала вас, — благально сказала Коні.
— Завжди до послуг вашої світлості, — відповів він.
— Ні, — сказала вона. — Мені сподобалося ваше тіло.
— Справді? — перепитав він і засміявся. — Ну тоді ми квити, тому що мені сподобалося ваше.
Він глянув на неї дивними потьмянілими очима.
— А тепер, може, бажаєте піднятися нагору? — запитав він здушеним голосом.
— Ні, не тут. Не зараз! — сказала вона з зусиллям, хоча якби він застосував до неї силу, вона б підкорилася, тому що не могла проти нього встояти.
Він знову відвернувся і, здавалося, забув про неї.
— Я хочу доторкнутися до вас так, як ви доторкаєтесь до мене, — сказала вона. — Я ще ніколи до вас не доторкалася по-справжньому.
Він подивився на неї і знову усміхнувся.
— Зараз? — запитав.
— Ні! Ні! Не тут! У хатині. Ви не проти?
— Як я до вас доторкався? — запитав він.
— Коли обмацували мене.
Він подивився на неї і зустрів її важкий, збуджений погляд.
— І вам подобалося, коли я доторкався? — запитав він, усе ще сміючись.
— Так, а вам? — запитала вона.
— А мені! — Тоді змінив тон. — Так, — сказав. — Ви знаєте і без моєї відповіді.
І це була правда.
Вона піднялася і взяла капелюшок.
— Мені треба йти, — мовила.
— Ви йдете? — він перепитав ввічливо.
Вона хотіла, щоб він доторкнувся до неї, щоб сказав їй щось, та він мовчав, тільки ввічливо чекав.
— Спасибі за чай, — сказала вона.
— Я ще не подякував вашій світлості за велику честь, виказану моєму чайникові, — відповів він.
Вона пішла стежкою, а він стояв на порозі, ледь усміхаючись. Задерши хвоста, прибігла Флосі. А Коні довелося мовчки дибати до лісу, знаючи, що він стоїть і дивиться їй вслід з тією незрозумілою посмішкою на обличчі.
Вона йшла додому дуже пригнічена й збентежена, їй зовсім не сподобалися його слова, наче вона його використовує; адже якоюсь мірою це відповідало дійсності. Та йому не слід було так говорити. Тому вона знову розривалася між двома почуттями — відразою до нього і бажанням бути з ним.
За чаєм вона почувалася дуже роздратовано і ніяково і зразу піднялася в свою кімнату. Але там краще не стало, вона не могла ні сидіти, ні стояти. Треба було щось із цим усім робити. Треба йти в хатину; нема його там — що ж, чудово.
Вона вислизнула через бічні двері і попрямувала вперед рішуче, хоча дещо понуро. Підійшовши до вирубки, почувалася страшенно ніяково. Але він був там у своїй безрукавці, зігнувся коло курника, випускаючи курей з кліток, оточений пташенятами, які тепер стали трохи незграбні, однак виглядали значно ошатнішими за справжніх курчат.
Вона йшла прямо на нього.
— Бачите, я прийшла! — сказала вона.
— Еге ж, бачу! — він випростав спину і подивився на неї, усміхаючись.
— Вже випускаєте курей? — запитала вона.
— Так, досиділися до того, що сама шкіра й кості, — сказав він. — А тепера їм зовсім не хочеться виходити і їсти. Курка на яйцях себе не пам'ятає; вона вся в яйцях чи в курчатах.
Бідолашні квочки — така сліпа відданість, навіть до чужих яєць! Коні подивилася на них із співчуттям. Між чоловіком і жінкою запала ніякова мовчанка.
— Зайдем у хатину? — запитав він.
— Ви мене хочете? — запитала вона з якоюсь недовірою.
— Еге ж, якщо хочете зайти.
Вона мовчала.
— Ну, давайте! — сказав він.
І вона пішла з ним до хати. Коли він закрив двері, стало зовсім темно, тому, як і колись, він запалив у ліхтарі маленьке світло.
— Ви без своїх нижніх спідниць? — запитав він.
— Так!
— А, тоді я так само роздягаюся.
Він розстелив ковдру, одну поклав збоку, щоб накритися. Вона зняла капелюшок і стріпнула волоссям. Він сів, скинувши черевики, гамаші, і розстібнув грубі штани.
— Ну, лягайте! — сказав він, залишившись у сорочці.
Вона мовчки скорилася, і він ліг поряд і натяг на них обох ковдру.
— От! — сказав він.
І підняв її плаття доверху, доки не дістався до самих грудей.