Ця дівчина, майже недоносок, сповнена чорногорською енергією, покохала високого, вродливого, шляхетного начальника егської охорони, але так, як уміють кохати діти її віку, коли вони кохають, тобто з несамовитістю дитячого бажання, з силою юнацтва, самовідданістю, яка породжує в справжніх незайманих дівчат божественно-поетичні настрої. Отже, Катрін торкнулася своїми грубими руками найчутливіших струн цієї арфи, натягнутих до останньої межі. Танцювати на очах у Мішо, піти на свято в Суланж, сяяти на святі, бути увічненою в пам’яті обожнюваного володаря!.. Які думки! Вкласти їх в оцю вогнедишну голівку, чи не означало кинути палаючі жарини у висушену серпневим сонцем солому?
– Ні, Катрін, – відповіла Пешіна, – я негарна, худорлява, моя доля – сидіти в своєму кутку і лишатися в дівках, самотньою на світі.
– Чоловіки люблять худючих, – заперечила Катрін. – Ти бачиш, яка я, – сказала вона, показуючи свої руки. – Я подобаюсь Годенові, а він же справжнє жабеня; я подобаюсь поганенькому Шарлеві, що їздить з графом; а молодий Люпен боїться мене. Я тобі повторюю: тільки невеличкі чоловіки кохають мене й кажуть у Віль-о-Фе або Суланжі, побачивши, як я йду: "Яка красуня-дівка!". Ну, а ти будеш подобатися красеням-чоловікам…
– Ах, Катрін, якби це було правдою! – захоплено вигукнула Пешіна.
– А як же це не правда, раз що Ніколя, перший красень на весь кантон, без пам’яті від тебе; він тільки тобою й маячить, він загубив розум, а його ж кохають усі дівчата. Він хлопець хоч куди!.. Якщо ти надягнеш біле вбрання й жовті стрічки, ти будеш першою красунею у Сокара на пречисту, перед найдобірнішою віль-о-фейською публікою. Ну, що ж, хочеш?.. Стривай, я жала траву тут для наших корів; у мене в пляшці зосталося трошки вареного вина, що мені дав сьогодні вранці Сокар, – сказала вона, вловлюючи в очах Пешіни нестямний вираз, знайомий кожній жінці.– Я дівчина добра, ми поділимо його… тобі здасться, що тебе кохають…
Під час цієї розмови Ніколя, обираючи для своїх кроків кущики трави, безшумно прокрався до стовбура великого дуба, недалеко від того горбка, де його сестра посадила Пешіну. Катрін, час від часу оглядаючись навколо, нарешті, помітила брата, пішовши по пляшку з вареним вином.
– На, починай, – сказала вона дівчинці.
– Як пече! – вигукнула Женев’єва, віддаючи пляшку, з якої зробила два ковтки.
– Дурна! Дивись, – відповіла Катрін, одразу спорожнюючи саморобну пляшку. – От як його треба пити! Просто сонячний промінь загорівся всередині!
– А я ж мала віднести молоко пані Гайяр!.. – вигукнула Пешіна. – Ніколя мене так налякав…
– Ти, значить, не любиш Ніколя?
– Ні,– відповіла Пешіна. – І чого він ганяється за мною? Чи мало тут податливих дівчат?
– А коли ти, дитинко, миліша йому за всіх дівчат у долині…
– Тоді мені його шкода… – сказала вона.
– Одразу видно, що ти його ще не знаєш… – заперечила Катрін.
Катрін Тонсар, кажучи цю огидну фразу, з блискавичною швидкістю схопила Пешіну за талію, перекинула її на траву, позбавила всякої змоги чинити опір, притиснувши до землі спиною, і міцно тримала її в цьому небезпечному положенні. Помітивши свого ненависного переслідувача, дівчинка стала кричати на повні груди і, ударом ноги в живіт відкинула Ніколя кроків на п’ять; тоді вона, як акробат, перевернулася через голову з моторністю, яка обманула розрахунки Катрін, і скочила, щоб тікати. Катрін, не підводячись з землі, простягла руку і вхопила Пешіну за ногу, від чого дівчинка, розтягнувшись на весь зріст, вдарилася обличчям об землю. Це страшне падіння й зупинило несамовитий крик мужньої чорногорки. Ніколя, що, незважаючи на силу удару, трохи опам’ятався, знову підбіг до дівчинки й хотів схопити свою жертву. У цій небезпеці дівчинка, хоч і одурманена вином, схопила Ніколя за горло і стиснула його, наче залізними лещатами.
– Вона мене задушить! До мене, Катрін! – закричав Ніколя голосом, що ледве проходив крізь глотку.
Пешіна теж пронизливо кричала. Катрін спробувала була заглушити її крик, затиснувши долонею рота дитині, але та вкусила її до крові. Саме на цю мить Блонде, графиня і абат з’явилися на узліссі.
– Он пани з замку, – сказала Катрін, допомагаючи Женев’єві підвестися.
– Хочеш жити? – хрипким голосом сказав Ніколя Тонсар дитині.
– То що? – спитала Пешіна.
– Скажи їм, що ми гралися, і я тобі пробачу, – похмуро сказав Ніколя.
– Скажеш, суко?.. – повторила Катрін, кинувши на дівчинку погляд, ще страшніший, ніж смертельна загроза Ніколя.
– Гаразд, коли ви залишите мене в спокої,– відповіла дівчинка. – А потім, я тепер уже не виходитиму з дому без ножиць.
– Ти будеш мовчати, а то я скину тебе в Авону, – сказала їй люта Катрін.
– Ви просто потвори! – закричав кюре, – вас треба було б тут же заарештувати й віддати під суд…
– Ах, так! А ви що поробляєте у себе в вітальнях? – спитав Ніколя, кинувши на графиню і Блонде погляд, від якого обоє вони здригнулися. – Ви бавитесь там, чи що? Ну, так-от, ліс і поле – наш дім, не весь же час нам працювати, ми теж бавимось!.. Запитайте в сестри й Пешіни.
– Як же ви тоді б’єтесь, коли це ви так бавитесь? – вигукнув Блонде.
Ніколя кинув на Блонде погляд убивці.
– Кажи ж! – сказала Катрін, беручи Пешіну за руку над ліктем і стискуючи її аж до синців, – це ж правда, що ми гралися?..
– Так, пані, ми гралися, – сказала дівчинка, яка остаточно ослабла від напруження сил і тепер ледве трималася на ногах, наче близька до непритомності.
– Чуєте, пані,– нахабно сказала Катрін, кинувши на графиню один з тих поглядів жінки на жінку, що варті удару кинджала.
Вона взяла під руку брата, і обоє вони пішли геть, нітрохи не обманюючись щодо враження, яке вони справили на цих трьох панів. Ніколя двічі обернувся і двічі зустрівся поглядом з Блонде, який виміряв з голови до ніг високого мерзотника, п’яти футів і восьми дюймів на зріст, з яскравим кольором обличчя, з чорним волоссям у крутих кучерях, широкого в плечах, фізіономія якого, загалом досить приємна, показувала на губах і навколо рота риски, що свідчили про жорстокість, властиву сладострасникам і ледарям. Катрін з порочною кокетливістю похитувала своєю білою у синю смужку спідницею.
– Каїн і його дружина! – сказав Блонде абатові.
– Ви не уявляєте, до чого ви праві,– відповів кюре Бросет.
– Ах, пане кюре, що вони мені зроблять? – сказала Пешіна, коли брат і сестра досить відійшли, щоб не могли почути її голосу.
Сполотніла, мов її хустина, графиня була охоплена таким переляком, що не чула ні Блонде, ні кюре, ні Пешіни.
– Це примусить тікати з раю земного… – сказала вона, нарешті.– Але насамперед врятуймо цю дівчину з їхніх пазурів.
– Ви мали рацію, дівчинка – ціла поема, жива поема! – прошепотів графині Блонде.
У цю мить чорногорка була в тому стані, коли тіло й душа димлять, так би мовити, над згарищем гніву, який спричинив крайнє напруження усіх духовних і фізичних сил. Це – невимовне, найвище піднесення душі, що з’являється під тиском фанатизму, опору або перемоги, любові або мучеництва. Вийшовши в жовтому з коричневим в’язаному платті з комірцем, який вона звичайно плісувала сама, вставши рано-вранці, дівчинка ще не звернула уваги на безладдя свого плаття, забрудненого в землю, і пом’ятого комірця. Помітивши, що волосся в неї розтріпалося, вона шукала свого гребінця. У цю першу хвилину її зніяковіння Мішо, теж притягнутий криками, з’явився на місце дії. Побачивши свого бога, Пешіна знову знайшла всю свою енергію.
– Він мене навіть не торкнувся, пане Мішо! – вигукнула вона.
Цей вигук, а також погляд і рух, які були красномовним коментарем до нього, в одну мить відкрили Блонде і абатові в більшій мірі, ніж розповіла графині пані Мішо, пристрасть цієї дивовижної дівчинки до начальника охорони, що нічого не помічав.
– Підлота! – вигукнув Мішо.
І мимовільним, безсилим жестом, що зривається і в божевільних, і в мудреців, він погрозив кулаком Ніколя, висока постать якого ще майоріла на фоні лісу, куди він зайшов з сестрою.
– Отож, ви не гралися? – сказав абат Бросет, кидаючи гострий погляд на Пешіну.
– Не мучте її,– сказала графиня, – і ходімо додому.
Пешіна, хоч і зовсім розбита, почерпнула в своїй пристрасті досить сили на те, щоб іти: її обожнюваний владар дивився на неї! Графиня йшла слідом за Мішо однією із стежок, відомих тільки браконьєрам і лісникам, якою двоє не могло йти поруч, але яка виводила просто до Авонської брами.
– Мішо, – сказала графиня в глибині лісу, – треба знайти якийсь спосіб визволити край від цього злісного мерзотника, бо дівчинці, може, загрожує смерть.
– По-перше, – відповів Мішо, – Женев’єва не буде виходити з павільйону; моя дружина візьме до себе племінника Вателя, який зараз прибирає алеї в парку; його ми замінимо хлопцем, жінчиним земляком, бо в Еги можна брати на службу тільки цілком надійних людей. З Гуно і Корнвеном, старим чоловіком годувальниці, корови в нас будуть під наглядом, а Пешіна не виходитиме з дому без провідника.
– Я скажу чоловікові, щоб він відшкодував вам цю зайву витрату, – промовила графиня, – але це не визволяє нас від Ніколя. Як нам це зробити?
– Спосіб, і найпростіший, вже знайдено, – відповів Мішо. – Ніколя має цими днями призиватись; замість того, щоб клопотатися про його звільнення, генерал, на протекцію якого розраховують Тонсари, має тільки вплинути на комісію, щоб його швидше було забрано.
– Я сама поїду, коли буде треба, – сказала графиня, – до свого кузена де-Кастерана, нашого префекта, але до того часу я не буду спокійна…
Ці слова було сказано вже наприкінці стежки, що виходила на круглий майданчик. Підійшовши до гребеня рову, графиня не могла вдержатися від вигуку; Мішо підбіг підтримати її, думаючи, що вона вкололася об який-небудь сучок, але здригнувся з видовища, яке постало перед його очима.
Марі і Бонебо, сидячи на схилі рову, здавалося, жваво розмовляли, а насправді заховалися тут підслухувати. Вони, напевно, кинули своє місце в лісі, зачувши наближення людей і впізнавши панські голоси.
Прослуживши шість років у кавалерії, Бонебо, рослий, сухорлявий парубок, кілька місяців тому повернувся в Конші з повною відставкою, яку він дістав за свою погану поведінку; він міг би попсувати найкращих солдатів своїм прикладом.