Віра в людину (збірка)

Джек Лондон

ВІРА В ЛЮДИНУ

ГІПЕРБОРЕЙСЬКЕ ПИТВО

Історія заповзятливої білої людини

серед невідомого народу на березі

Льодовитого океану.

Правдивість Томаса Стівенса можна позначити через невідоме X, а його уява — то уява звичайної людини, піднесена до енного степеня; але й те сказати, що сам він ніколи не допустився ні слова, ані вчинку, якого можна було б назвати просто брехнею. Очевидно, він грався правдою, балансуючи на грані ймовірного, хоч у його оповіданнях усе йшло гладенько. Що він знав Північ, як власну кишеню, ніхто не заперечить. Що він невтомний мисливець і виходив своїми ногами безліч невідомих стежок, ствердять багато самовидців. Про це я й сам знаю і чув від людей, що зустрічали його на різних землях, але здебільшого на межах невідомих країв. Ось Джонсон, колишній агент Компанії Гудзонової затоки в Доусоні; він дав йому притулок у факторії на Лабрадорі, поки його собаки трохи відпочили і можна було рушати далі. Або Мак-Магон, агент Торговельного товариства Аляски, що стрічався з ним у Датч-Гарборі і ще пізніше на далеких островах Алеутської групи. Безперечно, саме він був за провідника в одній із найраніших розвідувальних партій Сполучених Штатів; історія стверджує, що на такій посаді працював він і в компанії "Західна спілка", коли вона хотіла провести телеграф через Аляску та Сибір до Європи. І врешті Джо Ламсон, капітан китолову, що був застряг у кризі біля гирла Макензі, — до нього він не раз приходив на судно по тютюн.

Останнє свідчення розвіває всі сумніви. То напевне був Томас Стівенс, бо він завжди і скрізь шукав тютюну. Ми ще не були приятелями, як я вже навчився, вітаючися з ним одною рукою, простягати йому другу з кисетом. Але того вечора, коли я зустрів його в салуні Джона О'Браєна в Доусоні, голову йому огортало кільце диму з п'ятдесяти центової сигари, а замість кисета він попросив у мене торбину з золотом. Ми стояли коло столу, де грали у фараона, і Томас одразу ж поставив високу ставку. "П'ятдесят", — сказав він, і круп'є хитнув головою. Він виграв, вернув мені торбину, гукнув, щоб дали йому марку на виграш і потяг мене до ваги, де касир байдуже відважив золотого піску на п'ятдесят доларів.

— Тепер вип'ємо, — сказав він. А біля прилавка, вихиливши склянку, додав: — Нагадує воно мені питво, яке я варив у Татараті. Ні, ви не знаєте цього місця, та й на картах його немає. Воно лежить край Льодовитого океану, за кількасот миль від американського кордону, і всього живе там півтисячі богом забутих душ, що віддаються, женяться, голодують і врешті мруть. Дослідники про гавили їх, і ви їх не знайдете в перепису 1890 року. Якось крига затерла там китоловне судно, проте люди, що зійшли на берег, подалися на південь, і про них більше не було чутки.

— Там ми наварили доброї каші, я та Мусу, — додав він трохи згодом, немов злегка зітхнувши.

Запідозривши, що за цим зітханням крилися великі діла та неймовірні пригоди, я потяг його в куток, поміж рулеткою та покерним столом, і став чекати, поки йому язик розв'яжеться.

— Одне тільки я можу закинути Мусу, — почав він, замислено схиливши голову, — тільки одне-єдине! Мусу — індіянин аж із країни Чіпева, та, на лихо, він нахапався різної всячини із святого письма. Пролітував раз із одним канадцем, що готувався на священика, а тоді втік. Мусу ніколи не бачив, як християнство застосовують у житті, і голова йому набита була казками про подвиги, чудеса, відпущення гріхів та інше, чого він аніяк не розумів. Поза цим він був гарна людина, промітна й у дорозі, й у таборі.

Ми разом пережили багато лиха й ледве трималися на ногах, як причвалали до Татарату. В хуртовину переходячи через перевал, ми втеряли собак і все своє добро; черева нам позападали, а одіж лахміттям висіла на нас, коли ми добилися до селища. Індіяни не дуже здивувалися, бо вже бачили китоловів, — дали нам найгіршу хижу на житло й найгіршу їжу душу закропити. Одразу ж мене вразило як чужинця, що вони лишили нас самих-самісіньких. Але Мусу пояснив мені чому.

— Шаман сік тумтум, — сказав він; це означало, що шаман, себто чаклун, ревниво боявся за свою владу і порадив людям не мати з нами аніяких стосунків. З білих людей він бачив тільки китоловів, але збагнув, що моя раса дужча й мудріша; отож повівся, як поводяться шамани скрізь на світі. І далі ви побачите, що він був недалеко від правди.

— У цих людей, — сказав Мусу, — такий закон: хто їсть м'ясо, той мусить полювати. Ми не здатні, пане, ви і я, володіти зброєю цього краю; не вміємо так, як вони, ані стріляти з лука, ані кидати списа. Тим-то шаман і Тумасук, їхній ватаг, порадившися, ухвалили, що ми будемо помагати жінкам та дітям відносити до селища здобич та прислуговувати мисливцям.

— Але ж це несправедливо, — відповів я. — Адже ми з тобою, Мусу, ліпші за цих людей, що блукають у темряві. Та ще нам треба відпочити й набратися сили, бо на південь дорога далека, і кволий не витримає.

— Ми не маємо нічого, — заперечив він, озираючися навкруг на гнилі колоди стін; сморід давньої моржини, що була нам на вечерю, бив йому в ніздрі. — На такій їжі не нагуляєш тіла. В нас нема нічого, крім пляшки з ліками, що втихомирюють біль, а ними не напхаєш порожнього шлунка, отже, треба схилятися під ярмом оцих невір, носити їм дрова та воду. А тут у них є гарні речі, яких нам із вами не мати. О пане, ніколи мій ніс не дурив мене! Він привів мене до потаємних сховищ, поміж пак шкур в їхніх іглах. Добру їжу ці люди позабирали у білих китоловів, і вона трапила до небагатьох рук. Жінка Іпсукук, що живе край селища, поряд з іглу ватага, має чимало борошна та цукру, а очі сказали мені, що обличчя її вимащене патокою. А в іглу Тумасука, ватага, є чай — хіба я не бачив, як його жлуктила ота стара свиня? Шаман має барильце вина та дві цеберки чудового курива. А що є в нас? Нічого! Анічогісінько!

Мене так вразила згадка про тютюн, що я нічого не спромігся відповісти.

Тоді Мусу знову порушив мовчанку:

— Тут ще є Тукелікета, дочка великого мисливця й заможної людини. Гарна дівчина, справді красуня.

Поки Мусу хріп, я цілу ніч розмірковував. Не давала мені спокою думка, що тютюн так близько, а я не можу курити його. Таки правду сказав Мусу: в нас не було нічого. Але я зміркував, що треба робити, і вранці сказав йому:

— Пошукай гарненько та здобудь мені кістку зігнену, як гусяча шия, і порожню всередині. А ще походи тихенько й накинь оком, де вони тримають горщики, казанки та інше кухонне начиння. І не забудь, що моя мудрість — мудрість білої людини, тож роби, що я велю тобі, швидко й спритно.

Поки Мусу не було, я поставив посеред іглу жарівню з китовим лоєм, що на ній ми варили собі їжу, і, щоб мати більше місця, повідсував у куток злежані хутра, на яких ми спали. Тоді розібрав рушницю Мусу й поклав собі під рукою цівку з неї, після цього з волокна, що його влітку жінки назбирали на диких рослинах, наробив чимало гнотів. Мусу вернувся з такою кісткою, яку я загадав йому принести, та з новинами, що в іглу Тумасука є на п'ять галонів бідон з-під гасу та великий мідяний казан. Я похвалив його і сказав, що тепер треба чекати до вечора. А десь опівночі я звернувся до нього з такою мовою:

— Слухай, Мусу. Отой ватаг, Тумасук, має мідяний казан і ще бідон з-під гасу. — Я дав індіянинові шліхтований хвилею морською камінець. — Табір заснув, і зорі вийшли на небо. Іди потихеньку, вповзи до іглу ватага ї лусни його добре в пузо цією каменюкою. Хай надія на м'ясо й на тривку їжу додасть сили твоїй руці. Тоді почнеться метушня й галас, і селище схопиться на ноги. Але ти не бійся. В тій метушні сховайся якось і зникни в нічній темряві серед спантеличених людей. А коли близько тебе буде жінка Іпсукук — та, що маже обличчя патокою, — вдар і її так само, і кожного іншого, що має борошно й підскочить тобі під руку. Тоді й сам зчини галас, немов з болю, зігнись дугою, ламай руки й кричи — мовляв, і тебе цієї ночі не минуло лихо. В такий спосіб здобудемо ми шану й багато майна, барильце з вином, чудове куриво й твою вродливу Тукелікету.

Мусу пішов виконувати доручення, а я терпляче сидів дома і наперед уже відчував смак тютюну в роті. Зненацька в тиші нічній почувся жахливий крик, знялася така веремія, що аж небо сколихнула. Я схопив пляшку з ліками й побіг. У селищі панував гармидер, верещали жінки, всіх опосів страх. Тумасук і жінка Іпсукук качалися по землі з болю, а з ними ще кілька чоловік, і серед них Мусу. Я розштовхав тих, що заважали мені, і приклав пляшку до рота Мусу. Відразу йому полегшало, і він перестав вити. Тоді інші хворі зчинили галас, і собі вимагаючи ліків. Але я повів до них мову, і, перш ніж вони скуштували ліків та видужали, я вже мав од Тумасука мідяний казан і бідон з-під гасу, від жінки Іпсукук цукор та патоку, а від інших послаблих чималий запас борошна. Шаман злісно дивився на людей, що падали мені до ніг, і насилу приховував свій подив. Але я високо тримав голову, Мусу ж, ідучи слідом за мною додому, аж стогнав під вагою здобичі.

Вдома я взявся до праці. У Тумасуковім мідянім казані я змішав три кварти пшеничного борошна з п'ятьма квартами патоки і влив туди води двадцять кварт. Тоді поставив казан побіля жарівні, щоб теє місиво шумувало та міці набиралося. Мусу зметикував, що до чого, й сказав, що я дуже розумний, мудріший навіть за Соломона, прадавнього мудреця, про якого він чув. Бідон з-під гасу я приладнав над жарівнею, до його носика приставив цівку з рушниці, а до неї кістку, схожу на гусячу шию. Мусу я послав нарубати криги, а сам тим часом з'єднав цівку рушниці з кісткою і обіклав тією кригою середину цівки. З другого кінця цівки, за посудиною з кригою, я підставив чавунного казанка. Коли моє місиво досить зміцніло (а воно стояло, шумуючи, два дні), я сповнив ним бідон з-під гасу й запалив наладнані гноти.

— Тепер усе готове, — сказав я Мусу. — Іди до старшин селища, привітай їх та запроси до мене в іглу, перебути ніч зі мною та богами.

Коли гості почали відхиляти шкіряне запинало на дверях та вповзати до іглу, вариво весело кипіло. Я накладав товченої криги на цівку, а з її кінця капала в чавунний казанок рідина — гуч себто, як ви самі здорові знаєте. Але вони ніколи не бачили такого і тільки боязко хихотіли, коли я вихваляв своє питво.

1 2 3 4 5 6 7
загрузка...