МІЖЗОРЯНИЙ
МАНДРІВНИК
РОЗДІЛ І
Ціле життя я мав якісь невиразні спогади про інші часи та інші місця. Я відчував, що в мені живе не одна, а кілька осіб. О, читачу мій, повір, що це відчуття є й у тебе. Позирни назад, у минуле, і ти згадаєш, що воно — частка досвіду твого дитинства. Ти ще тоді не визначився, не викристалізувався. Ти був ще пластичний: душа — мінливий плин, а свідомість і особистість — у процесі формування… так, формування і забування.
Ти багато позабував, читачу, але ці рядки невиразно нагадають тобі далекі туманні видива інших часів та інших країн, — видива, до яких прикуті були твої дитячі очі. Тепер вони здаються тобі снами. Нехай це будуть сни, що тобі снились тоді, але звідки ж їхній зміст? У снах химерно переплітаються тільки знайомі нам речі. Зміст найдивовижніпгах снів наших— це зміст нашого досвіду. Дитиною, малою дитиною, ти падав уві сні з великої висоти, літав у повітрі, мов крилата істота; тебе переслідували якісь павуки та багатоногі болотяні плазуни; ти чув інші голоси, бачив інші обличчя, знайомі, як привиддя кошмарів, споглядав схід і захід сонця, зовсім відмінний від того, який тобі доводилося будь-коли бачити.
Оті дитячі сни — це ж і є хвилинні проблиски інших світів, інших життів, тих речей, що ти їх ніколи не бачив на світі, де ти тепер живеш.
А звідки ж вони? Ці інші життя?.. Ці інші світи?.. Можливо, коли ти прочитаєш те, що я маю написати, ти дістанеш відповідь на ці бентежні запитання, що я поставив тобі і що ти сам собі ставив, ще й не читавши цих рядків.
Вордсворт[1] знав. Він не був ні ясновидець, ані пророк. Він був звичайнісінька людина, така, як ти, як і всяка інша. Те, що він знав, те знаєш і ти, і кожен знає. Тільки він дуже влучно визначив це в одному місці, що починається словами: "Не ясно явлене і не цілком забуте".
І справді, в’язниця покриває своєю тінню нас, новонароджених істот, і надто швидко ми все забуваємо. А все-таки із самого малку ми пам’ятаємо інші часи й інші місця. Ще безпорадними немовлятами, спроможними тільки сидіти на руках або рачкувати на підлозі, ми вві сні літали в повітрі. Ми терпіли муки кошмарних снів, жахаючись чогось темного й страшного. Щойно на світ народившись, ми ще не маємо жодного досвіду, а проте вже знаємо страх; ми народилися з ним, з пам’яттю про нього, а пам'ять — це досвід.
Щодо мене самого, то ще в тому ніжному віці, коли я самим лише криком виявляв, що хочу їсти чи спати, — навіть тоді я вже знав, що я — міжзоряний мандрівник. Мої уста ще не вміли вимовити слова "король", а я напевне знав, що був колись королевичем, добре пам’ятав, що був і рабом, і сином раба, і носив на шиї залізного нашийника.
Навіть більше. У три, чотири, п’ять років я ще не був "я". Я ще тільки формувався, мінливий дух ще не застиг у тій формі, що склалася з мого власного тіла, часу й місця. Все те, чим я був протягом багатьох тисяч життів, що вирувало в мені і гальмувало процес формування, силкуючись втілитися в мене й стати мною.
Нісенітниця, правда? Але пам’ятай, читачу, що з тобою я сподіваюся полинути в далекі простори й далекі часи, — пам’ятай, що я багато про це думав, що кривавими ночами, серед поту й мороку, які роками огортали мене, я був на самоті із своїми іншими "я", бачив їх і розмовляв з ними. Я пройшов крізь пекло всіх своїх існувань, щоб принести тобі знання, щоб поділитися ним з тобою, коли ти затишної години читатимеш ці мої друковані сторінки.
Отже, вертаюсь до того, що я вже сказав. У три, чотири, пять років я був ще не "я". Я тільки ставав ним, застигаючи у формі свого тіла, і могутнє, невитравне минуле обробляло ту суміш, з якої я кристалізувався, і визначало форму, якої я мав набути. Коли я вночі кричав зі страху перед тим, чого ще не знав і не міг знати, то це кричав не мій голос. Так само й тоді, коли я по-дитячому гнівався, сміявся й любив. Інші голоси кричали в моєму голосі, голоси чоловіків та жінок, що жили колись, голоси незчисленних привидів моїх предків. До мого гнівного крику домішувався рев звірів, ще давніших, ніж гори, а в моєму дитячому несамовитому голосі, в моїй шаленій люті відгуком лунали дикі й безглузді крики потвор, що жили за первісних часів, раніше за Адама, раніше за геологічні епохи.
Ось я й виказав свою таємницю! Сліпа лють! Вона мене загубила в теперішньому житті. Через неї за кілька тижнів мене виведуть з цієї камери, на високий хиткий поміст, прикрашений добре всуканим мотузом. Там мене повісять за шию, і я висітиму, аж доки визівну дух. Сліпа лють завжди губила мене в усіх моїх попередніх існуваннях. Це страшна, фатальна спадщина ще від первісних слизуватих істот прадавнього світу.
Але час уже мені відрекомендуватися вам. Насамперед — я не дурень і не божевільний. Я хочу, щоб ви це знали, а то не повірите тому, що я наміряюся вам оповісти. Я — Дерел Стендінг. Дехто з вас, прочитавши ці рядки, відразу згадає мене. Але більшість мене не знає, і я повинен пояснити їм, хто я такий. Вісім років тому я був професором агрономії в сільськогосподарському коледжі Каліфорнійського університету. Вісім років тому маленьке, сонне університетське містечко Берклі було приголомшене вбивством професора Гескела в одній з лабораторій гірничого факультету. Вбивцею був Дерел Стендінг.
Оце ж я й є той самий Дерел Стендінг. Мене спіймано на гарячому. Не буду розводитись тепер, хто винен, а хто ні. Це справа особиста. Річ у тому, що в нападі сліпої, жахливої люті, що віками прокляттям тяжіла над моїм життям, я вбив свого колегу, професора Гескела. Суд установив, що це зробив я, і я беззастережно погодився з вироком.
Ні, мене не засудили до шибениці. Мене скарали на довічне ув’язнення. Тоді я мав тридцять шість років, а тепер мені сорок чотири. Ці проміжні вісім років я пробув у в’язниці штату Каліфорнія в Сан-Квентіні. З них п’ять років я просидів у цілковитій темряві. Тут це називають самотинним ув’язненням, а ті, хто його спізнав, кажуть, що це смерть за життя. Але впродовж п’яти років перебування в могилі я зумів досягти такої волі, якої мало хто скуштував. Найсамітніший із в’язнів, я підкорив собі не лише весь світ — я підкорив також і час. Вони замурували мене на якихось там нікчемних кілька років і, самі того не знаючи, дали мені простір віків. Завдяки Еду Морелові я цілі п’ять років блукав між зоряними просторами. Але про Еда Морела буде осібна мова. Я про нього оповім згодом. Мені треба так багато всього оповісти, що я не знаю навіть, із чого почати.
Отже, почну спочатку. Народився я в штаті Міннесота. Моя мати була дочка емігранта-шведа. Її ім’я — Гільда Тунесон. Батько, Чонсі Стендінг, походив з давнього американського роду. Він знав свій рід, починаючи з Альфреда Стендінга, законтрактованого наймита — чи раба, коли хочете, — якого вивезли з Англії на плантації Вірджінії ще перед тим, як молодий Вашінгтон[2] мандрував по хащах Пенсільванії.
Син Альфреда Стендінга брав участь в американській Революції, а онук — у війні 1812 року[3]. Відтоді не було жодної війни, до якої не мали б причетності Стендінги. Я, останній з них, що незабаром помру, не лишивши нащадків, бився простим солдатом на Філіппінах у нашій останній війні[4]. Тоді, в найпишнішому розквіті своєї кар’єри, я відмовився від посади професора в університеті Небраски. їй-богу, коли я відмовився від посади професора, мене призначали деканом сільськогосподарського коледжу. Мене, що мандрує серед зоряних просторів, кривавого заблуду, вічного Каїна, войовничого жерця давніх часів, мрійника-поета забутих віків, яких нема на сторінках історії, написаної людською рукою.
І ось я сиджу з закривавленими руками в камері смертників Фолсомської в’язниці і чекаю дня, визначеного механізмом держави, коли її слуги зіпхнуть мене туди, де, як вони охоче вірять, тільки морок і темрява, — темрява, якої вони так бояться; темрява, сповнена страшних примар; темрява, від якої вони, скиглячи й лементуючи, тікають до вівтарів богів, що їх за подобою людською створив їхній страх.
Ні, не бути мені вже ніколи деканом жодного сільськогосподарського коледжу. А я ж так добре знаю сільськогосподарство! Воно — мій фах. Мені здається, що я народився, ріс і вчився задля нього. Я опанував його досконало. Воно — мій геній. Я можу на око сказати, скільки відсотків жиру в молоці кожної корови, і бебкокський прилад підтвердить, що я не помилився. Мені досить лише глянути на ландшафт, не придивляючись до землі, щоб знати вартість і вади грунту. Мені не треба лакмусового паперу, щоб визначити, чи має він у собі кислоти, а чи луг. Ще раз кажу: щодо наукового ведення сільського господарства я не мав і не маю рівного. А проте держава, тобто сукупність усіх громадян, гадає, ніби всі мої знання можна загасити вічною темрявою. Ніби за допомогою звичайного мотуза, накинутого на шию, і раптового поштовху можна загасити ту мудрість, що призбирувалася в мені тисячоріччями й визріла ще задовго до того, як на ланах Трої кочівні пастухи почали пасти отари.
А кукурудза! Хто ще так знає кукурудзу як я? Мої досліди у Вістарі збільшили річний врожай в округах Айови на півмільйона доларів. Це вже доконаний факт. Чимало фермерів, що тепер їздять автомобілями, знають, кому вони цим завдячують. А та молодь, стрункі дівчата і ясночолі юнаки, які сидять над шкільними підручниками, — чи спадає їм на думку, що це я своїми дослідами на кукурудзі у Вістарі дав їм змогу здобувати середню освіту?
А фермерське господарство! Я знаю кожний марно зроблений рух, навіть не вивчаючи їх з кіноплівки, однаково, чи то буде вся ферма, чи тільки робітник на фермі, чи план будови, чи розклад праці для фермерських робітників. Цій справі допомагають мої таблиці і книжки-порадники. І я впевнений, що в цю саму хвилину, перед тим як викурити на ніч останню люльку, сотні тисяч фермерів морщать чоло над розгорнутими сторінками моїх книжок. Але мої знання настільки вищі за таблиці, що мені досить оком скинути на людину, аби визначити її нахили, здібності і показник затрати енергії.
Тепер я мушу скінчити цей перший розділ свого оповідання. Вже дев’ята година. У відділенні смертників це означає — гасити світло. Ось я чую кроки вартового, що тихо ступає гумовими підошвами.