Завдати допоміжного удару намічалось на воронізькому напрямі силами 8 — ї армії з доданими їй 31 — ю стрілецькою дивізією, знятою з Східного фронту, і 7-ю стрілецькою дивізією.
Загальний перехід у наступ намічався між 1 і 10 серпня. Удар 8-ї і 9 — ї армій за планом головного червоного командування мав супроводитись охоплюючими діями флангових армій, при чому особливо відповідальне й складне завдання припадало' на 10-у армію, яка мала, діючи по лівому березі Дону, відрізати головні сили противника від Північного Кав-каза. На заході частиною сил 14 — ї армії малось на увазі провести енергійний демонстративний рух до лінії Чапліно — Лозова.
В той час, коли на ділянках 9-ї і 10 — ї армій робились необхідні перегрупування, біле командування, щоб зірвати наступ, що його готував противник, закінчувало формування ма-монтовського корпусу, сподіваючись прорвати фронт і кинути корпус в глибокий рейд по тилах Червоних армій. Успіх армії Врангеля на царицинському напрямі дозволив розтягти, фронт цієї армії вліво і, скоротивши тим самим фронт Донської армії, взяти з складу її кілька кінних дивізій. 7 серпня в станиці Урюпинській було зосереджено 6000 шабель, 2800 багнетів і три чотирьохгарматних батареї. А 10-го новосформований корпус під командуванням генерала Мамонтова прорвався на стику 8-ї і 9 — ї Червоних армій і від Новохоперська направився на Тамбов.
За початковим задумом білого командування, мали послати в рейд по червоних тилах крім корпусу Мамонтова ще й кінний корпус генерала Коновалова, але через те, що зав'язались бої на ділянці, яку займав коноваловський корпус, його не вдалось витягти з фронту. Цим і пояснюється обмеженість завдання, покладеного на Мамонтова, якому поставлено було в обов'язок не зариватись і не мріяти про похід на Москву, а, розгромивши тили й комунікації противника, знову йти на з'єднання, тоді як спочатку йому й Коновалову було наказано всією кінною масою завдати нищівного удару в фланг і тил центральним Червоним арміям, а потім уже форсованим маршем іти вглиб Росії і, поповнюючи сили за рахунок по — анти-радянському настроєних верств населення, продовжувати посуватись до Москви.
8-й армії вдалося відновити становище свого лівого флангу, ввівши в дію армійський резерв. Правий фланг 9 — ї армії був розладнаний більше. Вжитими заходами командувачеві головної ударної групи Шорину вдалося зімкнути внутрішні фланги обох армій, але не вдалось затримати кінноту Мамонтова. За наказом Шорина назустріч Мамонтрву з району Кирсанова була висунута резервна 56 — а дивізія. Батальйон її, посаджений на підводи і висланий на станцію Сампур, був розбитий у зустрічному бою одним з бічних загонів мамонтов-ського корпусу. Такої ж долі зазнала й кавалерійська бригада 36 — ї стрілецької дивізії, висунута для прикриття ділянки залізниці Тамбов — Балашов. Наскочивши на всю масу кінноти Мамонтова, бригада після короткого бою була розпорошена.
18 серпня Мамонтов з нальоту зайняв Тамбов. Але це не перешкодило основним силам ударної групи Шорина почати наступ, хоч для боротьби з Мамонтовим і довелося виділити з складу групи майже дві піхотні дивізії. Одночасно почався наступ і на українській ділянці Південного фронту.
Фронт на півночі й північному сході, що майже по прямій ішов від Старого Оскола до Балашова і уступом сходив до Царицина, почав вирівнюватись. Козачі полки під тиском переважаючих сил противника відступали на південь, переходячи в часті контратаки, затримуючись на кожному рубежі. Вступивши на донську землю, вони знову здобули втрачену боєздатність, дезертирство різко скоротилось; з станиць середнього Дону потекли поповнення. Чим далі частини ударної групи Шорина вривалися в землю Війська. Донського, тим дужчого й жорстокішого зазнавали опору. З власного почину козаки повстанських станиць Верхнє — Донського округа оголошували на сходках поголовну мобілізацію, служили молебні і, не гаючись, відправлялись на фронт.
Згубні наслідки поразницького плану Троцького почали позначатися повною мірою : з безупинними боями просуваючись до Хопра і Дону, перемагаючи жорстокий опір білих і перебуваючи на території, більшість населення якої ставилась до червоних частин явно вороже,— група Шорина поступово втрачала силу наступального пориву. А тим часом у районі станиці Качаліиської і станції Котлубань біле командування утворювало сильну маневрову групу з трьох кубанських корпусів і 6-ї піхотної дивізії для удару по 10-й Червоній армії, просування якої розвивалося з найбільшим успіхом.
XXI
Мелеховська сім'я за один рік зменшилась на половину. Правду казав якось Пантелей Прокопович, що смерть полюбила їх дім. Не встигли поховати Наталю, як уже знов запахло ладаном і васильками в просторій мелеховській кімнаті. Через півтора тижня після того, як Григорій виїхав на фронт, утопилася в Дону Дарка.
В суботу, приїхавши з поля, пішла вона з Докійкою купатись. Коло городів вони роздяглися, довго сиділи. на м'якій, притоптаній ногами траві. Ще з ранку, в Дарки був поганий настрій, вона скаржилась, що нездужає і що її болить голова, кілька разів крадькома плакала ... Перед тим як увійти в воду, Докійка зібрала у вузол волосся, зав'язала косинкою, і, скоса глянувши на Дарку, співчутливо сказала:
— Яка ж ти, Дарко, худа стала, аж усі жили видно!
— Скоро поправлюсь...
— Перестала голова боліти ?
— Перестала. Ну, давай купатись, а то вже нерано.— Вона перша з розгону кинулась у воду, поринула з головою і, виринувши, пирхаючи, попливла на середину. Бистра течія підхопила її, почала зносити.
Любуючись на Дарку, що пливла по — чоловічому наввимашки, Докійка забрела у воду по пояс, умилась, змочила груди й нагріті сонцем дужі, по — жіночому округлі руки. На сусідньому городі дві невістки Обнізових поливали капусту. Вони чули, як Докійка, сміючись, кликала Дарку :
— Пливи назад, Дашко ! А то сом тебе потягне!
Дарка повернула назад, пропливла сажнів зо три, а потім
на мить до половини викинулась з води, склала над головою руки, крикнула : "Прощайте, жіночки !" — і каменем пішла, на дно.
Через чверть години бліда Докійка в самій спідній спідниці прибігла додому.
— Дарка втопилась, мамо !..— задихаючись, ледве вимовила вона.
Аж на другий день вранці піймали Дарку гачками нарізної снасті Старий і найдосвідченіший у Татарському рибак Архип Песковатсков удосвіта поставив шість кінців нарізних по течії нижче того місця, де втонула Дарка, перевіряти поїхав разом з Пантелеем Прокоповичем. На березі зібралась юрба дітей і жінок, серед них була й Докійка. Коли Архип, зачепивши ручкою весла четвертий шнур, од'їхав сажнів з десять од берега, Докійка виразно чула, як він неголосно сказав : "Здається, є..." і став обережніше перебирати снасть, з видимим зусиллям підтягаючи шнур, що прямовисно йшов у глибину. Потім щось забіліло коло правого берега, обидва старики нахилились над водою, баркас зачерпнув краєм води, і до принишклої юрби долинув глухий стукіт зваленого в баркас тіла. В юрбі дружно зітхнули. Хтось із жінок тихо схлипнув. Христоня, що стояв недалеко, грубо гукнув на дітей : "Ану, марш звідси!" Крізь сльози Докійка бачила, як Архип, стоячи на кормі, вправно й безшумно опускаючи весло, гріб до берега. З шурхотом і хрустом подрібнюючи прибережний крейдя— 1 ний обсип, баркас торкнувся землі. Дарка лежала, безживно підібгавши ноги, притулившись щокою до мокрого днища. На білому тілі її, лише трохи посинілому, з якимось голубувато —темним відтінком, видно було глибокі проколи — сліди гачків. На сухорлявій смуглій литці, трохи нижче коліна, біля матер-чатої підв'язки, яку Дарка перед купанням, мабуть, забула зняти, рожевіла і трохи кровоточила свіжа дряпина. Жало нарізного гачка сковзнуло по нозі, проборознило криву, рвану лінію. Судорожно бгаючи фартух, Докійка перша підійшла до Дарки, накрила її розірваним по шву мішком. Пантелей Прокопович з діловитою квапливістю підкачав штани, почав підтягати баркас. Незабаром під'їхала підвода. Дарку перевезли в мелеховський дім.
Перемігши страх і почуття гидливості, Докійка помагала матері обмивати холодне тіло покійної, що зберігало студе;-ність глибинної донської струмини. Було щось незнайоме й строге в трохи припухлому обличчі Дарки, в тьмяному блиску очей, позбавлених водою кольору. У волоссі її сріблом іскрився річковий пісок, на щоках зеленіли вологі нитки прилиплого баговиння, а в розкинутих руках, що безвільно звисали з лави, була така страшна заспокоєність, що Докійка, глянувши, квапливо відходила' від неї, дивуючись і жахаючись з того, яка несхожа мертва Дарка на ту, що ще так недавно жартувала1 і сміялась і так любила життя. І потім довго ще, згадавши кам'яну холодність дарчиних грудей і живота, пружність закостенілих членів, Докійка здригалась і намагалась якнайшвидше забути все це. Вона боялась, що мертва Дарка буде снитись їй ночами, тиждень спала на одному ліжку з Іллівною і, перед тим як лягти,— молилась богу, в думці просила: "Господи ! Зроби так, щоб вона мені не снилась ! Відведи, господи !"
Якби жінки Обнізови не розказали, що чули, як Дарка крикнула : "Прощайте, жіночки !" — поховали б потопельницю тихо й без галасу, але, дізнавшись про цей передсмертний вигук, який явно свідчив про те, що Дарка навмисне позбавила себе життя, піп Віссаріон рішуче заявив, що правити похорону не буде. Пантелей Прокопович обурився :
— Як це ти не будеш правити похорону ? Вона що, нехре-щена, чи як ?
— Самовбивць не можу ховати, по закону не слід.
— А як же її закопувати, як собаку, по — твоєму ?
— А по — моєму, як хочеш і де хочеш, тільки не на кладовищі, де поховані чесні християни.
— Ні, ти вже змилуйся, будь ласка ! — перейшов на умовляння Пантелей Прокопович.— У нас в сім'ї такого страму зроду не було.
— Не можу. Поважаю тебе, Пантелей Прокопович, як зразкового парафіянина, але не можу. Донесуть благочинному і біди мені не минути,— затиувся піп,
Це була ганьба. Пантелей Прокопович всіляко намагався умовити: норовистого! попа, обіцяв заплатити дорожче і надійними миколаївськими грішми, пропонував подарувати вівцю —переярку, але, бачачи кінець — кінцем, що умовляння не впливають, пригрозив :
— За цвинтарем я її закопувати не буду.