Дім з котом, який грає в м'яча

Оноре де Бальзак

Дім з котом, який грає в м'яча

Оноре де Бальзак

Посеред вулиці Сен-Дені, майже на розі з вулицею Малого Лева, ще зовсім недавно стояв один з тих дуже цікавих для історика будинків, по яких вони мають змогу відтворювати старий Париж. Його стіни, що загрожували обвалитись, були наче змережані ієрогліфами,— а як інакше міг назвати сторонній спостерігач римські цифри X і V, утворювані тоненькими тріщинами, що густо проступали на сухій фарбі, позначаючи лінії стикання дерев'яних брусів, як поперечних, так і навкісних? Мабуть, кожен із них хитався у своєму гнізді від стукоту коліс найлегшого екіпажа. Поважну будівлю увінчував трикутний дах того зразка, якого в Парижі скоро ніде не побачиш. Ця покрівля, пожолоблена внаслідок мінливої паризької погоди, виступала на три фути над вулицею, захищаючи від дощових струменів ґанок, а також стіну горища з малим віконцем. Горище було збите з дощок, накладених одна на одну, ніби шиферні плитки,— мабуть, щоб не переобтяжувати хисткі стіни дому.

Одного дощового ранку, в березні, якийсь молодик, щільно закутавшись у плащ, стояв під навісом крамнички навпроти цієї старовинної будівлі й роздивлявся її з палкою цікавістю археолога. І справді, цей уламок буржуазного побуту XVI сторіччя пропонував спостерігачеві розв'язати не одну загадку. Кожний поверх мав свою особливість. Так, у першому були прорубані чотири видовжені вузькі вікна, притиснуті одне до одного і затулені внизу дерев'яними щитами,— для того, щоб створити в крамниці півсутінь, за допомогою якої спритний крамар уміє надати тканині саме того відтінку, якого вимагає покупець. Молодик, здавалося, був сповнений зневаги до цієї істотної частини дому — його погляд жодного разу не зупинився на ній. Так само мало цікавили його вікна другого поверху, де жалюзі були підняті й крізь великі шибки з богемського скла виднілися оранжеві муслінові фіранки. Уся його увага зосередилася на третьому поверсі, на його негарних вікнах, грубо збиті рами яких можна було 6 виставити в музеї ремесел та мистецтв як зразок тих перших виробів, що з них починалося французьке столярне мистецтво. Маленькі шибки в цих вікнах були майже зелені, і тільки завдяки своєму гострому зорові молодик міг розгледіти полотняні фіранки в синю клітинку, які приховували таємницю того мешкання від сторонніх очей. Іноді наш спостерігач, знуджений тривалим і марним спогляданням, а може, й тишею, яка панувала в домі та й у всьому кварталі, опускав задерту голову, і мимовільна усмішка з'являлася в нього на устах, коли його погляд знову падав на крамницю, де й справді можна було побачити досить кумедні речі. Товстелезний дерев'яний брус, підпертий чотирма стовпами, що, здавалося, зігнулися під вагою трухлявого дому, мав на собі стільки шарів підновлюваної фарби, скільки рум'ян на щоках у якої-небудь старої герцогині. На самій середині цього бруса, прикрашеного вигадливим різьбленням, була прибита старовинна картина, де був зображений кіт, який грає у м'яча. Ця картина і смішила молодика. Та й не дивно, бо навіть найдотепніший із сучасних художників навряд чи зміг би вигадати такий смішний шарж. Кіт тримав у передній лапі ракетку, не меншу, аніж він сам, і, стоячи на задніх лапах, готувався відбити величезного м'яча, якого кинув йому дворянин у гаптованому камзолі. Малюнок, фарби, тло картини — усе наводило на думку, що художник хотів поглузувати і з крамаря, і з перехожих. Час, змінивши наївний живопис, зробив його ще кумеднішим, надавши йому певної загадковості, яка мала заінтригувати людей спостережливих. До того ж строкатий хвіст кота був намальований так, що багато хто прийняв би його за якогось стороннього глядача — ось якими товстими, довгими та пухнастими були хвости в котів, що ловили мишей нашим предкам. Праворуч від картини, на голубому полі, яке погано приховувало гнилизну дерева, перехожі читали: Гійом, а ліворуч: Наступник пана Шевреля. Сонце й дощ майже витравили позолоту, скупо накладену на літери вивіски, де, за правилами нашої старовинної орфографії, U вживалося замість V, а V — замість U. Щоб трохи збити пиху тим, хто вважає, що світ з кожним днем стає винахідливішим, а сучасне шарлатанство досягло найвищого рівня, варто тут нагадати, що такі вивіски, походження яких видається багатьом паризьким крамарям незбагненним, є просто картинами з живої натури, що допомагала нашим дотепним предкам приваблювати покупців у свої крамниці. Отож "Свиня за прядкою", "Зелена мавпа" і таке інше — усе це були тварини в клітках, чия спритність приголомшувала перехожих, а дресировка свідчила, що купці в XIV столітті відзначались неабиякою терплячістю. Подібні дивовижі збагачували своїх винахідників скоріше, аніж "Провидіння", "Сумлінність", "Благодать" чи "Зітнення голови Іоаннові Хрестителю" — вивіски, які досі можна бачити на вулиці Сен-Дені. Проте наш незнайомець вочевидь стояв там не для того, щоб милуватися чудернацькою вивіскою — зрештою, досить було глянути на того химерного котяру один тільки раз, і він назавжди закарбовувався в пам'яті. Зовнішність молодика теж привертала до себе увагу. На ньому був плащ, який спадав складками на зразок античної тоги, а з-під плаща виднілися елегантні черевики, й вони тим більше впадали у вічі на багнистій паризькій вулиці, що білі шовкові панчохи були заляпані грязюкою — ця обставина явно свідчила про нетерпіння молодого чепуруна. Мабуть, він прийшов сюди просто з весільного торжества, бо, незважаючи на ранню годину, тримав у руці білі рукавички, а чорні розвинуті кучері, які розсипалися по плечах, указували на зачіску в стилі Каракалли, запроваджену в моду як школою Давіда,1 так і тим захопленням усім давньогрецьким та римським, що позначило початок нашого століття. Незважаючи на торохтіння возів запізнілих городників, що гнали коней учвал, поспішаючи на головний базар, ця звичайно гамірна вулиця була о тій порі сповнена тиші, чари якої відомі лише тим, хто блукав безлюдним Парижем у години, коли його гомін, на мить притихлий, знову оживає й долинає здалеку, ніби глухий гуркіт морського прибою. Незнайомий молодик, мабуть, видавався крамарям, що жили в Домі з котом, який грає в м'яча, не менш дивним, ніж йому самому цей кіт з ракеткою в лапах. Сліпучо-біла краватка підкреслювала матову білість насупленого обличчя. Вогнистий погляд чорних очей, то похмурий, то осяйний, був у гармонії з химерними рисами обличчя, з широким ротом, який судомно кривився, коли молодик хотів усміхнутися. Чоло, де від нетерплячки й роздратування утворилися різкі складки, здавалося, було позначене печаттю фатальної долі. А хіба чоло не віддзеркалює всю вдачу людини? Коли чоло незнайомця гнівно супилося, складки, які там утворювалися, навіювали жах — так різко вони проступали. Та коли до нього вертався спокій, який так легко було порушити, його обличчя, де вираз радості швидко переходив у вираз смутку, гніву або зневаги, починало світитися осяйною привітністю і не могло не привабити до себе найбайдужішого спостерігача. В ту мить, коли розчахнулося віконце горища, незнайомець був у такому поганому гуморі, що й не помітив, як звідти визирнули три веселі обличчя, округлі, білі, з рожевим рум'янцем на щоках, але настільки ж безвиразні, як лице богині торгівлі, вирізьблене на деяких пам'ятниках. Ці три обличчя в рамі віконечка скидалися на лики щокатих ангелів, які ширяють у хмарах навколо отця небесного. Прикажчики жадібно вдихали свіжу вранішню прохолоду — мабуть, повітря на їхньому горищі було затхле й сморідне. Помітивши дивного вартового, найвеселіший з вигляду прикажчик зник і повернувся з інструментом, у якому негнучкий метал недавно замінили м'якою шкірою, а тоді всі троє з лукавим виразом втупились у роззявляку, якого вони окропили рідкою білястою піною — її мильний запах свідчив про те, що три підборіддя були вже поголені. Прикажчики відійшли в глиб горища і зіп'ялися навшпиньки, щоб навтішатися гнівом своєї жертви, але перестали сміятися, побачивши, з яким недбалим презирством молодик обтрусив свій плащ і яка глибока зневага відбилася на його обличчі, коли він підвів погляд до віконечка, де вже нікого не було видно. В цю мить біла делікатна ручка підняла нижню половину одного з грубо збитих вікон третього поверху і закріпила її у віконному пазі, поставивши на ту саму підпірку, з якої важка рама так часто з грюкотом падає. Ось тоді перехожий і був винагороджений за своє довге чекання. У вікні з'явилася молода дівчина, свіжа, як біла лілея, що розквітає на лоні вод, дівчина в білому чепчику з гофрованого мусліну, що надавав її личку виразу чарівної невинності. її шия та плечі, хоч і прикриті темною тканиною, виднілися крізь виріз нічної сорочки, яка збилася уві сні. Нічого неприродного не можна було помітити ні в наївному виразі очей, ні в лагідному погляді, давно вже увічненому в чудових образах Рафаелевих мадонн: та сама грація, той самий ясний спокій, які стали прислів'ям. Юне дівоче личко, на якому сон ніби підкреслив надмір життя, утворювало чарівний контраст з масивним старим вікном з його грубими обрисами та почорнілим підвіконням. Схожа на вранішню квітку, яка не встигла розгорнути пелюстки, стулені від нічного холоду, дівчина, ще напівсонна, неуважно ковзнула поглядом синіх очей по сусідніх дахах, подивилася на небо, а тоді за звичкою опустила погляд на ще огорнуту сутінню вулицю, і її очі зустрілися із закоханим поглядом молодика. Прикро вражена у своєму почутті кокетливості — адже її побачили напівроздягненою! — дівчина відсахнулася від вікна, стертий гак хитнувся, рама з грюкотом упала вниз (недарма ж цей недоладний винахід наших предків дістав нині досить зневажливу назву), і видіння зникло. Молодому чепурунові здалося, ніби найяскравіша вранішня зоря несподівано сховалася за хмару.

Поки відбувалися ці дрібні події, важкі внутрішні віконниці, що захищали тонкі шибки вікон крамниці з котом, який грає в м'яча, розчинилися мовби чарами. Слуга — імовірно, сучасник вивіски — відчинив старі двері, на яких висів дерев'яний молоток, і прихилив їх до внутрішньої стіни дому, потім тремтячою рукою почепив над дверима квадратний клапоть сукна, де жовтими шовковими нитками було вишито: Гійом, наступник Шевреля.

1 2 3 4 5 6 7
загрузка...