Якби оповідач додав, що корабель цей був спущений на воду і здійснив рейс до Японії, я б може щось і заперечив, а що брехня була очевидна – я посміхнувся і промовчав.
Через цю дивину я на дві години відстав від каравану, і черговий ватаг наприкінці дня оштрафував мене на три шилінґи; він також додав, що якби таке сталося на триденному маршруті без муру по дорозі, штраф був би у чотири рази більший й на наступній раді мені довелося б просити пробачення. Я пообіцяв не порушувати розклад руху, а згодом я переконався, що вимога триматися гурту абсолютна необхідна для загальної безпеки.
Два дні по тому ми пройшли Велику Китайську стіну, яку спорудили для захисту від татар. Цей грандіозний мур іде по горбах і горах нескінченним ланцюгом, де скелі нездоланні й провалля непрохідні для ворога, а там, де до муру можна підійти, навалу він не спинить. Кажуть, довжина стіни – близько тисячі англійських миль, а країна – по прямій лінії – простяглася на п'ятсот миль, і це свідчить про страшенну звивистість самої споруди. Заввишки і завширшки стіна сягає чотирьох фатомів.
Підкоряючись наказу, я десь із годину простояв біля брами (стільки часу її проходив караван) і мав нагоду роздивитися мур з обох боків і біля брами, і в далечині – скільки сягав зір, а ґідові, який вихваляв споруду як диво світу, кортіло почути мою думку про неї. Я сказав йому, що це найкращий захист від татар; він не розчовпав, про що мені йдеться, і тому потрактував це, як комплімент, а от старий лоцман розреготався: "Сеньйоре англійцю, та й барвиста ж у вас мова!" "Барвиста? – перепитав я. – Що ви хочете сказати?" "Ваші слова можна потрактувати і так, і овак, – як кому до смаку. Ви йому кажете, що це гарний мур як захист від татар, а я розумію, що він лише на те й придатний, аби відлякувати татар. Я розумію вас, сеньйоре англійцю, я розумію вас; а сеньйор китаєць зрозумів вас на свій копил". "Ну, – я йому на те, – ви ж не гадаєте, що вона встоїть проти наших гарматних батарей та інженерів з двома ротами саперів? Десять днів – і по всьому, й військо устряває в справу, або просто висадити в повітря разом із підмурком, аби й слід пропав". "Атож, – відповів він, – я це знаю". Китайця аж конозило взнати, про що ми балакаємо, але я дозволив лоцманові сказати лише через кілька днів, коли ми вже майже залишили країну і сам ґід невдовзі також мав піти. Почувши, про що йшлося, китаєць замовк, і ми більше не чули хвальби про китайську велич і потугу.
Коли ми залишили позаду це грандіозне ніщо, яке назвали стіною, – на зразок збудованого римлянами муру проти піктів[9] у Нортумберленді, – то побачили пустельний край, бо люди тулилися здебільшого в укріплених містах, ховаючись від спустошливих татарських набігів, коли величезні армії усе чисто грабували, тому що на відкритих обширах люди не могли голіруч від них боронитися. І тут я зрозумів потребу триматися гурту в каравані, бо ми побачили, як довкола нишпорять татарські війська, а коли вже краще роздивився тих вояків, то засумнівався, чи може зграя таких зухвальців подолати китайську імперію, тому що насправді це просто навіжена орда, яка не тямить, що таке порядок чи дисципліна. Їхні негодящі шкапи не дресовані; ми це в перший же день помітили, як зайшли на пустовщину. Наш черговий ватаг відпустив шістнадцятьох з нас пополювати; власне, це було полювання на баранів, але, може, й це також полювання, бо дикі барани бігають досить швидко, але не довго, – погнавшись за ними, ви можете бути впевнені в успіху, тим більше, що вони пасуться отарами по тридцять-сорок голів разом і, як справжні барани, тікаючи, теж збиваються в купу.
Переслідуючи цю дивну дичину, ми наштовхнулися на сорок татар; не знаю, чи вони також полювали на баранів, чи на когось іншого, але щойно вони забачили нас, один з них подав огидний суремний сигнал за допомогою чогось на шталт рогу, – я такого не чув раніше, та й не бажав би почути. Ми всі здогадалися, що він кличе підмогу, і дійсно, менше, ніж за чверть години, на відстані милі з'явилося ще душ 40-50, але ще до цього нам вдалося впоратися з попереднім гуртом.
Сталося так, що з нами був шотландський купець із Москви; почувши ріг, він пояснив нам, що нам негайно слід напасти на татар, і, вишикувавши нас лавою, запитав, чи ми готові. Ми відповіли, що готові слідувати за ним, і він погнав конем до татар. Ті стояли юрбою й витріщалися на нас, але щойно помітили наше наближення, випустили в нас хмару стріл та, на щастя, не влучили. І не тому, що татари не цілкі стрільці, а просто стріли не долетіли на таку відстань, бо якби ми були на двадцять ярдів ближче, вони кількох наших поклали б. Ми відразу зупинились і, попри велику відстань, відповіли на дерев'яні стріли свинцевими кулями, а самі побігли чвалом слідом за кулями з шаблями наголо, як наказав наш привідця – хоробрий шотландець. Насправді він був лише крамарем, але наразі поводився з таким завзяттям, сміливістю та холодною відчайдушністю, що я, либонь, ніколи не бачив відповіднішого командира. Ми наблизились впритул і стрелили з пістолетів просто їм в обличчя та почали наступ, але вони притьмом кинулися врозтіч. Лише на правому крилі троє татар пробували ставити чоло й закликали решту повернутися; в руках у них були ятагани, а луки вони перекинули на спину. Наш привідця сам учвал під'їхав до них – одного фузеєю скинув з коня, другого застрелив з пістоля, а третій татарин утік. Єдина неприємність полягала у тому, що, поки ми ганялися за татарами, наші барани повтікали. Убитих і поранених в нас не було, у татар було п'ятеро вбитих і казна скільки поранених, а також ми знали, що інші татари настільки перепудилися від наших пострілів, що повтікали й більше не наважувалися нас зачіпати.
Увесь цей час ми перебували в китайських володіннях, і татари ще не виявляли такого зухвальства, як ті, з якими ми зустрілися згодом, але через п'ять днів по тому ми перейшли у величезну дику пустелю, якою ми йшли три доби: воду везли в бордюрах, а на ніч таборилися, як це нібито роблять в Аравії. На питання, чиї це володіння, ґіди пояснили, що це нічийне прикордоння я пустеля, власне, нікому не належить і становить частину великого краю Велика Каракатія або Велика Тартарія, який китайці вважають своїм. Ці терени ніхто не боронить від злодіїв і тому мандрівники вважають їх найгіршим пустирищем, хоча нам ще випаде подорожувати кількома більшими пустелями.
У цій страшній дичавині ми кілька разів бачили здалеку невеликі гурти татар, але ті, мабуть, були зайняті своїми справами і не мали супроти нас лихих намірів, а тому й ми, як людина, що зустріла диявола, не чіпали їх: їм нічого було сказати нам, а нам нічого було сказати їм. Хтозна, може вони розмірковували, чи варто на нас нападати, – про всяк випадок, минаючи їх на певній відстані, ми створили ар'єрґард з сорока чоловік і тримались на сторожі, пропускаючи караван на півмилі вперед. Через деякий час вони подались геть, випустивши в наш бік ще п'ять стріл і поранили коня. Бідолашна тварина залишилась чекати на коновала. Більше тоді ні стріл, ні татар не було.
Відтак ми ще з місяць посувались володіннями китайського імператора, але шляхи були вже гірші й вели через селища, подекуди укріплені від татар. Коли ми підходили до одного такого містечка (два з половиною дні шляху до міста Цицикар[10]), я хотів купити верблюда, яких, як і коней, продавалося безліч уздовж шляху, бо каравани тут не рідкість. Чоловік, з яким я домовлявся, міг би піти й привести верблюда, але ж я, як дурень, мушу скрізь пхати свого носа, і сам пішов з ним. Верблюди й коні випасались під охороною за дві милі від села.
Я рушив туди пішки разом зі старим лоцманом і китайцем, бо, бач, кортіло деякого розмаїття вражень. На місці ми побачили мочари, убезпечені муром з каменю, покладеного без розчину, а вхід до загороди охороняв невеликий загін китайських солдатів. Вибравши верблюда і сторгувавшись, я пішов у супроводі китайця, який вів мого верблюда, коли раптом на нас напало п'ятеро вершників-татар: двоє з них схопили китайця й забрали верблюда, троє інших кинулися на мене і лоцмана, побачивши, що ми беззбройні, – власне, у мене була шабля, але це не захист проти трьох вершників. Однак, перший татарин, що наблизився до нас, зупинився, коли я вийняв її, бо вони страшні боягузи. В цей час другий, під'їхавши до мене зліва, так вгатив мене по голові, що я впав, утративши тяму, а коли очуняв – не міг збагнути, що зі мною. На щастя, у лоцмана – він ще раз виручив мене у скруті – був у кишені пістолет, про який ні я, ні татарине підозрювали, інакше вони не напали б на нас, бо боягузи завжди нахабніють, коли гадають, що не ризикують нічим. Старий побачив, що я впав, хоробро підбіг до татарина, схопив його однією рукою, притягнув до себе й вистрілив йому прямо в голову. Тоді рвучко повернувся до того татарина, що спинив нас, і, доки той не отямився, завдав удару своїм ятаганом, але поранив не його, а коня – відрубав йому вухо й частину морди. Бідний кінь став дибки від болю і, попри вправність вершника, помчав разом із татарином геть, а там, віддалік, знову став дибки, скинув вершника і сам упав на нього.
Тим часом повернувся беззбройний китаєць, який втратив верблюда; побачивши цю сцену, він підбіг до татарина, вихопив у нього з за пояса бойову сокиру і розтрощив йому голову. Третій татарин втік, коли побачив, що лоцман цілиться в нього з пістолета, і, таким чином, перемога залишилася за нами.
Під цю пору я трохи прийшов до тями і спершу гадав, буцім прокидаюся від глибокого сну; я був дуже здивований, побачивши себе на землі, і не розумів, як це сталося. Незабаром я оговтався і відчув біль, хоча не розумів, де саме. Помацав голову і побачив кров на руці, і аж тепер збагнув, що болить: до мене вмить повернулася пам'ять, і я згадав усі подробиці нападу, підвівся, вихопив шаблю, але ворогів довкола не було. Бачу: лежить мертвий татарин, а поруч стоїть кінь. Трохи далі – вертає з кортиком у руці мій рятівник, який ходив подивитися, що вчинив китаєць. Старий побачив мене на ногах, підбіг і радо мене обняв, бо турбувався за моє життя.