— Там тільки двоє їдуть до нас і, хоча б вони були й рицарями, про що свідчить їхня зброя, вони знатимуть, коли мають лихий намір, що шотландський дворянин виконає свій обов'язок у присутності тих, кого він має захищати. Хто з вас, — звернувся він до свого загону, — хоче бути моїм товаришем і переламати спис з оцими рицарями?
Двоє з його людей вагалися, але третій, гасконець Бертран Гюйо, заприсягся, що "коли б це були навіть рицарі Круглого Стола короля Артура [162], він і тоді ладен був би схопитися з ними за честь Гасконії".
Тим часом обидва вершники (як виявилося, вони дійсно були рицарі) наблизилися до ар'єргарду маленького загону, що складався з Квентіна та його стійкого прихильника-гасконця. Рицарі були в повному спорядженні, в чудових панцирах із відшліфованої сталі, але без девізів на щитах, по яких можна було б їх пізнати.
Один із них, під'їхавши, крикнув Квентінові:
— Пане лучнику, ми приїхали звільнити вас від обов'язку, який вище за ваше становище й ранг. Ви добре зробите, коли передасте цих дам під нашу опіку, бо ми маємо більші права слугувати їм. Крім того, під вашою охороною їм не краще, ніж у полоні.
— У відповідь на ваші вимоги, панове, — промовив Дорвард, — скажу вам, по-перше, що я виконую наказ свого государя, а по-друге, хоч яким би недостойним я був, ці дами самі бажають залишитися під моєю охороною.
— Геть, негіднику! — вигукнув один з вершників. — Невже ти, мандрівний жебрак, гадаєш, що маєш право чинити опір воїнам, посвяченим у рицарі?
— Так, я чинитиму опір вашому зухвалому й беззаконному нападу, — відповів Квентін. — А коли між нами справді є якась різниця, хоч я в цьому ще не певен, то ваша неввічливість її вже знищила. Витягайте свої мечі або, коли вам завгодно битися списами, звільніть місце для бою.
Поки рицарі завертали своїх коней і від'їжджали назад, на віддалі, приблизно ста п'ятдесяти туазів, Квентін, низько нахилившися в сідлі, поглину" на дам, ніби шукаючи їх доброзичливого погляду. Вони махали своїми хусточками, підбадьорюючи його. Тим часом обидва супротивники були виїв на віддалі, потрібній для нападу.
Крикнувши гасконцеві, щоб той тримався сміливіше, Дорвард погнав коня, і за хвилину четверо вершників зіткнулися на повному скаку посередині тієї віддалі, яка раніш відокремлювала їх. Сутичка була фатальною для бідного гасконця: його супротивник, скерувавши спис в обличчя, не захищене забралом, проколов йому голову через око, і він упав мертвим з коня. Квентін, якому загрожувала така сама небезпека, навпаки, так спритно нахилився в сідлі, що ворожий спис, злегка дряпнувши йому щоку, пройшов над його правим плечем. Тим часом його власний спис, ударивши супротивника просто в груди, скинув його на землю. Квентін скочив з коня, щоб підняти забрало своєму ворогові, але другий рицар (який досі мовчав), бачачи, яка доля спіткала його товариша, спішився ще швидше за Дорварда й, обороняючи свого приятеля, гукнув до нього:
— Ім'ям бога й святого Мартіна, сідай собі, хлопче, на коня й забирайся звідси з твоїм жіночим крамом! Стонадцять чортів! Вони й так вчинили досить лиха цього ранку!
— З вашого дозволу, пане рицарю, — сказав Квентін, який не міг знести загрозливого тону тієї поради, — я спершу побачу, з ким я мав справу, й довідаюся, хто винен у смерті мого товариша.
— Поки я живий, ти ніколи про це не довідаєшся і не зможеш нікому розповісти, — відповів рицар. — Їдь собі з миром, хлопче. Ми вчинили по-дурному, що перервали ваш похід, та вже досить покарані за це, бо ти зробив більше лиха, Ніж можеш спокутувати своїм життям і життям усіх твоїх товаришів. Ну, а раз ти все-таки бажаєш цього, — сказав він, бо Квентін оголив меч і підступав до нього, — то ось тобі помста!
Кажучи це, він так ударив шотландця по шолому, що той, хоч і народився в країні, де добрі удари не рідкість, досі про таке читав лише в книжках. Ворожий меч упав на нього, мов удар грому, відбивши зброю, яку молодий воїн підняв над своєю головою, розсік шолом до самого волосся, але не завдав йому шкоди. Приголомшений Дорвард упав на одне коліно і був протягом хвилини відданий на милість рицаря, коли б той забажав повторити свій удар. Але чи співчуття до молодості Квентіна, чи подив перед його відвагою, чи любов до чесної гри змусили рицаря не скористатися з своєї переваги. Тим часом Дорвард, очутившись, скочив на ноги й атакував свого супротивника з енергією людини, котра вирішила перемогти або померти, і зі спокоєм, необхідним для успіху. Намагаючись не наражатися на такі жахливі удари, як той, що він тільки-но дістав, Квентін, будучи в легшому спорядженні, ніж рицар, нападав на нього з усіх боків, завдаючи швидких несподіваних ударів, проти яких тому у важкому панцирі не легко було захищатися.
Даремно цей великодушний суперник голосно кричав Квентінові, що їм уже нема за що битися і що він не хотів йому зашкодити. Прагнучи тільки відплатити за сором своєї тимчасової поразки, Дорвард продовжував блискавично нападати на нього, загрожуючи йому то лезом, то вістрям свого меча й пильно стежачи за рухами супротивника, бо він уже знав із страшного досвіду, що той перевершує його силою, і був готовий відскочити назад чи вбік, коли рицар спробує завдати йому нищівного удару.
— Чорти б ухопили цього впертого дурня! Він не може заспокоїтися, доки його добре не стукнуть по макітрі! — Сказавши це, рицар змінив тактику, зібрався на силі, немов переходячи до оборони, і, здавалося, вдовольнявся тільки тим, що відбивав, а не завдавав ударів, якими Квентін невпинно осипав його. Він ніби очікував хвилини, коли юнак зупиниться, щоб перевести подих, або зробить необачний рух, і тоді одним рішучим ударом закінчити бій. Напевне, рицареві пощастило б здійснити свою воєнну хитрість, але доля вирішила інакше.
Поєдинок був у самому розпалі, коли великий загін вершників під'їхав до бійців. Почувши крики: "Стійте, зупиніться, ім'ям короля!" — обидва вони опустили вброю, І Квентін з великим здивуванням побачив на чолі загону свого начальника, лорда Крофорда. Тут був також Трістан Пустинник з кількома солдатами зі свого почту. А всього було з двадцятеро кінних.
Розділ XV ПРОВІДНИК
Він був Єгипту син, як сам сказав мені,
Був спадкоємцем від жахливих чаклунів,
Які вели війну запеклу супроти
Синів Ізраїлю і славного Пророка,
Протиставляючи всі чари чудесам,
Що бог Ізраїлю їх посилав на землю,
Аж поки не прийшов карати мстивий янгол,
І горді мудреці за первенців своїх
Покарані були, як неуки прості.
Невідомий автор
Приїзд лорда Крофорда і його загону відразу припинив сутичку, яку ми описали в попередньому розділі. Рицар, відкинувши свій шолом, негайно передав старому лордові свій меч, кажучи:
— Крофорде, я здаюся, але тут… дозвольте, я скажу вам на вухо: бога ради, врятуйте герцога Орлеанського…
— Як! Що? Герцога Орлеанського! — вигукнув командир шотландців. — Як це сталося, скажіть, заклинаю вас ім'ям самого лисого біса? Це ж погубить його навіки в очах короля.
— Не питайте, — сказав Дюнуа, бо це був не хто інший, як він. — Усе це моя провина. Дивіться, він ворушиться. Я поїхав лише для того, щоб захопити оту панянку й стати жонатим і багатим чоловіком, і ось бачите, що скоїлося. Накажіть челяді відійти, щоб ніхто його не пізнав.
Сказавши це, він підняв забрало герцога й плюснув йому водою в обличчя, яку принесли з сусіднього озера.
Квентін Дорвард стояв як остовпілий — так швидко сипалися на нього нові пригоди. В блідих рисах обличчя переможеного супротивника він пізнав першого принца крові Франції, крім того, він помірявся силою з найкращим бійцем, уславленим Дюнуа. Обидва подвиги були почесні самі собою, але чи можна було назвати їх добрими послугами королю і чи схвалить він їх, — це вже зовсім інше питання.
Тим часом герцог настільки опритомнів, що міг сісти й звернути увагу на Дюнуа й Крофорда, з яких перший палко наполягав на тому, що не слід згадувати ім'я найблагороднішого герцога Орлеанського, бо він, Дюнуа, бере всю провину на себе й ручається, що герцог утрутився в цю справу тільки через приязнь до нього.
Лорд Крофорд слухав, дивлячись у землю, час від часу зітхав і хитав головою. Нарешті, підвівши очі, він сказав:
— Ти знаєш, Дюнуа, що заради твого батька, так само як і ради тебе самого, я охоче зробив би тобі послугу.
— Але я не для себе прошу, — відповів Дюнуа. — У вас мій меч, і я ваш полонений. Чого ж більше? Я прошу за благородного принца, єдину надію Франції, коли богові буде завгодно назвати його дофіном. Він приїхав сюди заради мене, щоб допомогти мені здобути щастя. До цього мене заохотив, певною мірою, сам король.
— Дюнуа, — заперечив Крофорд, — коли б хтось інший сказав мені, що ти підвів благородного принца під цю небезпеку, то я відповів би йому, що це брехня. І зараз я не вірю навіть тобі самому.
— Благородний Крофорде, — сказав герцог Орлеанський, який уже остаточно опритомнів, — ви так схожі вдачею з вашим другом Дюнуа, що не можете в ньому помилитися. Справді, я умовив Дюнуа проти його бажання взяти участь у цій справі, на яку мене спонукала безумна пристрасть. Дивіться на мене всі, — додав він, випростуючись і обертаючись до лучників. — Я Людовік Орлеанський і готовий дати відповідь за своє безумство. Сподіваюся, незадоволення короля впаде тільки на мене, що буде цілком справедливо. Проте оскільки син Франції[163] не повинен віддавати свого меча нікому, навіть і вам, хоробрий Крофорде, то прощай назавжди, вірна сталь!
Сказавши це, він витяг свій меч з піхов і кинув його в озеро. Меч блискавкою мигнув у повітрі й поринув у воду, яка одразу зімкнулася над ним. Усі стояли в нерішучості й зачудуванні, такий високий був сан злочинця і така глибока пошана до нього; і водночас для всіх було ясно, що наслідки цього нерозсудливого вчинку, коли взяти до уваги плани короля щодо герцога, можуть спричинитися до остаточної загибелі його.
Дюнуа заговорив першим. У його словах можна було почути докір скривдженого друга.
— Отже, ваша високість вирішили позбутися свого найкращого меча, знехтувати королівською ласкою, а заодно вже й дружбою Дюнуа?
— Мій найдорожчий родичу, — заперечив герцог, — хіба сказати правду, чого вимагала твоя безпека й моя честь, означає знехтувати твоєю дружбою?
— Що вам до моєї безпеки, мій ясновельможний кузене, хотів би я знати? — похмуро відповів Дюнуа.