Отже, це було його Адамове весілля — хтиве бажання, яке поєднувало його бажання дізнатися й бажання володіти — бажання, яке не зробило його ані більшим, ані благороднішим.
Після того дня Блансінтьє здалася йому іншою, старшою й мудрішою. Іноді в погляді, яким вона швидко окидала його, з'явилося дивне світло, яке спочатку він не міг пояснити, аж поки зі страхом не зрозумів, що це тиха насмішка. Він мовчки схилив голову, знаючи, що дружина має підстави дивитися на нього так. Безсумнівно, у незрозумілому, але хвилюючому описі Адамового весілля, який він змалював для неї перед власною картиною, вона, мабуть, побачила нечесну спробу підкорити її своїй хтивості, якщо не вважала це простими хвастощами. Так, тепер вони жили разом, але Мельхіор знав: це не повторення всього того, що розквітло між Кіліааном і Хефзібою, і сповнений сорому, в якому він відмовлявся собі зізнатися, знав, що Блансінтьє думає так само, як і він... У мовчазній темряві, яка все маскувала, вона лежала поруч із ним і безмовно віддавалася йому; але в її готовності була байдужість, а не щастя. У дитинстві вона, мабуть, ніколи не сумнівалася — Мельхіор гірко здогадувався про це, — що шлюб і щастя, яке вона бачила в своїх батьках, — це одне й те саме. Він придушив глибоке розчарування, усвідомлюючи, що її розчарування було більшим — несподіванкою, очікуванням і дозріванням, яке тепер здавалося майже болісним розумінням. Між ними було щось недомовлене, тінь над їхнім ліжком, яка повзала за ними навіть при денному світлі, і те, що вони заперечували один перед одним і перед містом.
Восени й на початку зими Зелені Шапки залишили Мельхіора самого; але коли вже наближався період посту, брати приходили і кликали його на спільні збори; казали, що його медовий місяць закінчився, не можна вічно сидіти вдома й цілуватися, він їм був потрібен як друг, і він мав допомогти їм вигадати карнавальні пустощі. І Мельхіор терпляче підкорявся їхнім бажанням, малював, як і раніше, дерев'яні опудала та маски, допомагав у виготовленні рухомих тварин, але не вкладав в це душу. Зелені Шапки вже не були старим братством, хоча майстерний скульптор Леонард і відважні п'яниці, такі як Гіслін Анкертс та інші кумедні хлопці, доклали чимало зусиль, щоб підтримувати дух веселощів і клоунади. Кіліаана не було в живих, і всі відчували, що душа братства померла разом з ним, але ніхто не хотів цього визнавати, всі танцювали та віддавалися карнавальній ночі, як і раніше, як і раніше з ними були сотні глядачів, які їм аплодували, але грайливість Мельхіора була лише тонким покриттяям на розчаруванні. І він напивався частіше в такі дні, які так нагадували йому Кіліаана та його незламну радість життя.
З приходом ранньої весни Мельхіор все частіше блукав за мурами міста. Він бродив по навколишній місцевості, по тихих коричневих болотах і піщаних дюнах, де гойдалися жорстоко покручені кущі ялівцю. Мертва тиша й байдужість землі спочатку втішали його. То дощ його мочив, то сонце жалило; іноді він цього навіть не помічав. Єдиними людськими істотами, на яких він дивився добрішим оком, були ті, що жили в хуторах бідних пастухів на краю трясовини; отари, які вони пасли, були не їхніми, вони належали можновладцям міста. Ці люди були худі, напівголі та в лахмітті, їхні жінки були жорсткими, як мітли, які вони самі робили. Але в їхній грубій простоті була втіха. Вони майже забули людську мову, але за кілька мідяків давали Мельхіорові шматок овечого сиру або миску молока. Дітлахи, які спочатку бігли до хатинок, побачивши його, поволі звикли до нього; іноді він грався з парою малих на пасовиську для ягнят під дубом, і матері не заважали йому гратися. Жити тут, думав він, побудувати тут хатину, скит, не брати нічого з міського життя, окрім Євангелія, годувати овець і розводити бджіл, залишити позаду всі дилеми — дім, ремесло, Блансінтьє, все звихнуте життя... Вперше він запитав себе, чому вважає своє життя невдалим. До цього часу він жив у певності, що завжди йде назустріч своїй долі. Перед квітучою байдужістю землі, перед тваринним спокоєм пастухів він зрозумів, що вже пройшов повз власне призначення. Усе навколо нього, будь то творіння Боже чи витвір рук людських, дивитиметься на нього насмішкуватими очима, як на Блансінтьє, яку він обдурив наукою ангельської любові.
Не раз він приймав рішення уникати своєї дружини, ніби це було ліками від його ганебної хтивості; але її струнка, ніби вистраждана краса так часто змушувала його робити те, що він хотів, і знову не прагнув. Він часто згадував той злощасний день, коли він зробив її жінкою, в його вухах дзвеніли її плач і сміх. Тоді це перелякало його, а тепер здавалося йому більш природним, ніж боязка, мовчазна чуттєвість, з якою Блансінтьє в темряві прийма його наближення та прискорювала його задоволення. Поступово це почало здаватися йому своєрідною помстою, насмішкою над очікуваним нею Адамовим весіллям, про яке він іноді нерішуче говорив, прагнучи більш незвичних і тривалих пестощів; але Блансінтьє вдавала, нібито не розуміє цього, наче все, що він сказав про таємницю раю, було сказане на вітер.
І все ж-таки під час одного з своїх блукань за містом Мельхіор викопав молоде деревце — берізку. Він побачив її на самотній галявині, як вона струшувала тремтливе листя після нічної зливи, як дитина, яка таємно й радісно сміється, так чарівно зелено й свіжо, що Мельхіор раптом згадав давній звичай, про який розповідав йому Білеам Панкрас. Викопане деревце він приніс додому в невеликий обгороджений садок, де боролися за місце кілька невисоких кущів смородини, троянди й калини, а стіни й частину землі вкривав плющ. Блансінтьє з цікавістю подивилася на свого чоловіка, коли він виривав кущі смородини, які роками давали лише дрібні ягідки, і здивовано запитала, що спонукало його займатися цією садівничою роботою.
— Я думав про те, — відповів він, — що люди багато-багато років тому — батьки для своїх дітей і кохані для своїх наречених чи дружин — саджали дерево життя, яке, виростаючи, відображало долю людини.
Блансінтьє неохоче, хоча й з посмішкою, знизала плечима. Вирвані кущі Мельхіор спалив, сірий рослинний попіл насипав у викопану яму, посадив берізку, потім міцно утрамбував землю навколо стовбура й коріння. Він узяв Блансінтьє за руку й подивився на свою роботу:
— Це твоє дерево життя, — сказав він, — ми будемо дбайливо за ним доглядати.
Блансінтьє ще раз недовірливо засміялася, перш ніж зникнути в будинку.
Спочатку вони ретельно поливали дерево, Блансінтьє навіть посадила навколо нього фіалки та жовтофіолі, але через деякий час вона вже доглядала лише за цими квітами. Берізка виросла струнка й рівна; Мельхіор час від часу поглядав на неї, у ній не було нічого незвичайного. Незабаром міський садок одноманітною сивиною заглушив блискучу зелень молодої берізки.
Мельхіор працював скоками; не раз малював, як колись, неспокійні постаті, а потім ці малюнки розривав. Він на мить оживився, коли один із купців, що оселилися в місті, передав йому листа від якогось пана з Німеччини. Той писав, що бачив у одного зі своїх друзів падаючого ковзаняра і палко бажав володіти такою смішною картиною роботи Мельхіора. Він залишає художнику вільний вибір теми, аби тільки картина була потішна. Мельхіор ретельно розпитав купця, який дав йому листа і двадцять німецьких гульденів, хто ж був той німець, і як він з ним стикнувся. Але купець не міг сказати нічого, крім того, що то був багатий пан, який регулярно відвідував зерновий ринок, і його звали Йоахім Прахер — але що означало це ім'я? Мельхіор відразу почав думати про картину. Він нічого не знав про того німця, але навіть якщо йому через це прийдеться наражатися на небезпеку скандалу, він намалював картину, на якій великі риби пожирають малих. Горбаті худі скоморохи витягують із бурого моря на пісок жахливого кита, такого ж величезного, як той, що проковтнув Йону; далеко на горизонті лежить крижано-блакитне портове місто. Кілька гидких голодних людей нападають на драглисте черево риби з великими, як списи, ножами, інші, в катівських капюшонах, піднімаються по драбині до її спини, вбивають гострі тризуби в корпус. Із зяючих дірок у тілі чудовиська на мис висипається купа дрібніших риб, кожна з яких випльовує ще меншу — справжнє множення смертей і купа непотрібного жиру, від якого рибалки — запізно — відступають. . Слизька рибна маса покриває все. З'являється ще більше катівських підручних; у розпачі вони ловлять риб і вішають їх на дерево, яке своїми голими розпростертими гілками служить шибеницею. Скупченню риби й огиді немає кінця: ось здалека припливає рибальський човен, тягнучи за собою чергову гігантську рибу, навіть повітря повне летючих риб, які — прямо чи звиваючись — глузливою гримасою показують свою перевагу; а коли придивитися, багато з них тримають у роті навіть менших рибок.
Після блакитної сукні Блансінтьє почала купувати собі все новий і новий одяг; Мельхіор, однак, зрадів, що дружина втішається хоч цим. Вона ніколи не забувала показати йому нову сукню. Іноді вона також купувала тканини, які сама кроїла і шила з них або прикрашала їх різнобарвною вишивкою. У неї було втричі чи вчетверо більше сандалій і чудових туфель, ніж у будь-якої жінки її рангу. Крім того, вона поступово почала обвішувати себе пряжками та медальйонами, і вона рідко поверталася додому з вулиць Соллеболле або Майдекенсгоор без шматка мережива, браслета чи колечка.
Згодом Мельхіор помітив, що в місті говорять не тільки про бажання його дружини одягатися, а й про велику та малу риб на його картині, яку він виставив у прихожій будинку, а також перед тим про Ковзаняра і Полювання на свиней. Щоразу, коли збиралися Зелені Шапки, дедалі все більш відкрито лунали натяки на бездітність його шлюбу. Який біс, вліз у його кістки? — питали вони, поштурхуючи його. Може, коли відливав, він піддався лихому оку відьми, яка пролітала повз нього дорогою на Вальпургієву ніч? Чи, може, необхідно прийти до його дверей з котячою музикою, щоб прогнати диявола, який звив собі гніздечко під його ліжком? Вони сказали це добродушно, як давні друзі, випивши не один глечик пива й шторхаючи Мельхіора в бік; насправді, можливо, вони не вірили в лихе око чи вигнання диявола котячою музикою.