Якщо у вас лишилися сили, беріть пістоль і шаблю". Іспанець із вдячністю взяв, і зброя ніби наснажила його: він із запалом кинувся на вбивць і в мить двох порубав на мак; по-правді, ми запопали дикунів зненацька і нещасні настільки перелякалися гуркоту пострілів, що зі страху попадали й не могли ні тікати, ні опиратись пострілам; так само було й з п'ятьма, яких П'ятниця поцілив у човні: троє впали від куль, а двоє – з переляку.
Я тримав заряджену зброю й не стріляв, тримаючи постріл у запасі, бо віддав іспанцеві пістоль і шаблю; я наказав П'ятниці збігати до дерева, звідки ми стріляли вперше, та поприносити зброю, що він мерщій виконав; я віддав слузі заряджений мушкет і сів заряджати принесену зброю, сказавши йому й іспанцеві звертатись до мене у потребі. Доки я заряджав зброю, одним дикун кинувся на іспанця з великим дерев'яним мечем, яким раніше збирався зарубати іспанця, якби я не прийшов на допомогу. Попри свою слабкість, відчайдушний і відважний іспанець переважав індіанця й двічі поранив йому голову, але жилавий і дебелий дикун у двобої звалив кволого іспанця й почав вибивати йому шпагу з рук, але іспанець вправно ухилився від удару меча, вихопив з-за пояса пістоль і пристрелив дикуна, – я й добігти не встиг йому на допомогу.
Тим часом П'ятниця відчув свободу і взявся переслідувати грішників з самим тесаком у руці: він зарубав трьох поранених під час перших пострілів і тих, кого наздогнав. Іспанець, котрому я дав рушницю, коли він прийшов по зброю, побіг за двома дикунами й поранив обох, але бігти йому було вже несила, й вони втекли від нього до лісу, де їх запопав П'ятниця і одного вбив, а другого виявився моторнішим за мого слугу й, попри рану, пірнув у море та поплив до тих двох, що залишились у каное, і таким чином тільки ці троє, що один з них ніби дихав на ладан, врятувалися з двадцяти одного. Підсумок такий: троє вбито після першого пострілу від дерева, двоє – після другого пострілу, двох поклав П'ятниця в човні, він же добив двох спершу поранених, одного він поклав у лісі, трьох убив іспанець, четверо сконало від ран або їх зарубав під час переслідування П'ятниця, четверо втекли у човні, що з них один поранений або мертвий, — разом двадцять один.
Ті, що в каное, щодуху веслували, аби уникнути наших пострілів, і ще два-три постріли П'ятниці навздогін були марні. Він ладен був теж сісти в каное й переслідувати їх, та й мене турбувала їхня втеча, бо вони про все розкажуть вдома та повернуться вже на двохстах-трьохстах каное і придушать нас такою навалою, — отже я погодився на переслідування, підбіг до каное, застрибнув і наказав П'ятниці не баритись, аж там у каное я побачив сіромаху, який, як і той іспанець, лежав у путах, чекав на загибель, і, страшенно переляканий, не розумів, що відбувається; за борт він не міг подивитись, тому що дикуни додатково зв'язали йому шию й ноги: пролежавши так довший час, він був ледь живий..
Я відразу перетяв йому пута з рогози чи очерету і був би підвів на рівні ноги, але він не міг ні стояти, ні говорити, а лише жалісно стогнав, бо досі гадав, що його лаштуються вбити. Я наказав П'ятниці побалакати з ним і пояснити, що він вільний, а тоді передав через слугу свою пляшку, аби той випив; і напій, і новина про звільнення підбадьорила сірому, і він сів у човні. Щойно чоловік заговорив, П'ятниця підійшов і придивився до нього, а тоді раптом – зворушливо до сліз — кинувся його цілувати, обіймати, притискати, і сам плакав, реготав, галайкав, стрибав, танцював, співав, потім ще плакав, заламував собі руки, бив себе по обличчю й голові, знову співав і стрибав, як причинний. Лише через довший час я змусив його говорити й пояснити, в чому річ; отямившись, він сказав, що це його батько.
Мені важко виразити, наскільки зворушив мене такий прояв синівських почуттів у дикуна при вигляді батька, врятованого від смерті; неможливо описати всі його витівки та емоції: то він сідав у човен, то вистрибував з нього, а коли сідав, то присовувався до батька, оголяв собі груди й притуляв на кілька хвилин батькову голову до них на знак підтримки, брався розтирати закляклі від пут руки й щиколотки, для чого я дав йому ще рому, який покращував масаж.
Про переслідування дикунів у каное вже не йшлося, бо вони пропали за обрієм, але це й добре, бо за пару годин знявся борвій, а ми за той час і чверть дистанції не подолали б; сильний норд-вест не вщухав усю ніч, і дикуни, пливучи в каное проти вітру, навряд чи вижили й добулися до свого берега..
Натомість П'ятниця так опікувався своїм батьком, що мені духу не вистачило відривати його, але при першій нагоді я усе-таки підкликав його, він підійшов, підстрибуючи та регочучи, — до нестяму щасливий, і я поцікавився, чи дав він батькові хліба. Він заперечно похитав головою й сказав: "Ні, потворний пес сам усе з'їв". Тоді я вийняв із своєї торбинки сухар для батька, а другий – для нього самого, проте він обидва відніс батькові. У кишені в мене було ще два-три ґрона родзинок, і я дав жменю для батька. П'ятниця усе повідносив, а тоді виліз із човна і помчав геть, як шалений, бо справді прудкішого парубка я в житті не бачив, отож він гайнув світ за очі й кричи — не кричи однаково… аж оце за чверть години поволі вертає, і вже зблизька я побачив, що він щось тримає в руці. Коли П'ятниця підійшов, я зрозумів, що він встиг збігати додому по глечик з питною водою для батька і два сухарі чи кусні хліба, — хліб віддав мені, а воду відніс батькові, хоча і я встиг напитися, бо був дуже спраглий. Батько попив і пожвавішав від води більше, ніж від рому, тому що знемагав на спрагу.
Коли батько напився, я спитав П'ятницю, чи ще залишилася вода. П'ятниця відповів: "Так", і я попросив дати напитись бідолашному іспанцеві, котрий хотів пити не менше, ніж його батько, а ще я передав йому принесений П'ятницею сухар, бо той вельми охляв і тепер відпочивав на морогу в затінку дерева; його кінцівки також оніміли й набрякли від тугих пут. Коли П'ятниця підійшов, він сів, напився й почав їсти, а я ще приніс йому жменю родзинок. Іспанець подивився мені в обличчя з глибокою і невисловною вдячністю; попри слабкість, він так виснажився під час боротьби, що наразі не зміг підвестися, пару разів спробував та ба, бо щиколотки набрякли й боліли, — я сказав йому не вставати і звелів П'ятниці розтерти йому щиколотки ромом, як і батькові.
Я зауважив, що П'ятниця – бідолашне любляче створіння — щодві хвилини назирає, чи з батьком усе там гаразд; аж раптом той кудись подівся – П'ятниця мовчки схопився й з нечуваною легкістю побіг туди необзир, але на місці він побачив, що батько просто приліг з утоми, й П'ятниця негайно повернувся, а я запропонував іспанцеві, що слуга допоможе йому підвестися, дійти до човна, аби доправити потім до нашого дому, де вже я ним заопікуюсь. Але кремезний П'ятниця завдав собі іспанця на плечі й поніс до човна, де обережно посадив на планшир, ногами всередину, а тоді умостив поруч із батьком, відчалив і почав веслувати, ідучи проти сильного вітру вздовж берега швидше, ніж я прошкував по піску; він без пригод завів каное в гавань і, залишивши пасажирів у човні, побіг по друге каное. Я тільки-но встиг спитати, куди він, а у відповідь почув: "Іти привезти більше човна", та вже й по ньому – нема йому рівні в стрімкому бігові; він доправив друге каное одночасно з моїм приходом і відразу подався по пасажирів, але ті нездатні були ходити, й П'ятниця не знав, що вдіяти..
Узявся тоді я мізкувати, як цьому дати раду, наказавши П'ятниці посадовити їх у березі, а самому вертати дол. Мене; незабаром я змайстрував такі собі ноші, й ми разом понесли обох чоловіків додому.
Але новий клопіт з'явився, коли ми дійшли до зовнішньої огорожі: як перенести їх усередину, не ламаючи укріплення; знов почав я міркувати, й незабаром ми з П'ятницею спорудили за пару годин пристойний намет, вкрили його старими вітрилами, а згори ще й гілляками, — усе це між зовнішньою огорожею та молодим садженим гаєм; тут ми влаштували за моїм зразком дві ліжниці з рисової соломи: на кожному ліжку одну ковдру клали як простирадло, а другу – для вкривання.
Тепер на острові були насельці, і я вважав, що в мене багато підданців, і я бавився думкою, ніби я схожий на короля. По-перше, увесь край був моєю власністю: це був мій домініон. По-друге, моя влада над народом абсолютна, я – пан і законодавець, їхнє життя належить мені, у разі потреби вони покладуть свої життя заради мене. Прикметно, що в мене троє підданих і всі троє — різної віри: П'ятниця був протестант, його батько – поганин і людожер, іспанець – папіст. Однак, я дозволяв свободу совісті в домініоні. Але це між іншим.
Щойно я облаштував двох охлялих врятованих бранців і дав їм притулок та місце для спочину, як почав думати над їхнім харчуванням та передусім звелів П'ятниці взяти на заріз ярку з певної череди, — половину задньої частини потяв на шматки й загадав П'ятниці варити й тушкувати, внаслідок чого вийшла добра страва – і бульйон, і м'ясо; вдома на обійсті я не готував, бо вогонь розкладав лише на відкритому повітрі, то й відразу поніс їжу в намет, де сів до нового столу й спожив разом з людьми обід, звеселяючи й підбадьорюючи їх. П'ятниця усе перекладав і батькові, і іспанцеві, котрий також добре балакав по-дикунському.
Коли ми пообідали чи, радше, повечеряли, я загадав П'ятниці взяти каное й привезти мушкети та рушниці, які за браком часу ми покинули на бойовищі, наступного дня я послав його ховати трупи дикунів, щоб у спеку зараза не розійшлася. Я також наказав поховати жахливі рештки варварського бенкету, бо мене вернуло від цього – я й дивитись не міг, а він усе докладно поробив, знищив усі сліди перебування дикунів, і коли я згодом там побував, то не впізнав місцину, хіба що ліс і досі кутом виходив на неї.
Відтак почав я помалу розбалакуватися з двома новими підданцями, і для початку сказав П'ятниці розпитати батька, що той думає про втечу дикунів у каное і чи не слід нам чекати на повернення гнітючої сили, котрій ми не можемо ставити чоло. У відповідь батько припустив, що човен не витримав бурі тієї ночі, і вони потонули, або їх знесло на південь до інших берегів, де їх конче з'їдять, тобто чи так, чи так, а всі мали загинути; про те, що вони робили б, якби дісталися додому, він не знав, але, на його гадку, вони були такі перелякані самим характером нашого нападу, грімотнею пострілів, що, либонь, скажуть своїм, ніби їх побили не люди, а грім та блискавка, і що ми з П'ятницею – не двоє озброєних людей, а марища, послані небом їм на погибель.