У повітрі висить передчуття близького народження долі. Скинувши голову, роздимаючи ніздрі, Колдуел відчуває гостре бажання пришвидшити крок, пуститися бігцем повз Гаммелів гараж і бігти, бігти навпростець через Олінджер з гучним іржанням, наскрізь — від парадних дверей до чорного ходу — протинаючи кожен будинок, що стоятиме йому на дорозі, мчати галопом уверх, щетинястим бурим схилом обпаленої морозами Шейл-Хілл і далі, далі, по верхів'ях горбів, що з віддаллю стають все синішими, все гладкішими, далі і далі на південний схід, навскіс по прямій через шосе і ріки, що замерзли на камінь і стали самі, як шосе, аж поки не впаде, нарешті, витягнувши мертву голову в бік Балтімора.
Майнорова зграя розбрелася по домівках. У кав'ярні лише троє: сам Майнор, Джонні Дедмен і той несосвітенний самолюб Пітер Колдуел, синок учителя природознавства. Тільки безпритульні і зовсім безпутні не сидять удома о цій порі. За двадцять хвилин шоста. Пошта за стіною вже зачинена. Місіс Пассіфай, обережно ступаючи втомленими ногами, опускає гратки на вікнах, тихо засовує шухляди, набиті різноколірними марками, і кладе пораховані гроші у квазі-корінфську шафку сейфа. Підсобка у неї за спиною нагадує польовий госпіталь, де лежать без свідомості сірі мішки для посилок, занурені в наркотичну темряву,— лежать розпластані, випатрані й безформні. Вона зітхає й підходить до вікна. З вулиці її велике кругле обличчя скидається на карикатурно роздуте обличчя дитини, що притислась до крихітного ілюмінатора — викладеної золотою фольгою літери "О" у півкруглому слові ПОШТА.
По цей^бік Майнор методично вкручує цупку полотнину в паруючі горлянки фужерів для кока-коли і ставить їх рядком на рушник, розстелений поруч з раковиною. З кожного фужера, облизаного холодним повітрям, ще якийсь час здіймається цівка пари. Через вікно, що поволі затягується туманцем, йому видно головну вулицю — запруджена автомобілями, що квапляться додому, вона схожа на гілку, всипану лискучими плодами. В кав'ярні позад нього майже порожньо, мов на сцені. Сцені, на якій точиться дискусія. В грудях у Майнора — цілий котел люті, що, мов з душників, бурхає з його волохатих ніздрів.
— Майноре,— гукає йому Пітер з ніші,— ви старомодні! Нічого поганого в комунізмі нема. От побачите — років за двадцять, як у нас буде комунізм, ви тут співатимете, як райська пташка.
Майнор відвертається від вікна — купол його яріє, і мозок під куполом бушує гнівом.
— Якби старий Франклін жив, ми б уже його мали,— каже він і сміється недобрим сміхом, аж ніздрі йому роздимаються від натуги.— Але він узяв та й наклав на себе руки, аби не вмерти від сифілісу. І в тім була воля божа: згадайте моє слово!
— Майноре, ви ж самі в це не вірите. Як можна при здоровому глузді вірити в таку бридню?
— Вірю,— каже Майнор.— В нього вже голова прогнила була, як він до Ялти їхав, інакше ми б не вскочили в такі тарапати, як зараз.
— Які тарапати? Які ще тарапати, Майноре? Та ми на Цілий світ зверху вниз дивимось. У нас є бомба номер один і бомбардувальники не гірші.
— А! — відвертається Майнор.
— Які ще тарапати? Майноре, скажіть,— які такі тарапати?
Той знов повертається і проголошує:
— Руські ще до кінця року будуть у Франції і в Італії.
— Ну й що? Ну й що, Майноре? Комунізм все одно прийде, так чи інакше; це єдиний спосіб збутися злиднів.
Джонні Дедмен в окремій ніші курить восьму протягом години сигарету "Кемел" і норовить впустити одне кільце диму в інше. Раптом він — ні сіло ні впало,— викрикує: "Війна!" й барабанить пальцем по великій коричневій кнопці в кінці електричного шнура у себе над головою.
Майнор знову стає у вузькому проході за прилавком — звідти йому краще видно обох хлопців у їхніх задимлених нішах.
— Нам треба було не спинятись на Ельбі, а йти далі і взяти Москву, раз випала така нагода. Вони вже видихались, якраз нам на руку, а російський солдат найбільший на світі боягуз. І селяни б нас партизанщиною підтримали. Цього й хотів од нас Черчілль, і мав рацію. Він був пройдисвіт, правда, але ж розумник, нічого не скажеш! Він не любив старого Джо. Джо ніхто не любив, тільки його величність Франклін.
Пітер каже:
— Та ви, Майноре, справді не при глузді. А Ленінград? Хіба під Ленінградом були боягузи?
— Перемогли не вони. Не вони. Перемогла наша техніка. Наші танки. Наші гармати. Будьте ласкаві прийняти в дар посилочку від вашого доброго друга Франкліна Рузвельта; він обікрав американський народ, щоб спасти росіян, а ті тепер роблять "кругом марш!" і готові у цю хвилину махнути через Альпи в Італію.
— Він робив усе, щоб розгромити Гітлера, Майноре. Ви що, забули? Адольфа ГІТ-ЛЕ-РА.
— Люблю Гітлера,— проголошує Джонні Дедмен.— Він зараз в Аргентіні.
— Майнор теж його любив,— говорить Пітер тонким від злості голосом, все тіло його пашить.— Правда, Майноре? Правда, ви завжди вважали, що Гітлер — непоганий чоловік?
— Ні, неправда,— відказує Майнор.— Але от що я вам скажу: краще б уже Гітлер був живий, аніж старий Джо Сталін. Оце справжній, що не є, диявол во плоті. Згадайте моє слово.
_ Майноре, та чим вам комунізм не до вподоби? Вони б
вас до роботи не гнали. Ви вже старий. І хворий.
_ Бух! Бу-бух! — кричить Джонні Дедмен.— Треба було
атомну бомбочку на них — на Москву, Берлін, Париж, францію, Італію, Мехіко, Африку! Ка-пух! Люблю я грибочки!
— Майноре,— не вгаває Пітер.— Майноре! Чого ви нас, бідних діток, так немилосердно визискуєте? Чого ви такий жорстокий? У вас більярд під таким кутом поставлений, що ніхто, крім Дедмена, безплатно зіграти не годен, а Дедмен — геній.
— Я — геній,— проголошує Дедмен.
— Вони навіть у господа Всевишнього не вірять,— констатує Майнор.
— О господи, та хто ж у нього вірить? — вигукує Пітер, червоніючи за свої слова, але нездатний спинитись, так йому кортить загнати у кут цього чоловіка, котрий своєю несосвітенною республіканською тупістю і ослячою впертістю уособлює все те, що зводить зі світу його, Пітерового, батька; тільки б не дати Майнорові повернутися до нього спиною,— він мусить боротися, як є, відкрито.— Ви не вірите. Я не вірю. Ніхто не вірить. Чесно.
І тут Пітер усвідомлює, що оце його зухвальство — страшна зрада батькові. Йому бачиться, як той, ошелешений ударом, падає в прірву. І спрагло, аж губи вкриваються осугою, чекає на відповідь Майнора, хай будь-яку,— тільки б знайти на манівцях суперечки шлях до відступу. Тепер вся його енергія виливається в єдине бажання — взяти свої слова назад.
— Може бути,— тільки й каже Майнор, відвертаючись. Шлях назад перекрито.
— Через два роки,— просторікує Джонні Дедмен,— вибухне війна. Я буду майором, Майнор — старшим сержантом. Пітер буде чистити картоплю на кухні, в кутку за помийними відрами.
Він видихає кільце диму, що росте на очах, і тут-таки — о диво! — склавши рота трубочкою, завширшки в щілину для замка, видмухує ще одне, менше, а те, звиваючись спіраллю, вслизає у попереднє. В момент зіткнення обидва зливаються, і легка хмарка диму, наче рука, тягнеться до електричного шнура. Дедмен, стомлений актом творення, зітхає.
— У того в Ялті голова прогнила була,— гукає Майнор з кінця прилавка,— а Трумен в Потсдамі взагалі її не мав! Настільки безголовий був чоловік, що збанкрутував на своїй галантереї, і тут же взявся керувати Сполученими Штатами!
Різко відчиняються двері, і темрява за порогом матеріалізується у чітко окреслену постать в круглій шапчині.
— Пітер тут? — запитує постать.
— О, містер Колдуел,— озивається Майнор басом, котрим звичайно вітає дорослих.— Тут Пітер, тут. Якраз ото переконує мене, який він безбожний комуніст.
— Та це він вам просто баки забиває, ви ж знаєте. Для нього в цілому місті нема кращого за Майнора Креца. Ви для нього як батько, і не думайте, що ми з його мамою цього не цінуємо.
— Тату! — гукає Пітер. Йому незручно за батька. Колдуел, кліпаючи, простує до ніші; видно, що він ніяк не
може знайти поглядом сина. Коло Дедменової кабінки він зупиняється.
— Це хто? А, Дедмен. Тебе ще досі в школі тримають?
— Привіт, Джорджику,— каже Дедмен. Колдуел не чекає бозна-чого від своїх учнів, але сподівається, принаймні, на шанобливе звертання. І вони це чудово знають. Жорстокість мудра, де доброті ума бракує.
— Чув я, ваші плавці знов програли? Це вже котрий раз? Вісімдесятий?
— Хлопці старалися,— каже йому Колдуел.— Та коли карти погані, то й грати нічим.
_ Ге, а от у мене є карти,— радіє Дедмен, щоки його
під довгими кучерявими віями пашать рум'янцем.— Дивіться, Джордже.— Він сягає в кишеню зеленої, як ліс, сорочки за своєю порнографічною колодою.
_ Ану, заховані — кричить Майнор з-за прилавка.
Електричне світло вибілило його голий череп і стріляє холодними іскрами від уже просохлих фужерів.
Колдуел ніби не чує. Він прямує до ніші, де сидить його син, потягуючи сигарету. Нічим не виказавши, що бачить сигарету, він пірнає в крісло навпроти Пітера й каже:
— Ну мені й пригода сталася!
— Яка? А що з машиною?
— Машину, уяви собі, полагодили. І як це в Гаммела виходить, не знаю: він те, що називається "майстер своєї справи". Він ще мене в житті не підвів.— Раптом його прошиває якась думка, він повертає голову: — Дедмен! Ти ще тут?
Дедмен займається тим, що продуває карти, обхопивши їх губами. Він підводить погляд, очі блищать:
— Га?
— Чого б тобі не кинути школу й не піти на роботу до Гаммела? Наскільки я пам'ятаю, ти вроджений механік.
Хлопець ніяково здвигує плечима від такого нежданого вияву турботливості.
— Я чекаю війни.
— І чекатимеш до судного дня, дитино,— голосно каже йому вчитель.— Не закопуй свого таланту в землю. Хай світить. Були б у мене твої здібності до техніки, то оцей мій малий бідолаха ікрою б об'їдався.
— Я на обліку в поліції.
— І Бінг Кросбі був. І святий Павло. Але це їм на заваді не стало. І ти цим не прикривайся. Іди поговори з Елом Гаммелом. Ел мій найкращий друг, відколи я сюди приїхав, а я був у гіршому становищі, ніж ти. Тобі щойно вісімнадцять; мені ж тридцять п'ять тоді стукнуло.
Пітер, збентежений, ще раз затягується, що при батькові виходить у нього страх як невміло, і гасить докурену до половини сигарету. Йому треба будь-що відволікти батька від цієї розмови, котру, він знає, Дедмен, переказуючи, зведе на глум.
— То що тобі за пригода сталася?
Дим розтікається по легенях приємною отрутою, і в ньому здіймається хвиля огиди до всіх цих нецікавих, безплідних, оскомистих ускладнень.