Але дивився він не на них, а на жіноче обличчя, що сміялося з круглої дерев’яної рамки під ними.
— Поло, Поло, — промовив він уголос. — Невже після стількох років шлюбу ти хочеш здивувати себе й мене? Невже ти в таких дійшлих літах забудеш за розум?
Він надягнув краги і прищібнув остроги, щоб проїхатись верхи зразу після обіду; а випроставшися, ще раз звернувся до обличчя в рамці й підсумував свої думки:
— Ну що ж, заграймо ще в цю гру, — а вже повернувшись іти, додав — На рівних умовах, без ніяких пільг… без ніяких пільг.
— Далебі, якщо я у найближчі дні не від'їду, то доведеться мені зробитися твоїм нахлібником і пристати до "мудреців з мадронового гаю", — сказав Дікові Грейм.
Товариство вже вернулося з прогулянки й мало зійтися в їдальню на коктейлі, але поки що там сиділи тільки вони двоє та Пола.
— Якби ж то філософи всі гуртом написали хоч одну книжку, — зітхнув Дік. — Ні, Івене, ти повинен докінчити свою працю тут. Я тебе примусив її почати, то мушу діждатися й кінця.
Пола теж припрохувала Грейма гостювати довше, і її шаблоново-чемні, байдужі слова здалися Дікові справжньою музикою. У нього аж серце тьохкало. Кінець кінцем хіба не міг він помилитись? Адже годі повірити, щоб двоє таких розумних, дозрілих, уже не юних людей, як Грейм і Пола, могли отак безглуздо захопитися? Це ж не зелені молодятка з серцями врозхрист!
— За твою книжку! — підніс він келиха. А випивши, обернувся до Поли: — Ох і коктейль! Ти сама себе перевершуєш, Пол, а от А-Гея ніяк не можеш навчити. У нього ні коли такі не виходять. Ану, ще один.
РОЗДІЛ XXI
Грейм, їдучи сам зарослими секвойним лісом яругами в пагорбах неподалік Великого Будинку, обзнайомлювався з Селімом — рославим, на тисячу сто фунтів, вороним як галка мерином, що дібрав йому Дік замість надто легкої Альтадени. Кінь був слухняний, сумирний, хоча й жирував іноді; Грейм їхав неквапом, мугикаючи "Циганський шлях", і слова пісні будили в ньому спогади. Надумавшись про буколічних коханців, що вирізьблюють свої імення на корі лісових дерев, він знічев’я, вжарт уломив по гілочці лавра й секвойї, тоді звівся в стременах, дістав довгу стеблину папороті з п’ятипалим листком і зв’язав галузки навхрест. Готового патерана він кинув перед себе на стежку і помітив, що кінь не наступив на нього. Грейм озирнувся й не спускав патерана з очей, поки стежка звернула вбік. Добрий знак, подумав він, що кінь не стоптав його.
І знов його черкали по обличчю гілки лаврів та секвой, і видніли п’ятипалі папороті, мов надили робити ще патерани. Грейм в’язав їх одного за одним і кидав. За годину він доїхав до вершини яру. Стежка через перевал, як він знав, була крута і важка, отож він, подумавши трохи, завернув назад.
Селім раптом загиготів, і звідкись зовсім зблизька озвалося знайоме іржання. Стежка була широка й рівна, і Грейм пустив коня дрібною ристю; минувши довгий заворот, він угледів Полу верхи на Лані.
— Агов! — гукнув він. — Агов! Агов!
Пола притримала кобилу, і він порівнявся з нею.
— Я щойно завернула назад, — сказала вона. — А чому ви вертаєтесь? Я думала, ви поїдете через перевал на Малий Грізлі.
— Ви знали, що я їду поперед вас? — спитав Грейм, замилуваний Полиним по-хлоп’яцькому відвертим поглядом: вона дивилась йому просто в очі.
— Ну аякже! Після другого патерана я була певна.
— А я й забув про них, — винувато засміявся він. — А чого ви вертаєтесь?
Пола заждала, поки Лань і Селім переступлять повалену через стежку вільху, тоді відповіла, знову дивлячись йому просто в очі:
— Бо я не хотіла їхати вашим слідом. І нічиїм слідом, — хутко поправилась вона. — Тільки вгледіла другий патеран, так і завернула.
Грейм зразу не здобувся на відповідь, і запала ніякова мовчанка. Обоє відчували ту ніяковість і знали, що вона постала з невисловленого, але відомого їм обом.
— Ви завжди зоставляєте за собою патерани? — спитала Пола.
— Оце вперше зроду, — похитав головою Грейм. — Стільки кругом підхожих галузок, аж надило, та й пісня вчепилась голови.
— Мені теж — із самого ранку, тільки-но прокинулась, — призналася Пола, цього разу дивлячись просто вперед, бо мусила ухилитись від пагона дикого винограду, що звисав над стежкою.
Грейм бачив її профіль, корону золотаво-каштанового волосся, округлу шию співачки, і йому знов тиснули серце давній біль, жадання й туга. Полина близькість збурила йому душу. Він бачив її постать у ясно-рудому вельветі, а в уяві його тіснились пекучі видива: Пола в басейні верхи на Горянині, Пола стрибає "ластівкою" з сорокафутової вежі, Пола йде через залу в сіро-блакитній сукні старовинного, середньовічного крою, і круглі її коліна неповторно зграбним рухом підносять важку тканину.
— Про що це ви замріялися? — спитала вона й розігнала ті видива.
Цей раз Грейм не забарився з відповіддю:
— Хвалю бога, що ви сьогодні ще ні словом не згадали про Діка.
— Ви так його не любите?
— Будьмо щирі,— сказав він майже суворо. — Вся річ якраз у тім, що я люблю його. А то б…
— А то б що? — перепитала вона рішучим голосом, однак дивлячись не на нього, а перед себе, на нашорошені вуха Лані.
— Я сам не розумію, чого сиджу тут. Мені слід би давно від’їхати.
— Чому це? — знов спитала вона, не відводячи погляду від кобилиних вух.
— Будьмо щирі,— нагадав він ще раз. — Ми ж розуміємо одне одного без слів.
Полині щоки залилися краскою; вона обернулась до Грейма і мовчки глянула на нього. Її рука з батіжком шарпнулась угору, до грудей, тоді нерішуче застигла й знов опала. Та очі Полині сяйнули радісно і злякано. Так, Грейм не помиливсь: у них світився ляк, але й радість. Те особливе чуття, яким наділений дехто з чоловіків, підказало йому, що мить саме слушна, і він переклав повіддя в другу руку, під’їхав упритул до Поли, обняв її за стан, притяг до себе, коліном до коліна, так міцно, що аж коні схитнулись, і жагуче поцілував. Він не помилився: її уста відповіли жагою на жагу, трепетом на його невимовний трепет.
Та за мить вона випручалась і відштовхнула його. Лице їй сполотніло, очі палали вогнем. Вона піднесла батіжка, мовби хотіла вдарити Грейма, та натомість цьвохнула ним Лань і воднораз всадила їй остроги в боки так несподівано й сильно, аж кобилиця болісно заіржала і рвонулася вперед.
Грейм вслухався в далекий стук підків по лісовій стежці, що завмирав, даленіючи, а кров бухала йому в скроні, і в голові паморочилось. Коли тупіт затих зовсім, він чи зсунувся, чи звалився з сідла додолу і сів на заімшілий камінь. Струс був тяжкий — тяжчий, ніж він годен був повірити до тої великої миті, коли стис її в обіймах. Ну що ж — жереб кинуто!
Грейм випростався так рвучко, що наполоханий Селім аж захріп і відскочив, натягши повід.
Те, що сталося тільки-но, вийшло зовсім не зумисне. Воно було просто неминуче. Воно мусило статися. Він не мав такого наміру, хоча й розумів тепер, що міг би все передбачити, якби не плив за течією, не зволікав день у день з від’їздом. А тепер від’їзд уже нічого не направить. І мука, і щастя, й безум були в тому, що вже не лишалось ніякого сумніву. Вона все сказала йому без слів — адже губи його ще горіли від дотику її уст. Він знов і знов згадував їхній поцілунок і тонув очманіло в тому спогаді, як у морі.
Він ласкаво погладив своє коліно, що доторкнулось було до її коліна. Серце його сповнилося смиренної вдячності, знайомої лиш тим, хто щиро любить. Яке це чудо, що така чудовна жінка покохала його! Це ж не дівчисько. Це доросла, досвідчена жінка, яка знає, чого хоче. І це вона була в його обіймах, і дихала гарячково, а уста її тремтіли під його устами. Вона вернула йому те, що він дав їй, — а йому й уві сні не снилося, що в таких літах він ще спроможний дати так багато.
Грейм підвівся, хотів був сісти на коня, що тикався мордою йому в плече, тоді спинивсь і замислився.
Тепер уже про від’їзд нема мови. Про це нічого й думати. Звісно, у Діка є свої права. Але ж і в Поли є свої. А він, Грейм, після того, що сталось, хіба має право від’їхати? Якщо тільки… Якщо тільки не разом з нею. Адже поїхати тепер — це б означало вкрасти поцілунок і втекти. Коли вже так створено людей, що двоє чоловіків можуть покохати ту саму жінку, а в такий "трикутник" неминуче проникає зрада, то, певне ж, не так ганебно бути зрадливому супроти чоловіка, як супроти жінки.
"Ми живемо в реальному світі, а не в ідеальному, — міркував він, помаленьку їдучи стежкою. — І Пола, й Дік, і я — ми всі живі люди, а до того ж і реалісти: дивимось життєвим фактам просто в обличчя. Церква, закон, звичай, моральність тут не зарадять. Цей вузол ми повинні розв’язати самі. Звичайно, комусь доведеться страждати. Але ж усе життя — це страждання. Уміння жити в тому й полягає, щоб по змозі уникати мук. На щастя, і сам Дік так гадає. Ми всі троє гадаємо так. І нічого нового тут нема. Без ліку таких "трикутників" у незліченних поколіннях людей якось розв’язувалось. Розв’яжеться якось і цей. Усі людські справи врешті доходять до якогось розв’язку".
Грейм відігнав ті тверезі думки і знову поринув у солодкий спомин, ще раз погладив рукою коліно, ще раз уявою відчув на устах гарячий Полин віддих. Він навіть припинив трохи Селіма й подивився на свою зігнуту руку, що допіру обіймала Полин стап.
Аж за вечерею він знов побачив Полу. Поводилась вона так, як звичайно. Навіть знавши все, він не міг завважити в ній ніякого сліду великої події, ані того гніву, що горів у неї в очах, коли вона, сполотніла, піднесла батіжка, щоб ударити його. В усьому була вона така, як завжди, — Маленька господиня Великого Будинку. Навіть коли їхні очі випадком зустрілись, у її погляді, ясному і спокійному, не було й знаку якоїсь таємниці. Одна полегкість була обом: наїхали на кілька днів нові гості — сама жінота, Полині та Дікові знайомі.
Другого ранку Грейм застав їх із Полою біля фортеп’яно в музичній залі.
— А ви часом не співаєте, містере Грейме? — спитала його міс Гофман, редакторка одного санфранціського жіночого журналу, як уже було відомо Греймові.
— О, ще й як гарно! — жартома запевнив він. — Адже правда, місіс Форест?
— Щира правда, — усміхнулась Пола. — Хоча б тим, що великодушно стримуєте свій голос, аби не заглушити мого зовсім.
— Ну, тепер ми мусимо довести, що не збрехали, — запропонував Грейм. — Ми цими днями співали одного дуета… — він позирнув на Полу, ніби питав її згоди. — Якраз для мого голосу, — і знову мигцем зирнув на неї, однак вона нічим не виявила, хоче співати чи ні.— Ноти у великій вітальні.