Я ж бо без бабського догляду пропадав! Воші поточили! Ти, що потрібно буде, кажи.
Григорій, позбувшись, завдяки клопотанню Євгена Ми-колаєвича таборного збору, працював, на косовиці, часом возив старого пана до станиці, решту часу ходив з ним полювати на стрепетів або їздили з підгоном на дудаків. Легке сите життя його псувало. Він розледащів, потовстішав, мав вигляд старшого за свої роки. Одне турбувало його — майбутня служба. Не було ні коня, ні справи, а на батька погана була надія. Дістаючи за себе й Оксану гроші, Григорій скупився, жалував собі навіть на тютюн, сподіваючись на заощаджені гроші, не кланяючись батькові, купити коня. Обіцяв і пан допомогти. Думка його про те, що батько нічого не дасть, незабаром ствердилася. В кінці червня приїхав Петро відвідати брата, в розмові згадав, що' батько гнівається на нього як і раніш і якось заявив, що не справлятиме муштрового коня: хай, мовляв, іде до місцевої команди.
— Ну, це він хай не сподівається. Піду на службу на своєму (Григорій підкреслив це слово) коневі.
— Звідки візмеш? Витанцюєш?—жуючи вуса, посміхнувся Петро.
— Не витанцюю, так випрохаю, а то й украду.
— Молодець!
— На платню куплю,—вже серйозно пояснив Григорій.
Петро посидів на ґанку, розпитав про роботу, харч, утримання, на все притакуючи, жував обгризений дряпак вусини і, вивідавши, сказав Григорієві на прощання:
—. Йшов би ти додому жити, нема чого кирпу гнути. Думаєш, вганяєшся за довгим карбованцем?
— Я за ним не ганяюсь.
— Гадаєш із своєю жити? — звернув Петро розмову.
—> 3 котрою своєю?
— 3 цією.
— Тим часом, а що ?
— Так, ради цікавости попитав.
Григорій пішов його провести. Спитав наостаннє:
' — Як там удома? 1
Петро, відв'язуючи від бильців ґанку коня, посміхнувся:
— В тебе домів, як у зайця теремів. Нічого, живемо помаленьку. Мати — вона за тобою сумує. А сіна нині нагребли, три прикладки вивершили.
Хвилюючись, Григорій розглядав стару клаповуху кобилу, на якій приїхав Петро. *
— Не жеребилась
— Ні, брат, ялова виявилася. Гніда ота, котру в Христоні виміняли, ожеребилась.
— Що привела?
— Жеребця, брат. Там жеребець — ціни не складеш! Високий на ногах, бабки правильні і груди гарні. Добрячий кінь буде.
Григорій зідхнув.
— Сумую за хутором, Петре. За Доном скучив, тут води текучої не побачиш. Нудне місце!
г— Приїзди відвідати, — крехтів Петро , навалюючись животом на гостру хребтину коня й заносячи ліву ногу.
— З часом...
— Ну, прощай!
— Щасливо!
Петро вже виїхав з двору, згадавши гукнув до Григорія, що стояв на ґанку:
— Наталка... Забув... Біда яка... ,
Вітер, що шулікою кружляв над двором, не доніс до Григорія кінця фрази; Петра з конем повила шовкова курява, і Григорій, не дочувши, махнув рукою, пішов до стайні.
Сухе було літо. Рідко падали дощі, і хліб виспів рано. Скоро впорались з житом — настиг ячмінь, жовтів, никнув чупрявим колоссям. Чотири захожі косарі, що стали поденно, і Григорій виїхали косити.
Оксана упоралась рано, упросила Григорія взяти її з собою.
— Сиділа б удома, потреба чи що жене?—відмовляв І ри-горій, але Оксана стояла на своєму і, нашвидку запнувшись, вибігла за ворота, даганяючи воза з робітниками.
Те, чого чекала Оксана з тугою і радісною нетерплячкою— те, чого неясно побоювався Григорія — сталося на сіножаті. Оксана гребла, і, відчувши деякі ознаки, кинула граблі, лягла під копицею. Перейми почались незабаром. Закусивши почорнілий язик, Оксана лежала нерухома. Проз неї, об'їжджаючи круг, погукували з косарки на коней робітники. Один молодий, з підгнилим носом, і рясними зморшками на жовтому, мов з дерева виструганому обличчі, проїжджаючи кидав Оксані:
— Гей, ти, хіба припекло в непідхідне місце? Вставай, а то розтанеш!
Змінившись з косарки, Григорій підійшов до неї:
— Ти чого?
Оксана, кривлячи неслухняні губи, хрипко сказала:
— Схоплює.
— Казав — не їдь, стерво погане! Ну, що тепер робити?
— Не лайся, Грицю... Ох! ох!.. Грицю, за-прЯ-Гай! Додому... Ну, як я тут? Тут же козаки..?* —застогнала Оксана стиснута залізним обручем болю.
Григорій побіг по коня, що пасся в долині. Поки зайріг і під'їхав—Оксана відповзла набік, стала рачки, уткнувши голову у ворох порохнявого ячменю, випльовуючи пожоване від муки колюче колосся. Вона розпухлими чужими очима, не розуміючи видивилася на Григорія, як той підбіг, і, застогнавши, в'їлася зубами в зібгану завіску, щоб1 робітники не чули її потворного звірячого крику.
Григорій звалив її на підводу, погнав коня до маєтку.
— Ой, не жени!... Ой, смерть!... Тру-у-у-усько!...— кричала Оксана загрубілим голосом, качаючи на поденні воза розкуйовджену голову.
Мовчки Григорій шмагав коня батогом, вимахував над головою віжками, не оглядався назад, звідки хвилею' напливало хрипке рвачке виття.
Оксана, стиснувши долонями щоки, дико поводячи широко розплющеними божевільними очима, підскакувала на возі, що кидався на грудкуватій, ненакоченій дорозі. Кінь чвалував, перед очима Григорія плавко похитувалась дуга, закриваючи кінцем навислу в небі, сліпучо білу, гранчасту, мов кристал, хмару. Оксана на хвилину урвала безнастанне верескливе виття. Торохкотіли колеса, в задку глухо билася об дошки безвільна Оксанина голова. Григорій не відразу сприйняв тишу, отямившись глянув назад: Оксана з перекривленим спотвореним обличчям лежала, щільно притиснувши щоку до боковими воза, позіхаючи ротом, мов риба, викинута на берег. З лоба її до запалих орбіт струмками стікав піт. Григорій підвів їй голову, підклав свій зім'ятий кашкет. Скосивши очі, Оксана твердо сказала:
— Я, Грицю, помираю. Ну... та й уже!
Григорій здригнувся. Раптовий холод дійшов до пальців на пітних ногах. Він, тяжко вражений, шукав слів бадьорих, ласкавих і не знайшов; з вуст, зведених черствим корчем, зірвалось:
— Брешеш, дурна!.. — мотнув головою і, нагинаючись, переламуючись надвоє, стиснув незручно підведену Оксанину ногу. — Оксанко, горличко моя!...
Біль перейми, що на хвилину попустив Оксані, повернувся вдесятеро дужчий. Почуваючи, як у попущеному вниз животі щось уривається, вигинаючись дугою, Оксана проймала Григорія невимовно страшним, усе дужчим криком. Не тям-лячись, Григорій поганяв коня.
— А-а-а-и-и!.. Ги-и-и-и-к!..—хриплячи в переймі, вила
Оксана.
За торохкотінням коліс Григорій ледве почув протужно тонке:
— Гри-и-цю!
Він натягнув віжки, повернув'голову: підпливши кров'ю, Оксана лежала, розкидавши руки; між ногами в неї, під спідницею, в червоно-білому місиві, щось живе ворухнулося, писнуло... Ошалілий Григорій скочив з воза й плутано, мов стреножений, ступнув до задка. Вдивляючись у запашілий рот Оксані, швидше догадався, ніж розібрав.
— Пу-по-ви-ну пе-ре-гри-зи!... Пе-ре-в'я-жи ниткою... Від сороч-ки...
Григорій тремтячими пальцями витягнув з рукава своєї б'язевої сорочки жмуток ниток, заплющившись, до болю в очах, перегриз пуповину і мідно перев'язав нитками кровоточивий відростень.
XXI.
До просторого суходолу наростом прилип ,маєток Листни-цького—Ягідне. Міняючись віяв вітер то з півдня, то з півночі; бовтався в синюватій білині неба соняшний жовток; наступаючи на поділ літу листопадом шаруділа осінь, зима навалювалась морозами, снігами, а Ягідне так само томилося в застиглій нудоті, і дні минали, перелазячи через високі тини, що відгородили маєток від цілого світу, подібні МОВ-близнята.
По дворі так само ходили чорні качки шептуни в червоних, що нагадують окуляри, обідках круг очей, бісерним дощем розсипались цесарки, на даху стайні утробним котячим голосом нявкали зозулясті пави. Любив старий генерал різну птицю, навіть підстреленого журавля держав, і в листопаді торкав він струни людських сердець мідноголосим тужним криком, зачувши' невиразний заклик вільних журавлів на відлеті. Але летіти не міг, мертво висіло перебите крило, і генерал, дивлячись з вікна, як журавель, нахиливши голову, підскакує, поривається з землі — сміявся, роззявляючи довгий, під сірим дашком вусів рот, і басовитий сміх тютюновою хмарою плавав, коливався в порожній білій залі.
Веніямин так само високо носив плюшову голову, трусив драглистими стегнами і цілими днями в передпокої до запаморочення гуляв у дурня сам з собою. Так само ревнував Тихін рябу свою коханку до Сашка, робітників, Григорія, до пана і навіть до журавля, якому приділяла Ликера надлишки удовиної ніжности. Дід Сашко час-від-часу напивався і йшов під вікна випрохувати в пана двогривенні.
За весь час трапилося тільки дві події, що сколихнули заплісніле в сонноті життя: Оксанині пологи та пропажа племінного гусака. До дівчинки, яку породила Оксана, швидко звикли, а від гусака знайшли за левадою в ярку пір'я (видно, лис нашкодив), і заспокоїлись.
Прокидаючись ранком, пан кликав Веніямина.
— Бачив щонебудь уві сні?
— Аякже,— такий чудесний сон.
— Розказуй; — коротко наказував пан, скручуючи цигарку.
І Веніямин розказував. Коли сон був нецікавий, або страшний, пан сердився. .
— Ет, дурень, бидло! Дурневі й сни дурні сняться.
Приловчився Веніямин вигадувати сни веселі й цікаві. Одне
гнітило його: треба було винаходити і вже за кілька днів починав він придумували веселі сни, сидячи на скрині і ляскаючи по килиму картами, пухлими й жирними, як щоки грача. Тупо влипав очима в одну точку, видумував і до того дійшов, що справді зовсім перестав сни бачити. Прокидався, морився, пригадуючи, але позаду була чорнота — рівно; мов стесано, і чорно, не те, що сну—обличчя жадного не бачив.
Видихався Веніямин у нехитрих своїх вигадках, а пан сердився, піймавши розповідача на повторах.
—г Ти мені, мерзото така, і в четвер цей сон про коня розказував. Що ж ти, дідько тебе забери?..
— Знов бачив, Миколо Олексійовичу. Істинна правда, вдруге бачу, — не ніяковіючи брехав Веніямин.
У грудні Григорія через стійкового викликали до Вешен-ської, до станичної управи. Дістав сто карбованців на коня і сповіщення, щоб на другий день Різдва виїздив до слободи Манькової на збірний участок.
Григорій повернувся з станиці розгублений; заходило різ-дво, а в нього ніщо не готове. На гроші, видані з казни, і на свої заощадження, купив на хуторі Обривському коня за сто сорок карбованців. Купувати ходив з дідом Сашком, сторгували коня підходящого: шестиліток, масти гнідої
.вислозадий; була в нього одна потаєна ґандж.